ДО ЕР. Вибране

  
«Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім…»
 
 
 
Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім.
 
Розмежоване небо на зони важкого дощу.
 
Тоскно маємо все — й ненадійної вічності тіні,
 
І шляхетну ограненість горя. Коли відпущу
 
Ці безодні від себе, ці зсуви і ці суголосся —
 
Бо накрапалось смерті в долоні, де смерк і вода —
 
Ми ввійдемо в любов. Так Мойсею принаймні здалося:
 
Він любов розпізнав, наче небо у власних слідах.
 
 
  
«Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику…»
 
 
 
Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику,
 
Щоби знову кричати вві сні, а тоді — удруге.
 
На бруківку міську голуби опадають з вікон —
 
Може, вітром віднесені, може, зусиллям туги…
 
Ти приснився мені. І приснишся іще. І знову
 
У міському пейзажі не лишу для себе тиші.
 
Підсвідомість моя відчуває тебе як мову,
 
Для якої слова відшукую найтихіші.
 
 
  
«Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз…»
 
 
 
Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз,
 
Бо поручні — майже прозорі, хисткі, ненадійні…
 
Триваю як голуб. Моє існування подвійне
 
Заштовхує душу на сірий від бруду карниз.
 
Туркочу контральто. Тяжінню земному поклін —
 
В етичній системі польоту над місивом міста.
 
Лечу понад храмом. Заглушує дзвони проклін —
 
Надмірний, як данність котрогось там смутку (двоїста)…
 
Забути б усе, пам'ятати хіба що світи
 
У їх непостійності листя й надщерблених сходів…
 
Світи мені сонцем, і знов мені сонцем світи,
 
Ціною життя у мені конденсуючи подив.
 
 
  
«Трелі шурхоту листя…»
 
 
 
Трелі шурхоту листя, і вітер при них — хмарочосом.
 
І не стежка, а тиша веде нас в живиць сувої.
 
За словами й присутністю винайдем вичахлі роси —
 
На роки і світи. Я в засвіттях читатиму з хвої
 
Про безодні садів, безнебесся облич позасутніх.
 
Нетутешні плоди — несолодкі, гіркі, перезрілі.
 
Не кажи мені смерть, бо вона ще не просто майбутнє.
 
Ліку слову нема, як воно усвідомлене в тілі.
 
 
  
«Ця спека — лабіринт, в якому легко…»
 
 
 
Ця спека — лабіринт, в якому легко
 
Не тільки заблукати, а й умерти.
 
Грузька пилюка, курява далека
 
Формує горизонти круговерті.
 
А ми — стрункі. І гаснем на бруківці.
 
Ятрить і пражить сонце. Кров блакитна.
 
Ми будем умирати поодинці.
 
І тільки в смерті нам забракне літа.
 
 
  
«Це дощ — чи жінка, сплетена з печалі…»
 
 
 
Цей дощ — чи жінка, сплетена з печалі,
 
Що тихо йде, не дивлячись у вічі?
 
Важке безглуздя чорної вуалі
 
Рятує від кохання, навіть тричі.
 
Змінивши протопростір очевидця,
 
Шовк сукні став солоним від вологи.
 
Жартує, обпікаючись, жар-птиця,
 
Яка в безодні замочила ноги.
 
Триває дощ. Вона у нім трава є.
 
Вуаль — як ґрати. Виблякле волосся.
 
Голодна гілка дерева. Тримає
 
Її за руку те, що не збулося.
 
 
  
«Я жінка неминуча, бо не ми…»
 
 
 
Я жінка неминуча, бо не ми
 
Йдемо туди, ізвідки не вертають.
 
В крихку, як віск, історію зими
 
Роки вселенську кригу загортають.
 
Час вичерпано. Вирок оголосять.
 
Одначе не уникнеш порожнечі —
 
І смерті. То невже тобі не досить
 
Моєї муки і моєї втечі?
 
 
  
«Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо…»
 
 
 
Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо.
 
Анатомія заходу: відтепер аж червоний, гусне.
 
Є провина у вимірі риштування з старих дощок.
 
Подих осені в місті: запах квашеної капусти.
 
Несусвітня буденність. Вавилон з насінини. Й знов
 
Вертикально вознесений брук у формі — подекуди — листя.
 
Придорожній скрипаль розтинає півусмішки дно смичком.
 
Розбишака сміється, проте відійти боїться.
 
У серпанку — потоп: дощ майбутній, як звук, — ніде.
 
Хтось зі свічкою йде — вечоріє — либонь, у втечу.
 
Безголові колони у місті сліпому, де
 
Як відлуння у храмі, піднімається в небо вечір.
 
 
  
«Усе від кленів — перша прохолода…»
 
 
 
Усе від кленів — перша прохолода
 
І зимний брук, устелений габою.
 
Несу деревам радість — як погоду,
 
Щоб не змогли перецвісти тобою.
 
На таліях порталів споважнілих
 
Не паморозь іще, а тільки сірість.
 
Туркоче голуб — перший з-поміж білих
 
Про те, що ми усе-таки зустрілись.
 
 
  
«У срібному небі — стинання птахів…»
 
 
 
У срібному небі — стинання птахів передсмеркових.
 
Тілами грачиними міст піднебесний встелено.
 
Приходжу до тебе, питаю, чи встиг був померти,
 
Чи встиг був заснути навіки в своїх пустелях.
 
Ця осінь — назовсім. Гармонія трепету й крику.
 
Хвиляста печаль, як ріка на концерті в Баха.
 
…А міст піднебесний звивається вгору стрімко.
 
Кострища горять. Дим над містом гіркий від страху.
 
 
  
«Заледве чи хтось пригадає повернення хмар…»
 
 
 
Заледве чи хтось пригадає повернення хмар.
 
Йшли довго і тяжко. У звивинах — грона й супліддя
 
Добірного граду. До міста вертався, мов цар,
 
Мов сам імператор, листопад. Кружляло гаспиддя,
 
Обернене в листя. Вбиралися в фраки громи —
 
І били в литаври, і вергали неба простори,
 
І вітер збирався діждати — якщо не зими,
 
То хоч — принагідно — віднайдення точки опори.