ДО ЕР. Вибране

  
«Прийде зима снігів, слідів і сажі…»
 
 
 
Прийде зима снігів, слідів і сажі.
 
Двірник зачинить брами листопаду.
 
Мовчатиме, аж поки не розкаже
 
Про білу сутінь золотого саду.
 
А потім двері віхолам відкриє
 
По тому боці — і по цьому боці,
 
Щоб теплий шалик — зашморгом на шиї,
 
Й сльоза — зненацьким каменем ув оці.
 
 
  
«Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло…»
 
 
 
Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло
 
І неназивання речей, що старіли з батьками.
 
Тут протяг хизується вмінням пробачити зло
 
Одним лише пострілом в око віконної рами.
 
Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,
 
І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій.
 
І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим
 
Тебе і твої непташині уривки мелодій,
 
Півправди історій, розказаних просто з розмов,
 
Розхристані титри й екранні шматки божевілля…
 
…А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов
 
Твої мимовільні сліди на деревах забілять.
 
 
  
«Так просто, так коротко глухо зачинено двері…»
 
 
 
Так просто, так коротко глухо зачинено двері…
 
Любила, бо вміла, — всього лише тільки за сни!
 
Я мала усе восени, недобуте з весни.
 
Лягали сніги білизною снігів, на папері
 
Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай,
 
Здавалися раєм — і часом зривалися в пекло…
 
Любила, бо вміла, бо вірила — майже запекло —
 
Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай…
 
 
  
«Цей сон ішов не так, як ходять сни…»
 
 
 
Цей сон ішов не так, як ходять сни,
 
А так, як умирають. Шаруділо
 
Йому повітря зимної весни,
 
І відцвітало інше — біло-біло.
 
Кричав шпачок, та врешті пересох
 
Йому у горлі дзвоник ненароком…
 
Наш сон ішов, поділений на двох,
 
І меншаючи в собі рік за роком.
 
 
  
«Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила…»
 
 
 
Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила —
 
Тому що до болю, до болю, до болю люблю.
 
Пливу у вигнання. Від сліз намокають вітрила.
 
І сонце їх сушить, мов крила важкі, з кришталю.
 
Цей серпень — статичний. Від Августа маю дорогу
 
До метаморфози, крізь істини, простір і час.
 
Я хочу сказати: не знаю для тебе нічого.
 
Межа перетворення — віра у кожному з нас…
 
 
  
«Є закони тривання між вод. Головне — не втонути…»
 
 
 
Є закони тривання між вод. Головне — не втонути.
 
Іграшкове проміння занурює пальці у море.
 
Раптом прагнеться вмерти — для того, щоб швидше забути.
 
Все — дорога до тебе, крихка, як на обрії гори.
 
Не питай мене, чуєш, про хвилі речей зніщотілі.
 
Це не осінь для тебе — це літо мені для причастя.
 
Не тепер і не тут — не прокинуся. Матиму в тілі
 
Срібну кулю кінця надвечірнього сонця щастя.
 
 
  
«Люблю тебе. Може, це справді така любов?..»
 
 
 
Люблю тебе. Може, це справді така любов?
 
І, може, цей острів — нас — омиває море?
 
Ми — спроба початку світу одною з мов,
 
Якою мовчу до тебе, коли говориш.
 
Не знай мене іншу. Не дай мені в досвід слів.
 
Створи мене знову, якою хотіла б бути.
 
Від погляду мерзнуть, мов яблука на землі,
 
Тобою не діткнуті стерплі від болю груди.
 
 
  
«А море у дуплах, неначе у мушлях зелених…»
 
 
 
А море у дуплах, неначе у мушлях зелених,
 
Тече і тече. Серед листя бринить шумовиння.
 
Високі, як скелі, стоять не дуби і не клени,
 
А сосни — спиною вростають в стрілчасте проміння.
 
Люби мене тут, ніби фавн із прадавніх буколік.
 
Ген зблискує вітер лускою — і гасне дощенту.
 
Лежатиму тихо, як корінь на камені голім.
 
То з мого надмірного смутку — прибою крещендо.
 
 
  
«Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом…»
 
 
 
Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом.
 
Як за братом у других, бо перші брати відтечуть.
 
Це всього лише серпень — не осінь і майже не літо,
 
Розтривожено бджіл серед вісників істини. Суть
 
Тільки тихе «падьом» (перепілка, висока в стернині)
 
Й прохолодна земля (груди повні уже молока).
 
Косить яблука сон, й опадає на яблука сині
 
Не медова роса, а знання аква віта гірка.
 
Це всього лише літа кінець. Облітатимуть грози,
 
Наче листя з дерев, западаючись в грунт, бо для них
 
Небо стане чужим, а гінкі шарудкі верболози
 
Забуватимуть все, їм розказане краплями. З тих
 
Чужинецьких країв, з тих доріг, не відкритих нікому,
 
Як обділений лицар, повернеться град — і піде
 
Умирати у поле, не знаючи стежки додому,
 
Не знайшовши її ні в душі, ані в світі — ніде…
 
 
  
«Залишу батьківщини вічний Рим…»
 
 
 
Залишу батьківщини вічний Рим
 
Заради меду, золота і шовку.
 
Піду в дорогу, прихопивши, крім
 
Сліпої правди, дику душу вовка.
 
В багатоборство гралися боги —
 
Намарне йшли, даремно умирали…
 
Та слід у Римі вовчої ноги
 
Не Геродотом вписаний в аннали.
 
 
  
«Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт…»
 
 
 
Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт
 
Всеруйнування атомів і суті.
 
Ідуть паломники, в гарячу магму взуті.
 
Несуть в долонях саджанці і лід.
 
Ненатлість логіки потопу: пахне сіль.
 
Гранітні плити. Скальпель. Плавний розтин.
 
Земля у язвах. Вітер звідусіль
 
Мертвотний дух у мертві мушлі зносить.
 
Хто просить, той і має. Рівність ран.
 
Всі різні в сім'ях — Каїн, Авель, третій…
 
Апокаліпсис. Дика зав'язь. Лан
 
Під диким небом воронням облетів.
 
І лиш одне із сотень поколінь,
 
Які принишкли — без знання — в утробі,
 
Повернеться до сонця. І крізь тінь
 
Затемнення хтось загукає: «Пробі!»