ДО ЕР. Вибране
Часть 20 из 35 Информация о книге
«Гостра пам'ять лягає кістьми…»
Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю,І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ.Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю:Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп.Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону.Або зважся прожити імення моє і мене….Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гонуНа сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне…Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми,Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом…Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно,Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом…«Смуга прибережної роси…»
Смуга прибережної роси,Де припливу — кликане і гнане.Камені валують, наче пси,Золоті зализуючи рани.Бог морів пісками оберіг,Шумовиння дав, навчив вмирати.Але пес не пустить на порігНавіть голос до своєї хати.Все перетриває і збагне,Навсібіч жбурляючи слиною,А тоді горлянку розчахнеМісячної смуги голизною.«Скидаю місяць на вовчу стежку…»
Скидаю місяць на вовчу стежку,Щоб вурдалаку спокійно спати…Маленька відьма, сную мережку:Єднаю мряку і запах м'яти…На білу ружу чарую мужа,На ружу синю — малого сина,По хмарі піду, могилу зрушу,Посію в землю дрібну мачину…У чорних крилах — велика сила:Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу…Зроблюся жінка для тебе мила —В солодку купіль до тебе ляжу…Ти будеш спати в землі, не в хаті,Не будеш мати ні слів, ні тіла…Я ж дику душу на землю струшу:У чорних крилах — велика сила…«Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки…»
Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовкиПерейдуть небесами і кануть у магму при сході.Опадатиме листя, як сни, берегами ріки,І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій…Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти…Самовидці душі золоті й каламутні зі споду.Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти,Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду…«Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі…»
Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі,Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить.Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща,Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де митьМає вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідкиВ позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь.І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка,Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.«Не осягну тебе і не відкрию…»
Не осягну тебе і не відкриюНічого з привідкритого мені.Лиш по-відьмацьки поцілую в шию —І стану вовком. Гори кам'яніСховають душу, вирвану із плоті,За те, що крила ангелам спалю…В скорботі неба і в землі скорботіТебе врятую, бо тебе люблю…Усе — тобі, збережене нізвідки, —Стріла і дзвін тонкої тятиви…З глибоких шрамів проступають свідки…Ти ж не полюй на вовка, не лови…Бо що тобі до мене, до отрути,Яку схотіла випити до дна?Ми знову разом, але вже не люди —Відьмак з глухої тіні вирина…«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»
Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду —Собака, що тілом намацує грубий поріг.І чорна зоря — мов священна остання розрада —Лягає очима на дрібно розстелений снігМого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути.Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.А далі я сплю — і жагою розтерзані грудиЖадають цілунків, а чисте, як лезо, лице —Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —Незміряний простір моїх катастроф і утіх.Ця гра називається «пристрасть». І стежить за гроюВселенська печаль, що собою покутує сміх.«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»
Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу.І гніздечка пташині при водах живих — островами.Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, —Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словамиВічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись.Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими.Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись,Довго спалює небо, туман витискаючи з диму.Контур дерева — чорна на небо накладена мапа,А при ньому западини — квіти і звірі-примари…Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав,Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.«Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»
Я в ній кажан, в цій ночі двійників.Прелюдія польоту межи люди,Коли усе поділено напів:Сади, сонцестояння і застуди.Щоб мати крила плакати за всіх —Я довгий дощ, порізаний на пасма.І кожним з них я відчуваю сміх —Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.