Пролісок

  
ДО ДІТЕЙ
 
 
 
Коли б, о дітки, малась мога
 
Знов повернутися між вас!
 
Так заросла давно дорога,
 
Побив надії хмурий час!
 
 
 
Зазнайте ж втіх, поки не пізно,
 
Під пильним доглядом сім’ї,
 
Та не розкидано вас різно
 
З-під крилець неньчиних її!
 
 
 
Нехай же вам господь - благаю -
 
Протягне дітство золоте,
 
Щоб ви росли на радість краю
 
Без мук, що потім уздрите!
 
 
  
ОТРУТА
 
 
 
Шкода, мовляв, про те й балакать,
 
Чому ніколи більш не буть,
 
Все, кажуть, можна переплакать,
 
Все можна на світі забуть.
 
 
 
Минають літа,- образ милий
 
З душі притихлої зника,
 
Уяви поприсок  [15] безсилий
 
Туманом час заволіка.
 
 
 
Та сум останеться, не згине,
 
До суду-віку буде жить...
 
Хто серце вражене запине,
 
Отруту зможе затужить?
 
 
  
* * *
 
 
 
Мов ангела, тебе я стрінув
 
В тюрмі, так доля розлуча:
 
Мене в один край жереб кинув,
 
Тебе до другого труча.
 
 
 
Поглянуть раз, послухать мови,
 
Очей подовше не звести -
 
І тихо полум’я любови
 
Самому довіку нести!
 
 
  
ДО ШКОЛИ
 
 
 
Ну, прокидайтеся, діти:
 
Ранок - до книжки пора!
 
Сонечко вспіло залити
 
Все посереду двора!
 
 
 
Швидше вдягайтесь до школи!
 
Кращі прогаєте дні,-
 
Пізно вертати,- ніколи
 
Їх не завернете, ні!
 
 
 
Змалку кохайтесь в освіті,
 
Змалку розширюйте ум,
 
Бо доведеться у світі
 
Всяких назнатися дум.
 
 
 
Треба самим розвертати:
 
Як і до чого все йде,
 
Шлях безпомилишно взяти,-
 
Той, що до правди веде.
 
 
 
Щоб не зросли ви на сором
 
(Бійтесь найпаче того)
 
Та не зробились позором
 
Рідного краю свого!
 
 
  
ДО В. ЧАЙЧЕНКА
 
 
 
З далекого краю,
 
Кобзарю коханий,
 
Тебе я вітаю,
 
Мій любий, незнаний!
 
 
 
Благаю спокою,
 
Здоров’я та сили -
 
Міцною тропою
 
Іти до могили.
 
 
 
З’являть, як донині,
 
Художницьку вроду
 
На радість країні,
 
На благо народу.
 
 
 
Щоб дальш розцвітала
 
Та врода кращ квіту,
 
Щоб сміливо стала
 
Пред зорами світу!
 
 
  
ДУМКА ТЮРЕМНА
 
 
 
Коли вже кинуть мурувати
 
В’язниці мирові кати?
 
Не нам кайдани розірвати,
 
Неволю зо світу знести.
 
 
 
Болить душа, і слабнуть руки,
 
Безсило думка замира;
 
В устах німіють журні звуки...
 
Де ж ти, сподівана пора?
 
 
 
Вона не прийде, не загляне
 
За часу нашого між люд;
 
Мов квіт підтятий, серце зв’яне;
 
Снаги не вистаче на труд.
 
 
 
Перейдуть дні - і трупи наші
 
Попихач, лаючись, складе;
 
Не все ж умре: гіркої чаші
 
Удруге пити не впаде.
 
 
 
Потроху прийметься насіння,
 
Що розсівали- навкруги,
 
Зросте міцніше покоління,
 
Що не подужають враги.
 
 
 
За в’язнем в’язень одстраждає,
 
Але настане легший час,-
 
І добрим словом спогадає
 
Потомок вільний мертвих нас!
 
 
 
Так заточенець думав думу,
 
Один конаючи в тюрмі;
 
І тільки стіни зором глуму
 
Зі тьми дивилися самі.
 
 
  
ДО УКРАЇНЦІВ
 
І
 
 
Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
 
Як Україна, чи ні?
 
Люд наш цупкими кайданами скований,
 
Гине без світла на дні.
 
 
 
Боже! За віщо ж так рученьки зв’язано
 
Його надії синам,
 
Що й розмовлять та писати заказано
 
Рідною мовою нам?
 
 
 
Що ж, українці! Не вішаймо голови!
 
Треба рятунок знайти:
 
Бо ще вживають і нашого олива
 
По цесарщині  [16] брати.
 
 
 
Як не здаються там стиски жорстокими,
 
А наперед все руша
 
Русь-Україна повільними кроками,
 
Б’ється народна душа.
 
 
 
Гей, українці! Не бійтесь притичини,-
 
Рушимо сміло туди;
 
Здіймемо зори свої до Галичини,
 
Збільшимо спільні плоди!
 
 
 
Жваво ж до праці тією дорогою,
 
Сили докупи знесім!
 
Сонце свободи над Руссю-небогою
 
Ярко засвітить усім!
 
 
 
Та й посеред України південної
 
Марно не складуймо рук,
 
Поки не зборемо долі злиденної,
 
Поки не звертиться крук,
 
 
 
ІІІо наші ребра довбе з ненажерністю,
 
Нам не даючи дихнуть...
 
Годі вважати ті думки химерністю,
 
Шиї покірливо гнуть.
 
 
 
Тож, українці, кажу, прокидаймося,
 
Швидше до гурту, за труд!
 
Годі, ми плутали в пітьмі... 
 
Не даймося більше в лабети облуд!
 
 
 
Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
 
Як Україна, чи ні?
 
Люд наш, цупкими кайданами скований,
 
Гине без світла на дні.