Листи в Україну. Вибране

  
II. «Я продаю квитки на блазнів і факірів…»
 
 
 
Я продаю квитки на блазнів і факірів,
 
на мерехтіння ламп і хихотіння мавп.
 
О власники грошей з обличчями вампірів,
 
для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп».
 
 
 
От акробатки Ле липке лискуче тіло
 
звивається в кільце достоту, ніби вуж.
 
А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло
 
протне він вас ножами під оркестровий туш!
 
 
 
Однак лише на мить (віват, панове смертні!):
 
усіх вас оживить на грані чорних тайн
 
приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів,
 
гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн.
 
 
 
І що почнеться тут! шизофренічні танці
 
банкірів і повій, графинь і різників!
 
0 власники життя, о павуки у шклянці —
 
для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків,
 
 
 
піротехнічний шал! і димові завіси —
 
це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма!
 
І в ній немає дна! — черниці та гульвіси
 
влітають у тунель, затягнуті сторчма…
 
 
  
III. «Я продаю квитки на коней та верблюдів…» 
 
 
 
Я продаю квитки на коней та верблюдів
 
у збруї золотій пошарпані боки.
 
0 пильні сторожі з очима страхолюдів,
 
з очима без очей, з очима навпаки!
 
 
 
У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних
 
вологих теплих тіл, де ситий дух кубла,
 
приходите і ви в службових пелеринах —
 
землисті голоси і кров, немов зола.
 
 
 
І звівши зимні очі на паперові зорі,
 
де в’є високі петлі мотоциклетний ас,
 
ви стежите сурму в ревкім його моторі —
 
яку майбутню бомбу пригріє він для вас?
 
 
 
Шукайте динаміт! Хай детектив залізе
 
в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко.
 
Він витрусить намети, халати і валізи —
 
а звідти лише ластівки. І латані трико.
 
 
 
Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала
 
у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни:
 
листівки ластівок протяли стіни і дзеркала,
 
немов укуси кажанів — на шиях ордени.
 
 
  
IV. «Я продаю квитки на цитри й тамбурини…» 
 
 
 
Я продаю квитки на цитри й тамбурини.
 
Втікає вам із рук ця музика ламка.
 
О вуличні філософи і кав’ярняні прими!
 
Це Соломії соло. Так тече ріка.
 
 
 
Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,
 
І навіть — ніж лемур, що нявкає котом.
 
Від неї ніжними стають руді орангутанги,
 
і зорі замість дір пронизують картон.
 
 
 
Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія.
 
Трапеція тремтить, немов крило живе.
 
Живeмо в цьому Вавилоні — кожен як уміє,
 
ану ж вона зірветься вниз,
 
                              чи спів на смерть зірве?!
 
 
 
Таж ми без неї — тлінь, безлика й без’язика,
 
що на тісних торгах міняє імена.
 
О містечкові віршарі в розбитих черевиках!
 
Ви кожному скажіть, що є у нас вона.
 
 
 
Є голос! І любов!..
 
                              Але я замовкаю.
 
Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля.
 
Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.
 
Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.
 
 
  
Пані капітанoва
 
 
 
Капітанська вдова мала білих мишей
 
в закапелку дірявої кухні,
 
а ще в неї був канарок Мішель
 
і носовички трикутні.
 
 
 
Втім ніхто не знав, де ночує вона,
 
по яких катакомбах приносить офіру?
 
Шльома Фішер подеколи давав їй банан,
 
або інший овоч, або фіґу.
 
(А найстарший з-поміж Андруховичів
 
ще й хліба давав до овочів.)
 
 
 
Королева завулків у веретті одінь,
 
капустина в лататті хустин.
 
А той капітан — що він був за один,
 
певно, вмер молодим і пустим?
 
 
 
І тому вклякала пречиста вдова
 
перед вівтарем зимної студні,
 
щоб глибинна летюча священна вода
 
змила з неї ці свята й будні.
 
 
 
А тоді розгортала полотна хустин
 
на рослинних ребрах решіток
 
і привселюдно сушила ці герби самоти,
 
недоречна, як пережиток.
 
 
 
А не стало її — та й Ринок зачах,
 
лиш піски аравійські слід її замітали.
 
Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.
 
А ще кажуть, поховали її санітари.
 
 
  
Старий Олійник
 
 
 
Ремонт парасольок — це водночас і розвага:
 
розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове,
 
і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,
 
читаєш дощів колишніх вицвілі букви.
 
 
 
Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру,
 
туди несе парасольки все місто меланхолійне.
 
Засвічуються в шовках амури або лемури,
 
як тільки вимовлять люде його наймення олійне.
 
 
 
Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:
 
магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).
 
А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,
 
як діри на дні галактик або ворони.
 
 
 
Тому він любить під кайфом читати нотацію,
 
таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти,
 
коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,
 
де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.
 
 
 
Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?
 
Питання надто дражливе для мандрівних філософів.
 
Та дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»
 
він три війни пережив і царювання трьох йосифів.
 
 
 
Так само колись без дозволу покине замшілу нішу
 
і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,
 
пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,
 
коли його з неба закличуть: — Пане Олійник!