Листи в Україну. Вибране

 
 
З-над білих сорочок — подоба крил.
 
Ще зовсім юна кров. Найменші люди
 
зійшли у сон землі і тлін могил,
 
повітря сколихнувши, як прелюди.
 
 
 
Вони — мов мак, їх море звідусюди
 
іде в цей дім, в цей витоптаний діл.
 
З яких смертей, з якої тьми й полуди,
 
з яких кохань, з яких забитих тіл? —
 
 
 
З німих побоїщ і з гучних побід!
 
Сама любов повстала невтолима
 
в очах ночей!
 
                   І засвіт — у похід,
 
і ранні вдови з іншими очима
 
завмерлі, аж мовчать, аж наче схима
 
лягла на них. І янгольський політ
 
в сирітськім небі з квітами сухими.
 
І сто ворон, що кряче їм услід.
 
 
 
(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали
 
де палі наче милі у тріщинах до дна
 
убогими дорогами натішитесь недовго ви
 
ангелики волошки блудна сарана
 
колючки пустирні
 
байстрючки псалтирні
 
потерчата хирні
 
ягнята ясирні
 
та лучче б ви в деревах ненарождeнні спали
 
та лучче б ви листками на чорну глину впали.)
 
 
 
Але повік не вищезне трава
 
на згарищах!
 
                    Вони квітують рясно,
 
хоч біль і страх, і язва морова,
 
і сіль землі кривавить юні ясна,
 
і сивий попіл обмітає небо,
 
і рікам переламано хребти,
 
і згіркле світло плеще променеве —
 
їм тут цвісти.
 
                    І в землю цю лягти.
 
 
 
(корабель дітей вирушає річкою
 
у сорочках найбіліших всі ніби херувими
 
ця земля збатогована вміє бути вічною
 
навіть палі проростають саджанцями живими.)
 
 
  
Різдвяні вакації
 
 
 
Там верби золоті й дзеркальні ріки,
 
де стигнуть колихливі тіні риб,
 
там у криницях зорі, мов горіхи,
 
і скрипки перестудженої скрип.
 
 
 
Таке тобі життя, як медівник,
 
ще років тому десять або вісім,
 
а нині в місті тихо, наче в лісі,
 
і місяць понад ратушею зник,
 
але ж було, було — як медівник!..
 
 
 
Так, двадцять сім — яка премнога літа.
 
Ще пам’ятаєш той святочний смак,
 
коли любов пече, мов aqua vita,
 
і ще не вільно вимовити «мак»,
 
бо ще не вечір, таїна сповита.
 
 
 
Ще ходиш попідтинню в городян
 
і віршею віншуєш, і ночуєш
 
на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш
 
якесь ім’я жіноче. Мов дурман,
 
воно не відпускає аж до ранку.
 
 
 
І знов мандруєш, сам собі Еней,
 
прославши віршу, наче вишиванку,
 
на зерна у снігу, на слід саней,
 
на попелища гульбищ і містерій,
 
де ювенільна кров кипить з артерій.
 
 
 
І лиш земля!.. Вона така ж пречиста,
 
як і тоді — буденна і врочиста,
 
вона твоя, вона в тобі, як шов.
 
Ти просто в неї глибше увійшов.
 
 
  
Танґо «Біла троянда»
 
 
 
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,
 
поміж дахами, балконами й вивісками,
 
в надвечірнім затемненні сніжного міста
 
снується танґо безпритульне,
 
вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника
 
з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.
 
Акордеон виливає таку аргентинську пристрасть,
 
аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,
 
і мандрівні папіросниці гостроплечі
 
чорну фарбу виплакують з тихих очей,
 
і газетні хлопчиська в картузиках
 
тупочуть у такт босоногими черевиками,
 
і нетанучі профілі хутряних пасажирок
 
напівобертаються з авт і фіакрів,
 
а меланхолійний добряк поліцейський
 
відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —
 
перші ніжні поривання
 
поцілунки і зітхання
 
і твоя тремтяча рука
 
 
 
І кожен музичний мідяк — це визнання,
 
це шанс не померти з голоду, стати генієм,
 
перепустка до ювілейного залу,
 
десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими,
 
де статурне сопрано і тенор з широким ротом
 
(і коли він його роззявляє
 
на люстру летять солов’ї),
 
де вишивана публіка так достигає оваціями,
 
ніби чорна хмара гнівним дощем,
 
де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,
 
де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,
 
а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,
 
і шукаєш у пустці невидимий акордеон,
 
але профіль тінистий напівобертається в ложі,
 
щоб тобі посміхнутись прихильно,
 
щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,
 
у прожиті міста, у стемнілий віддалений рай —
 
перші неспокійні ночі
 
перші муки снів дівочі
 
і найперше слово — кохай
 
 
 
Наче в мушлю, сповзав ти по сходах додолу,
 
обіймаючи акордеон, мов талію прачки,
 
і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,
 
цим немитим гостям опівнічних прокурених кнайп,
 
цим укладачам бруку і швачкам,
 
вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,
 
і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,
 
все горланили: «Білу троянду-у!».
 
І за першими тактами більшали очі
 
недорослих танечниць, що, вену вколовши,
 
вилітали попарно на світло, немов на поміст,
 
і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…
 
І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,
 
поміж двадцятими, поміж тридцятими,
 
так розмито й непевно напівобертається профіль,
 
і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —
 
перші клятви і моління
 
перші стогони й боління
 
і таємна перша любов