Пролісок

  
ПАНСЬКИМ ДІТКАМ
 
 
 
Весело вам, дітки,
 
В горницях просторих;
 
Їстоньки чи питки -
 
Всього є в коморах.
 
 
 
Піднялися ранком -
 
Наймичка вас тіше;
 
Ляже ніч серпанком -
 
Спати заколише.
 
 
 
Зростете без труду,
 
Пройдете ви школу,-
 
Вам привіт від люду
 
По всьому околу.
 
 
 
Легкий заробіток
 
Вам на всіх дорогах...
 
Не забутьте ж діток
 
Ви тоді убогих:
 
 
 
Шо одно працюють
 
Змалку до могили,
 
А проте старцюють,
 
Завжди недоїли...
 
 
 
Що не сходять з поля,
 
А не мають хліба.
 
Що вік душить доля,
 
Справжня непотріба...
 
 
 
Що для вас, панята,
 
Віддали всі соки,
 
Та, мов цуценята.
 
Мулять свої боки...
 
 
 
Що свитки простацькі
 
Не до ваших красних...
 
Пригорніть по-братськи
 
Ви отих нещасних!
 
 
  
ПРОРОК
 
 
 
По городах ходив пророк
 
Віщати людям слово боже,
 
Карав він сміливо порок,
 
Життя осуджував негоже.
 
 
 
Та не послухали тих слів,
 
Зняли сліпуче грішні руки;
 
І полилась невинна крів;
 
Летіли градом каменюки.
 
 
 
Не залякався муж святий,
 
Підставив розбишакам груди,-
 
Він бачив морок їх густий,
 
Взивав: «Прочніться, браття-люди!»
 
 
 
Роздався разом щирий плач:
 
«Прости нас, отче, коли мога!
 
У тьмі блукаємо,- пробач
 
Та покажи нам шлях до бога!»
 
 
 
І от громада повела
 
По всьому городу пророка;
 
Ридав святий,- і потекла
 
Братерства проповідь широка.
 
 
  
ЩОГЛИК
 
 
 
«Щоглик! Щоглик!» Дітки раді.
 
«Щоглик!» - тільки і слівця.
 
А він тріпавсь на принаді,
 
Марно рвався із сильця.
 
 
 
Визволяють - скільки сміху!
 
«Глянь, дідусю, глянь, чи ба?»
 
«Бачу, дітки, вашу втіху;
 
Зате щоглику журба!
 
 
 
Зна, що буде нудить світом;
 
Не про нього ваш куток...
 
Щебетав би собі літом
 
Та згодовував діток.
 
 
 
Не привикне він до клітки,
 
Бо неволя всім гірка...
 
Не то пташки, милі дітки,-
 
Шкода навіть черв’яка.
 
 
 
Кожна твар - наймення боже -
 
Жити хоче, як і ви...
 
Хай же більш чуття вороже
 
Вам не кружить голови.
 
 
 
Тож послухайте старого:
 
Не держіть узаперті
 
Цього щоглика малого,
 
Бо загине в самоті!»
 
 
 
Позирнули дітки вгору,-
 
Пурхнув щоглик з рукава:
 
Знов витає по простору,
 
В небі ясному співа!
 
 
 
«Щоглик! Щоглик» - дітки раді.
 
«Щоглик!» - тільки і слівця...
 
З того часу на принаді
 
Вже не ставили сильця.
 
 
  
СИРОТИ
 
 
 
Занедужала сирітка -
 
Відцуралися усі;
 
Час пройшов: знов, наче квітка,
 
Залишала у красі.
 
 
 
Знову хлопці з хистом вдатним
 
Залицятися, та ба:
 
«З сіромахою остатнім
 
Одружуся я хіба!»
 
 
 
Відказала і справдила
 
Сиротина чарівна:
 
Під вінцем святим ходила
 
З бідолахою вона.
 
 
 
І живуть собі щасливо
 
У коханні та миру,
 
Ще й нікому (от що диво!)
 
Не завидують в миру!
 
 
  
З ДУМОК СУЧАСНИХ
 
 
 
Запорожжя та козацтво
 
Спать уклалися в журбі...
 
Інший час, панове братство,
 
Інші теми на добі!
 
 
 
Відлічивши козакові
 
Поважання данину,
 
Чи не глянуть мужикові
 
У хатиноньку сумну?
 
 
 
Глянуть просто, без серпанку,
 
Яким все обволіка
 
Пан-поет, що бачив з ганку
 
Богоносця-мужика.
 
 
 
Наш мужик - то неук темний,
 
Працівник, але бідар,
 
Скарб незчерпано-таємний,
 
Що живився володар.
 
 
 
Довго ним ми рабували;
 
Кров лилась, свистів батіг,
 
Іще довше глузували,
 
Стали падати до ніг.
 
 
 
Бо часом рабування
 
Нас окрило каяття;
 
Найсвятіші почування
 
Зворушили гидь життя.
 
 
 
Але та любов висока,
 
Хоч правдивою була,
 
Зором збільшеного ока
 
Зайвих фарбів надала.
 
 
 
Зникла геть жива людина,
 
Розпочався був туман;
 
Та минула ця година
 
Повишаючих оман...
 
 
 
Перед нами - брат нужденний,
 
Яким він і справді є.
 
Тягне жереб свій злиденний
 
Та кляне життя своє.
 
 
 
Вік пита сірома неба:
 
Чи не пустять з рук кати?..
 
Отому найперше треба
 
Бідоласі помогти!
 
 
 
Появить на очі люду
 
Його ж сховані скарби -
 
Справа гідна сил та труду,
 
Річ достойна боротьби!
 
 
 
Хлоп-мужик, панове братство,
 
То - підстава в наші дні...
 
А Січ-мати та козацтво -
 
Хай царствують у труні!