Листи в Україну. Вибране

  
Ярослав Ґарсіа Лорка
 
 
 
Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
 
най собі летить конячка панська!
 
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
 
Вірш запах, як пасіка чи паска.
 
 
 
Був, як темна грамота із титлою
 
чи земля під сніговим накрапом.
 
Він тобі зійшов стовпом зі світла
 
і повив тебе, як чистий прапор —
 
 
 
не словесний порох, не абищиця,
 
маєш нині світла понад міру,
 
може, так ніколи й не напишеться
 
актуальний вірш на захист миру?
 
 
 
Все на світі — колія й баталія.
 
Хтось про тебе скаже: мій предтеча.
 
Та й кружляє однострунна талія —
 
ти б її спинив, бо кровотеча.
 
 
 
Та й слова, намовчані і зіткані
 
із безсоння, шкарубкі й первинні.
 
Та й шукаєш правду під позлітками,
 
гостру, наче куля в серцевині.
 
 
  
Циган Василь
 
 
 
На чужих наречених — пояси, мов табу.
 
Зостаєшся один і над глиною постиш.
 
Вилітає на площу нічний табун —
 
скільки збіглося коней до тебе на посвист!
 
 
 
Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад.
 
З кольорової глини ліпи амазонок —
 
щось горить над чолом (а чолом як Сократ),
 
і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно —
 
 
 
стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит,
 
і промацав натуру в ключиці й гомілці,
 
щоб украсти в природи цей тупіт копит
 
і спізнати тотожність у дівці і гілці,
 
 
 
щось міняв, кочував, покидав сам себе,
 
полишивши у парку ставкових купальниць
 
(там ще й досі одна романтично гребе) —
 
не дивися в той бік, будь самотній мов палець.
 
 
 
Будь, як небо, що пише дощами на склі,
 
відпусти нам борги і торги, і потреби.
 
Все змішалось: робота і глина, і хліб.
 
Мов на площу табун, вилітаєш із себе.
 
 
  
Фотопавло
 
 
 
Чи легко упіймати застояне повітря
 
провулків, архаїчних, немов дагеротип,
 
коли твоя робітня — завалена дровітня,
 
і не виходять очі, а іноді роти?
 
 
 
І хто нарешті винен, що з нас такі моделі,
 
що клацає намарне пащека-апарат?
 
Таким, як наші, пискам — не місце у музеї,
 
бо ми — не те що камінь чи дикий виноград.
 
 
 
Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма
 
наповнити душею і зберегти в роках…
 
Яка уважна камера, яка чутлива фільма —
 
просвічують бретельки і вени на руках.
 
 
 
Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті,
 
а з річкової твані волого світить рінь —
 
коли навколо тьмяно і контури розмиті,
 
потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь,
 
 
 
потрібно трохи солі, щоб очі проявити,
 
щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола.
 
Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити!
 
І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.
 
 
  
Футбол на монастирському подвір'ї
 
 
 
…такої зелені не бачено сто років,
 
а може, й більше! Все вповите нею.
 
Ліси кущів безмовні та глибокі.
 
Вигадуй річку, просіку, алею,
 
закриті, ще не впізнані.
 
 
 
                                   Можливі
 
колона, арка й біла, мов папір,
 
сумирна вежа, рівня дикій сливі
 
(ростуть обидві з незбагненних пір).
 
 
 
Так зелено, що смійся або плач
 
між двох лісів, і невблаганний м’яч
 
між двох воріт, і піт, і сухо в роті,
 
і спів бджоли на нерухомій ноті.
 
 
 
А втім, воріт нема. Є дві цеглини,
 
затоптані в траву. І янголине
 
та голубине пір’я у траві.
 
І дві легкі кульбаби, тільки дві.
 
 
 
Літає м’яч! Проте його немає,
 
мов не було. Лише гарячий згусток
 
живих секунд, і він повз нас минає,
 
і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.
 
 
 
Така вже гра: на тлі рослин і стін,
 
де вгадуються фрески, наче смерті,
 
догнати плач!.. Він котиться. І він,
 
мов літери, пощерблені й затерті,
 
незримий слід і видих.
 
 
 
                                       Або дух.
 
Або хоч м’яч, повернутий минулим
 
у цю траву, між двох ожинних смуг,
 
де під ногами схимники поснули,
 
де крізь гілок цупке густе письмо
 
побачиш річку (просіку? алею?).
 
 
 
І ти, і я. Так близько стоїмо
 
над глибиною, пусткою, землею.
 
 
  
екзотичні птахи і рослини
   
ЦИРК «ВАҐАБУНДО»
   
I. «Я продаю квитки на магів і на мімів…» 
 
 
 
Я продаю квитки на магів і на мімів,
 
я коло входу став з ключами, мов Петро.
 
О діти передмість з устами херувимів!
 
Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!
 
 
 
Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом,
 
обсипані зірками й пухом із тополь,
 
наповнивши завулки світлом і блакитом,
 
скоривши Неаполь, Марсель і Леополь.
 
 
 
Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда
 
(мов еполет, сидить на ньому скарабей).
 
Він — заклинач рослин, і світляна троянда,
 
неторкнута й німа, росте з його грудей.
 
 
 
Цукрова вата — харч для янголів і птаства,
 
мов кокони Коканду, мов паволока хмар, —
 
для приміських дівчат яка солодка пастка,
 
аж світиться із них жадання, мов ліхтар.
 
 
 
О діти злих часів, посіяні в огромах
 
пастуших пустирів, де рейвах відлунав!
 
Приходьте у шатро. Один-єдиний помах —
 
і душі заясніють, як терен із канав.