Листи в Україну. Вибране

  
«Ще о шостій ранку пітьма…» 
 
 
 
Ще о шостій ранку пітьма.
 
Непочатий сніг, наче луг.
 
І небес на небі нема,
 
тільки вітряні гнізда хуг.
 
 
 
Тільки вкутані у мішки
 
тьмяні ружі з-над холодів
 
знаменують земні стежки
 
на німих розпуттях садів.
 
 
 
Перша зміна о восьмій — час
 
освітити вікна і шлях.
 
Починається світло з нас,
 
ніби вічна вода в полях.
 
 
 
Ніби сіємо в чорну рань
 
перші крихти тепла зі жмень,
 
аж заблисне досвітня грань,
 
і від того довшає день.
 
 
 
І тому в осередді стуж,
 
під безоднями хмар і крон,
 
оживають глибини руж
 
і рушає рослинна кров…
 
 
  
ТРИ БАЛАДИ
   
1. Лемберзька катастрофа 1826 р.
 
 
Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.
 
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
 
 
 
З отого дня суремного, як завалився ратуш,
 
усе навіки зважено і вписано в архів:
 
«Понесено у людності не так велику втрату:
 
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».
 
 
 
Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
 
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
 
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
 
один трупач,
 
                   тфох шофнірів,
 
                                      кількох ропітникіф.
 
 
 
Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
 
Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.
 
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки,
 
і гупав куксами о брук увесь калічий рід
 
(і кожен чесно їв і пив, і плакав, як умів:
 
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).
 
 
 
Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
 
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
 
як на майданах і в шинках реве житейське море.
 
Там інше світло — і воно біліє над кістьми.
 
 
 
Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто —
 
їх не любили на землі й забули серед хмар.
 
Ішов попереду трубач.
 
                            Він дув натхненно й чисто —
 
так, ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.
 
 
 
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
 
вони злягли на дно часів — плече коло плеча,
 
лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
 
таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.
 
 
  
2. Дидактична вистава в театрі Богуславського
 
 
Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…
 
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
 
 
 
Панове публіка, для трепету і млості,
 
для гостроти і свіжості в серцях
 
репрезентуєм підземельні кості.
 
Панове, всі ми ходим по мерцях,
 
 
 
як по мостах. Вони лежать під нами,
 
тверді, мов підмурівки у домах —
 
ростуть униз невидними вогнями.
 
Пройміться світлом ницих костомах!
 
 
 
Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
 
на галереях — тупіт і аншлаг,
 
ви так бурхливо плещете в долоні,
 
немовби винні в смерті бідолах.
 
 
 
Панове, цить!
 
                  (Стікає воском люстра.)
 
Мерці мерцями, їм не в голові.
 
А ми — мов лишаї на тілі людства —
 
голодні, геніальні і живі.
 
 
 
Тож порятуйте нас! І лорнетуйте
 
худу й безкровну шкіру галатей.
 
Подайте хліба, рани побинтуйте —
 
панове, всі ми схожі на людей,
 
 
 
зігравши королів і принців крові,
 
у вицвілих плащах, мов у мішках,
 
підем у тьму — в мансарди вечорові
 
і спати полягаєм на дошках.
 
 
  
3. Нашіптування з віків
 
 
В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.
 
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
 
 
 
Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація,
 
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
 
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
 
остроги в тебе сріберні. Ти дивишся з гори.
 
 
 
І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення!
 
У церемоніймайстра з напруги карк упрів.
 
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,
 
і сльози капають з очей гицлів та шандарів.
 
 
 
(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами
 
обстріляно небесне дно для більшої краси.
 
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
 
повії прали неґліже і пудрили носи.)
 
 
 
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо:
 
цісaрська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? —
 
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєві,
 
тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!
 
 
 
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
 
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
 
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
 
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?