Листи в Україну. Вибране

  
Доктор Дутка
 
 
 
Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов
 
(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),
 
відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,
 
і судився з онуками за площу квартири.
 
 
 
Доктор Дутка, що мав п’ять казкових кімнат
 
у сусідстві із власником закладу шевського,
 
в тіло дому вмурований був, мов атлант,
 
з бородою білою, як у Грушевського.
 
 
 
Доктор Дутка, що жив по пахких словниках,
 
із балконом у сад, у бузковість і вогкість,
 
і солодку траву, всю в живих слимаках,
 
доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість.
 
 
 
Трохи згодом, на схилі розтрачених літ,
 
опинився в мішку з безпорадністю птаха.
 
Це тоді він світіння почув на чолі
 
і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах.
 
 
 
І тріщали креденси, крісла. І горіх
 
стародавніх епох усихався найдовше.
 
Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх!
 
Попіл сипався з книг, налипав на підошви,
 
 
 
вилітали в непам’ять за вітром слова,
 
у колодязях мови робилось діряво,
 
та світила, мов люстра, стара голова,
 
і шумів амариліс — кімнатний диявол.
 
 
 
Врешті судді сказали, що справа пуста.
 
По лікарні ще й досі літають обрізки
 
слів, що він вимовляв і на волю пускав —
 
рятівні суголосся, либонь, ассирійські…
 
 
  
Вольф Мессінґ. Вигнання голубів
 
 
 
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
 
двійко голуб’ят у череповій коробці.
 
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
 
зазирали медики, ворожбити та інші тямущі хлопці.
 
 
 
Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
 
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
 
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
 
заснувавши мені в черепі містечко Туркотин.
 
 
 
А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
 
Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть,
 
збіглося на це подивитись ледь не півміста.
 
І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».
 
 
 
Вилітали мені з голови крізь отвір у рані
 
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
 
А той миршавий пес мав у кишені браунінг
 
та й одною кулею двох голубів розлущив…
 
 
 
Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
 
поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.
 
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
 
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко.
 
 
  
Дядя Жора, міґрант
 
 
 
Переповнений георгіями кавалере,
 
вранці виходиш, ніби з вольєри,
 
пахкаєш люлькою на пташок Божих,
 
чигаєш при дорозі на перехожих.
 
 
 
«Гей, куди йдеш проз мою фузію?
 
Побалакаймо про Грузію, про дифузію».
 
Обсідають, мов бджоли, спогади, візії —
 
закотився в небо шлях дивізії.
 
 
 
А по ньому коні пруть, а ще танки,
 
і пражанки пахнуть, мов парижанки,
 
і лафети під мертвими аж зігнулись:
 
«Я — один з тих, що повернулись».
 
 
 
Гімнастерка блискає, вся в металі:
 
за кожного невбитого — по медалі.
 
Патериця в руці, мов жива парість:
 
«Гей, куди йдеш проз мою старість?»
 
 
 
Воячкам небесним — довічну оргію,
 
травень проживаємо без розкаянь.
 
Все тече річкою, старий Георгію,
 
тільки ти на березі, мертвий, мов камінь.
 
 
  
Любовний хід по вулиці Радянській
 
 
 
це хід весняних звірів це парад лемурів
 
мальовані роти палкіш від свіжих ран
 
це час коли жага струмує навіть з мурів
 
це марш нагрітих тіл жагучих мов коран
 
 
 
це танці потіпах під солодовим небом
 
ясновельможна кров темніє мов чифір
 
дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом
 
прозорі наче спирт летючі мов ефір
 
 
 
це вихід гультіпак під шелести акацій
 
похід під ліхтарі лоліток і моргух
 
мов піонерок плин у дні шкільних вакацій
 
повз вигуки афіш про м’ясо і про дух
 
 
 
повз біржу казино мелодію міліцію
 
пастушки з вітражів упирки з вар’єте
 
дурепи осяйні вогненні янголиці
 
ці малпи трохи мальви кожна з них цвіте
 
 
 
це час дерев і змій духмяний і такий
 
що виростає з ніг сурма хрипка і грішна
 
вони ідуть а ти як той більярдний кий
 
не в силі проказати навіть харе крішна
 
 
 
або ось ти поет улюбленець планет
 
що бачиш то щоку то вухо або кліпсу
 
заряджений такий увесь мов пістолет
 
готовий розрядитись влучно в першу-ліпшу
 
 
 
або ось ви вуйки набичені буйтури
 
атлети з-під вітрин деталі від скульптури
 
або ось ти флейтист весь голубий аж синій
 
що трешся між купців з якихось абіссиній
 
 
 
або хлоп’ята ви безвусі шкуродери
 
зелені королі вологі від жадань
 
уродженки весни пантери і гетери
 
повз вас ідуть у сни в липку бездонну хлань
 
 
 
і потім розтають і недосяжні знов
 
втікають у гаї повітряних небес
 
над вулицею ніч помада туш і кров
 
я так я так я так
 
                   я так тебе тебе
 
 
  
Фортечний провулок
 
 
 
Це похід зі ста тридцяти кроків.
 
Це вежі, яких немає. І найтонша
 
квітнева трава.
 
Заповіднику мурів і вікон,
 
ти, тьмяний мій пане,
 
певно, й досі ховаєш у надрах
 
великі й малі кульбабки.
 
Ущелино чорних котів і спізнілих
 
студенток, ти й досі ще пахнеш
 
мерцями.
 
А ці підозрілі майстерні
 
зі сходами в темінь! А ці
 
піврозхилені двері, з яких завжди щось
 
виносять: коробки з-під помаранчів,
 
розбиті дзеркала, мотки перфострічки.
 
Якою короною звалища
 
зяє в тобі клавесин! Крізь поламані ребра
 
вилітають шпаки і сонати.
 
І ти — мов останній рубіж оборони,
 
не знати від кого. І прозора
 
квітнева трава.