Пролісок

II
 
 
Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку!
 
До труду закликую вас!
 
Зганяли потроху батьки наші мряку,
 
То й нам поробитися час!
 
 
 
Гуртом же, вкраїнці, до лану освіти,
 
Шоб вихід пошвидше знайти;
 
Прокиньмось від рабства, зневолені діти,-
 
Стяг рідний пора піднести!
 
 
 
Народний добробут - то наша підстава
 
До щастя у вбогім краю.
 
Гей, нумо ж до праці. Трудівникам слава,
 
Повища від слави в бою!
 
 
 
Закиньмо безглузді, нікчемні посвари
 
За йори, за дашки та ять...
 
Хай сором на вас, баламутів, та кари,
 
Що губите люд свій уп’ять!
 
 
 
Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку!
 
До труду закликую вас!»
 
Не нам розігнати згромаджену мряку,-
 
Ми, однак, наблизимо час!
 
 
ІІІ
 
 
Багацько в нас було працівників пера,
 
Та щось малі, проте, лишилися здобутки.
 
Передивись хоча «Покажчик» Комара:
 
Зібгає вірш чи жарт,- ото всього добра,-
 
Та й шасть з очей - нема про його й чутки.
 
 
 
Великий сум під час правдиво дотика
 
За брак загальний свідомості: «Хто ми?»
 
Де праця наша стійна та тривка,
 
Любов до краю щира та палка?
 
Де мислі слід - художньо-творчі томи?
 
 
 
Тяжкі обставини - то безперечна річ...
 
Але що ж ми зробили в межах моги?
 
Як перш, над краєм непрокидна ніч.
 
Химерний блескіт нам припав до віч,
 
Без діячів стоять пустими перелоги.
 
 
 
Де ж ви, освічені - сестриченьки, брати?
 
Чи вже і дальш іти отак повинно?
 
Чи вже ніхто із вас не здужа помогти
 
Тій купочці старих борців, що до мети
 
Помимо перешкід змагається невпинно?
 
 
IV
 
 
Гей, брати! Над рідним краєм
 
Густо звисла пітьма ночі;
 
А ми мовчки потураєм,-
 
Сон важкий склепив нам очі.
 
 
 
Поки ж гулими  [17] волами
 
Запрягатись в ярма, поки
 
На собі носити плями
 
Сороміцької мертвоти;
 
 
 
Сліпо йти, куди нас пхнуто,
 
Куди правлять швидкі струми?
 
Навіть серце наше скуто,-
 
Ним керують рабські думи.
 
 
 
Мов столітній дуб корою,
 
Заросли ми товсто брудом,
 
Та тиняємось марою,
 
Кістяками поміж людом.
 
 
 
А прокинувшись від сону,
 
Здіймем зараз страмну бучу
 
Або кличем охорону,
 
І без того невсипучу;
 
 
 
Доки тим звичайним робом
 
Не загубим вкінець краю,
 
Як губили, та над гробом
 
Не затужим: «Де ти, раю?»
 
 
 
Гей, брати! Поки не пізно,
 
Прилучаймось враз до праці,
 
Та не врозтіч, та не різно,-
 
Збудім хати і палаци!
 
 
 
Через власні свої дії
 
Здужа люд наш устояти,
 
І справдяться ті надії,
 
Що не згине наша мати!
 
 
  
ДО О.Б-ОЇ
 
 
 
Перед тобою шлях неволі,
 
І що зустріне - хто вгада?
 
Не раз від мук на яснім чолі
 
Застигне думка молода.
 
 
 
Потратить міць на дні острога,
 
Загинуть жертвою хреста...
 
Болить душа... благаю бога,
 
Щоб проминула доля та!
 
 
 
Щоб стиха навіть не торкнулось
 
Життя пануючого зло,
 
А знов до серденька вернулось,
 
Що в йому квіткою цвіло!
 
 
  
ДО Б. С-ГО.
 
 
 
Прощай, коханий ляше-друже!
 
Час розістатись настає.
 
А як болить, як б’ється дуже
 
Від туги серденько моє.
 
 
 
Одно гадали ми з тобою,
 
Шукали одного шляху,
 
І от зійшлись в тюрмі з собою,
 
Найшли недоленьку лиху.
 
 
 
Мир чарівничої омани
 
Пред нами птахом зник давно:
 
Неволя вічна та кайдани -
 
То нам судилося одно.
 
 
 
Але ж і ту судьбу шалену
 
Не довелось ділити нам:
 
Ти - за Байкал, а я - за Лену,
 
Розтечемось по чужинам.
 
 
 
Хто зна: чи вернеться спромога
 
До праці стать за все святе,
 
А чи навік тяжка дорога
 
Колючим терном заросте?
 
 
 
Отак-то, голубе мій, ляше!
 
Тобі - рудник, мені - тайга...
 
Та не належить серце наше
 
До пут утисника-врага.
 
 
 
Віддавна руки нам невільні,
 
Душі ж неволя не скує;
 
Єднають нас змагання спільні,-
 
Хто їх хортами зацькує?
 
 
 
Не кривда п’яного магната,
 
Не заздрість жирного ксьондза,-
 
Нас порушає проти ката
 
Журби вселюдської сльоза.
 
 
 
В чаду скаженого прокляття
 
Потоком кров лили батьки;
 
Той час минув: ми - рідні браття,
 
Ми - нерозлучні бояки.
 
 
 
За що ж? За те, щоб духом згоди
 
Все пойнялося між людьми.
 
Щоб наші змучені народи
 
Так побраталися, як ми!