Листи в Україну. Вибране

  
СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ
   
1. Єдиноріг
 
 
 
Єдина.
 
В лісах застає мене темна година,
 
як музика в місті зненацька за рогом.
 
Я чую: пасеться узліссям єдино-
 
ріг (не плутати з носорогом).
 
 
 
Я брав тебе, як фортечні мури,
 
я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.
 
А всюди ніч, як великий мурин,
 
і тужно голосить єдиноріг.
 
 
 
Він рідкісний звір. Я галопом розсуну
 
пахучі кущі і галявини. Там
 
він пив, наче воду, кожну красуню,
 
та я навіть подиху з тебе не дам.
 
 
 
Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра —
 
зламається спис назавжди, мов жердина.
 
Я навзнак засну біля вбитого звіра,
 
прохромлений рогом.
 
Єдина.
 
 
  
2. Птахорізка
 
 
 
Це рясне гуляння вбогих при музuиці,
 
під мурами, де випивка і тінь.
 
Це триває свято поїдання птиці
 
при світлі відлітань і тріпотінь.
 
 
 
Треті птиці лунко прокричали ранок,
 
і ринок забуяв, як райський ліс.
 
Тож тяжкі тіла знекровлених коханок
 
закутує в пітьму пан птахоріз.
 
 
 
По його робітні в’ється чорне пір’я,
 
і руки в нього, кажуть, золоті.
 
Музика на ринку. Вивіска «Вампірня»
 
ясніє, ніби кров у темноті.
 
 
 
Він виймає з тіла теплу душу птичу
 
(його небіжчик тато — знаний кат),
 
а вночі приводить у закляклу тишу
 
крилатих і підпоєних дівчат.
 
 
 
Злякані амури. Під’яремні псиська
 
шукають у жаливі кість крила.
 
Це розправа з ангелами — ангелорізка,
 
це пісня жолобками потекла.
 
 
 
Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки,
 
згорнувши небеса в густий рулон,
 
та й гостимось на паперті птахорізки
 
у місті, що зоветься Вавилон.
 
 
  
3. Єхидна
 
 
 
Повертаємся, всіявши зойком оази, —
 
кров на піхвах, засмага східна.
 
Та зачинено місто, мов острів прокази
 
або клітка, в якій єхидна.
 
 
 
Поки нас не було, поки нас у пустині
 
прошивала сурма побідна,
 
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
 
проступило тавро: єхидна.
 
 
 
Ми згубили себе в агарянськім поході.
 
Перемога цілком невидна.
 
І до рідних дверей нам достукатись годі,
 
і вітчизна немов єхидна.
 
 
 
Рідні панни зів’яли по вежах і клітях,
 
пізня ласка така фригідна.
 
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
 
а в очах ожила єхидна.
 
 
 
Це вона відкладає століття, мов яйця,
 
по торгах, де музика мідна,
 
де помости смертей, де живуть і бояться,
 
де юрба сичить, мов єхидна.
 
 
 
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
 
Я півсвіту пройшов приблизно.
 
Можу босий піти за твоєю труною,
 
рідна панно, стара вітчизно.
 
 
  
4. Грифон
 
 
 
Мій пане, який нерозумний світ!
 
Яка на румовище сходить журба!
 
Під небом, чорним, ніби графіт,
 
конаю в піску. І грифон з герба.
 
 
 
З дерев погаслих кричать граки.
 
Я впав з коня і програв турнір.
 
Тепер крізь мене ростуть гілки,
 
пробивши в панцирі триста дір.
 
 
 
Лети ж від мене, монстре знамен,
 
крилатий леве! Я випав з гри.
 
З очниці в мене цвіте ромен.
 
Я не мав меча. То був лютні гриф.
 
 
 
А ту, що чекає, що ймення мої
 
на грифелі пише в стотисячний раз,
 
крилом захисти. І, замовклу, її
 
у землю сховай від облуд і образ.
 
 
 
Чому ж не летиш? На вологім піску
 
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
 
І п’єш з мене довгу предвічну ріку
 
ти, схожий на крука. Ти майже крук.
 
 
  
5. Гаспид, або ж дідько
 
 
 
Зійшла комета, Господи прости!
 
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
 
Розпущені убори і хвости,
 
запахло спиртом, сіркою і цапом.
 
 
 
Він — той, що креше рогом до камінь,
 
і всюди починається розпуста.
 
І входять назавжди в солодку тінь
 
дівчата, смарагдові, мов капуста.
 
 
 
І б’ється в бубон вогке копитo,
 
і замовляння світяться крізь писок
 
під шапкою нічного шапіто,
 
де акробати труться об кларисок,
 
де криють юнок вижовклі діди…
 
 
 
Це тіло, цю сполохану клепсидру
 
рятуй мені. Я ждав її завжди,
 
я сам її з вертепів ночі видру
 
і сам її пораню. В кожну п’ядь
 
ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились.
 
 
 
І ярмаркові діти прилетять
 
з пекучими надрізами для крилець.
 
 
  
Хроніка з 1719 р.
 
 
 
Заборонено ярмарки, бійки і карнавали.
 
Охоронці стоять непролазні, мов чагарник.
 
Зостається одним-єдина розвага:
 
привселюдне спалення чарівниць.
 
 
 
І повзе звідусюди понуре голяцтво —
 
цей маленький народ із піском у ротах.
 
Непристойні слова на фасадах палаццо
 
і судилище тлустих сутанних сутяг.
 
 
 
А ворожка, чи то чаклунка, чи відьма —
 
наче свічка, готова згаснути — лиш дихни!
 
(Містечковий дурень регоче ридма,
 
і під гавкіт собак розгоряється хмиз.)
 
 
 
Я обстав би за тебе, мала посвітачко в жалобі,
 
я твій попіл, мов пам’ять, по дрібці зберу,
 
але хлопці з киями взялись до наших суглобів,
 
і вони плюють на цей старовинний брук.
 
 
 
І підноситься стовп вулканічного ревного жару —
 
стоїмо й мовчимо, як по горло в ріці.
 
Просто хлопці в беретах мають вівчарок,
 
і вони роздерли б нас, як зайців.
 
 
 
Ти гориш, наче книга, в якій недописано слово,
 
і з густого неба такий посірілий сніг,
 
ти гориш, мов лялька, в якій полова,
 
у старих пивницях повно таких,
 
 
 
у глухих подвір’ях, а ще у сумних катівнях,
 
де минають літа, де вічна осінь — отам,
 
де білизни вбитої тріпотіння,
 
ти гориш, як свічка, понад життям.