Листи в Україну. Вибране

  
«Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні…»
 
 
 
Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —
 
переповнена дійством напружена мить.
 
Передчасні світанки, мов сурми невсипні,
 
понад нами ревуть, аж у грудях шумить.
 
 
 
Ще вокзали, мов нефи — порожні і чисті,
 
ще на шпалах роса і прозорий перон,
 
але перші прожилки пожовкли у листі,
 
ніби торкнуті легко іржавим пером.
 
 
 
Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати,
 
нас несе і відносить, виток по витку,
 
але як наздогнати, ну як наздогнати
 
цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?
 
 
  
«Її пальтечко радісне й червоне…»
 
 
 
Її пальтeчко радісне й червоне.
 
Вона так добре знає шлях додому,
 
що в надвечір’ї, сніжному й блідому,
 
біжить мені назустріч.
 
 
 
                             Перепони
 
минають нас, лише гойдлива гілка
 
зітхне ламкою тінню під ногами
 
й затихне, мов пробачення негайне.
 
 
 
З ім’ям її римуються «сопілка»
 
і «свічечка» — мов геральдичні знаки.
 
І стільки того світу по дорозі
 
розсипано й забуто на морозі,
 
аж солодко торкнути і впізнати:
 
пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь
 
замерзлого листка, й перо пташине,
 
що невагомо послане з вершини,
 
з-поміж густих і гострих верховіть,
 
і це смеркання — лагідне й глибоке…
 
 
 
Вона біжить, і їй чотири роки.
 
І їй услід я тягнуся рукою,
 
і чим я заслоню, і як загою?
 
 
  
Опівнічний політ з Високого Замку
 
 
 
авжеж не райський сад не світять помаранчі
 
загублено стежки і втрачено сліди
 
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
 
і треба нам туди
 
 
 
збігати у пітьму яка непевна втіха
 
чи виросте вогонь
 
коли позолотить найменша іскра тиха
 
розсипаний пісок розрив поміж долонь
 
 
 
і тісно між дерев і темно в сьому граді
 
і тягнуться до нас обуджені гілки
 
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
 
злітаємо з гори злітаємо таки
 
 
 
і жодної зорі лиш доторки тернові
 
і де ще той ліхтар чи світиться йому
 
подряпини легкі падіння варте крові
 
і навіть без надій
 
і навіть у пітьму
 
 
 
бо хто на світі ми
 
за сімома шляхами
 
шукаємо любов як золото в ріці
 
закрито всі доми
 
спідниця з реп’яхами
 
і скалка
 
на щоці
 
 
 
і скалка
 
на щоці
 
 
  
Промовляння самотній
 
 
 
…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
 
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
 
губи твої холодні наче прозорі вінця
 
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води
 
 
 
губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
 
сповита в них і забута допоки живеш сама
 
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
 
солодко й дивно пахне тліном і тілом пітьма
 
 
 
несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво
 
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
 
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
 
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть
 
 
 
і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
 
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
 
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
 
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…
 
 
  
ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА
   
І. «Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні…»
 
 
 
Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
 
мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
 
розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
 
поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ.
 
 
 
І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,
 
чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла
 
виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,
 
ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.
 
 
 
Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —
 
все розвіється за вітром без вогню і катастроф:
 
заростають павуками грамофони й телескопи,
 
і марніє, наче фреска, араратський Саваоф.
 
 
 
Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа,
 
ще літають луни шевських і ковальських причандаль,
 
та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,
 
і згортаються перила, ніби спалена спіраль.
 
 
 
І це немов евакуація. Зійде настінна вохра —
 
стане вулицею менше на феєрію людську.
 
Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.
 
Мов дорога караванна у мінливому піску.
 
 
  
ІІ. «Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому…» 
 
 
 
Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
 
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
 
і стелимо нa ніч худу споконвічну солому,
 
та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.
 
 
 
Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати.
 
Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
 
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
 
та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад.
 
 
 
Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
 
і гріємо чай, і говоримо про переїзд,
 
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
 
птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд.
 
 
 
І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
 
от-от увірветься забуте волання сурми.
 
І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
 
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.
 
 
 
У небі, такому старому, тісному, блідому,
 
легкими уламками світла розвіємось ми —
 
салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому,
 
лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми.