ДО ЕР. Вибране

  
«Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу…»
 
 
 
Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу,
 
Де самшити лежать, а смарагди летять, мов літа.
 
Я бреду і бреду по тонкому, як голка, карнизу,
 
Німо ввіривши душу долоням, вона золота —
 
Бо ні з ким не прощалась: на всіх одкровення не стати.
 
Намагаюся йти, не дивитися в досвід і вниз.
 
Я сомнамбула? — ні, самогубця у вимірах страти,
 
Я осінній листок, що над прірвою вітру завис.
 
То усе ще любов, я усе ще без тебе не можу.
 
Ритм польоту — і втома, що в безвість мене віднесе…
 
Я спокутую віру — то байдуже, людську чи Божу:
 
Передсмертна печаль, невагомість повітря — і все.
 
 
  
«Гіацинт попід місяцем — герцог величний…»
 
 
 
Гіацинт попід місяцем — герцог величний.
 
Пауза в менуеті трішечки затяглася.
 
Пластика карколомна, тіло його обтічне,
 
Кров селекції в жилах у всіх його іпостасях.
 
А коханка його в кабареті співає соло,
 
Шкіра її єдвабна тонша пелюсток рожі.
 
З герцогом наодинці лишається майже гола —
 
Та герцог її ні взяти, ні забути не може.
 
Помста буде страшною, розв'язка — майже трагічна:
 
Гіацинтовий трунок гіркіший німої ролі.
 
Панна вип'є трутизну — і зробиться тиха й вічна.
 
Тільки місяць-мефісто дивитиметься вороже.
 
Дощ почнеться в дієзі й закінчиться в бемолі —
 
Зимним голосом в жилах: зглянься, помилуй, Боже.
 
 
  
«Люблю тебе, людино із безодні…»
 
 
 
Люблю тебе, людино із безодні,
 
Люблю тебе, людино, бо люблю…
 
Усе, що нами сказано сьогодні,
 
Крихке, як тіні в зламах кришталю.
 
Це майже гра: ти ж знаєш, я для тебе
 
Занадто вічна й майже не твоя.
 
Оголена коханням, просто неба
 
Натужно жінка згадує ім'я.
 
Бо як збагнеш, бо як повіриш дому
 
Мого знання, де я — хіба що шпак?
 
Я переможу все, і навіть втому
 
З проваллями означень і ознак.
 
 
  
«Оголений пейзаж. Парфумів синій запах…»
 
 
 
Оголений пейзаж. Парфумів синій запах.
 
І вечір-меломан — завсідник темних брам —
 
Скрадається, як кіт, несе на чорних лапах
 
Холодний і в'язкий розкошланий туман.
 
І змінюється все: така природа звуку.
 
Як паморось дрібна, краплини ностальгій.
 
Чи ж зможу я хоч раз обпертися на руку,
 
Щоб ти не зрозумів, що ти уже не мій?
 
 
  
«Акварель дощової погоди: зелене і синє…»
 
 
 
Акварель дощової погоди: зелене і синє.
 
Іронічний хлопчак пропонує купити черешні,
 
Щоб збагнути півусмішку випадком даного сина,
 
Я пригадую слово — таке ж чарівне і тутешнє.
 
Трохи пам'яті, трохи води, трохи цукру у склянці.
 
Елегійно сповільнене місто — у пуп'янках липи.
 
Довгі пасмуги зливи — пунктири найдовших дистанцій,
 
Я ж прозорими ними не зможу далеко ходити…
 
Отже, сталося все, що не мало б лишатися чистим.
 
Висихає вода, що потрапила Богу на руки…
 
Кілька келій пташиних гойдаються в рустику листя.
 
Гірко пахне травою моєї з тобою розлуки…
 
 
  
«Валізу ставлю до підніжжя дому…»
 
 
 
Валізу ставлю до підніжжя дому,
 
Стою при ній, вагаючись ввійти.
 
Стоять троянди парами — і в тому
 
Глибокий сенс моєї самоти.
 
Любов не знає пам'яті чужої,
 
Вона, як лезо, чиста і тонка.
 
Стоять троянди в сутіні по двоє —
 
І до колючки тягнеться рука.
 
 
  
«Долала світ — немов холодну воду…»
 
 
 
Долала світ — немов холодну воду,
 
Хоч щастя їло пряники із рук.
 
Зі світу, у який немає входу,
 
Вривався в душу моторошний звук:
 
Таксист тиснув на клаксон, я здригалась.
 
Ми — береги, то як же нам зійтись?
 
Ти говорив — і щось в мені ламалось,
 
А ти, як лід, зсередини світивсь.
 
Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло:
 
Прозорий парк — неначе райський сад.
 
Стояли… Воском скапувало тіло —
 
Так я стікала в полум'я, назад.
 
І пила миті пристрасті, як ліки, —
 
І коїлася тихо, мов у снах.
 
Ти брав мене за руку — і велике,
 
Як відчай, світло падало з вікна…
 
 
  
«Ти мій поет, а я твоя утома…»
 
 
 
Ти мій поет, а я твоя утома:
 
Стерпи мене, адже бувають гірші.
 
Писати вірші — і сидіти вдома.
 
Сидіти вдома — і писати вірші…
 
Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій?
 
Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе.
 
А я, претиха постать в сукні білій,
 
Нагадую в відлуннях Беатріче…
 
Чим далі йду, тим важче залишати
 
Пустелю нашу на поталу виру,
 
Як інтер'єр порожньої кімнати,
 
В якій немає стелі — так я вірю…
 
 
  
«Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі…»
 
 
 
Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі.
 
Міра вічності — рік, міра року коротша від миті.
 
Ми не вчились любити деінде чи тут. Парасолі
 
Милосердно занурюють зливу в опуклості квітів…
 
Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхати
 
Попід шини авто. Милосердя убивства, а отже.
 
Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати,
 
Як не сказане слово — важке, кінцесвітнє, Боже…
 
 
  
«Є синоптики смерті, синоптики граней води…»
 
 
 
Є синоптики смерті, синоптики граней води.
 
Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди,
 
Літа Божого цього не будь мені птахом сюди.
 
Не суди мене — тут. Не рятуй мене смертю. Народи
 
Не зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті,
 
За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту.
 
Я кохала тебе у твоєму пришесті. І ті
 
Сорок років жаги — то прелюдія голоду й бунту.
 
Отже, крила — й лещата. І білі прозорі рубці —
 
Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові.
 
Горобці у піску — це, здається, на дощ. На лиці —
 
Слід: сльоза запеклася вречевленням крові.