Листи в Україну. Вибране

  
8. «Розкошую тут, як фалос у лоні…»
 
 
 
Розкошую тут, як фалос у лоні,
 
у тутешній культурі — від ахів до схлипів.
 
Це немов без фраку бути в салоні,
 
де товчеться безліч розкішних типів,
 
 
 
переважно з Півдня, із малоросів,
 
про яких тут знають із анекдотів.
 
Загалом їх тут мають за ескімосів,
 
папуасів тобто, за ідіотів.
 
 
 
Але є й між них фигури вагомі,
 
що змогли сяйнути чемно і вчено.
 
Феофан Прокопович, відомий гомік,
 
Розумовський-старший, відомий тенор,
 
 
 
чи, скажімо, Гоголь або Гребінка,
 
і якщо полізти вглиб коронацій, —
 
Катерина Друга, відома жінка,
 
тобто курва, сприяла зближенню націй.
 
 
 
Я дізнався тут про темні чи явні
 
махінації з духом. Це схоже на пляму.
 
І настільки тут усі православні,
 
що я врешті схиляюся до ісламу.
 
 
 
Вже обдурено тисячне покоління,
 
це природно й не надто великий гріх їм.
 
Я дізнався, що ми з одного коріння.
 
Себто Київ колись так само був їхнім.
 
 
  
9. «Мандрувати тут у середньовіччя…»
 
 
 
Мандрувати тут у середньовіччя —
 
все одно, що за князем повзти обозом.
 
Тільки знай дивися в кожне обличчя:
 
ці хлопаки описані ще Ломброзом —
 
 
 
щось таке злочинне, таке причинне
 
прозирає з їхніх сумирних писків.
 
В них минуле каторжне, судочинне —
 
словом, вони схожі на василісків.
 
 
 
Осінь — це дорога кудись на північ:
 
на деревах спалах марніє, гасне.
 
Тут інакший час і не діє Гринвіч,
 
але ти мандруєш. Буття прекрасне,
 
 
 
хоч темніє швидше, аніж повсюди —
 
що чорніше небо, то ближче до хана.
 
Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди:
 
їм важливий сам принцип — не кров, не рана.
 
 
 
Князя можна забити, скажімо, в лазні
 
чи мечем на сходах, або на ловах.
 
Тут ліси сприятливо непролазні —
 
кількість мертвих полічиш лише по вдовах,
 
 
 
на деревах всохлих, яких, щоправда,
 
значно більше — з таким гілляччям калічим,
 
ніби хтось крізь них невблаганно падав.
 
Тут усюди пахне середньовіччям.
 
 
  
10. «Україна ж — це країна бароко»
 
 
 
Україна ж — це країна бароко.
 
Мандрувати нею — для ока втіха.
 
І тому западає спокуса в око:
 
зруйнувати все. І скільки б ти їхав,
 
 
 
бачиш наслідки: мури і житла хворі
 
ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні
 
знаки. З криниць повтікали зорі,
 
тобто їх нема, криниці відсутні,
 
 
 
але є сліди, і це дозволяє
 
подавати прогноз у вигляді віри
 
в неминуче. Тому що наша земля є
 
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
 
 
 
Це підпільне бароко влаштовує опір
 
і цвіте шалено навіть в уламках,
 
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
 
Катувати зручно в палацах, замках,
 
 
 
а в каплицях тісно. Тому каплиці —
 
це найперший крок углиб України.
 
Мені видно все з чужої столиці.
 
Все на світі можна підняти з руїни,
 
 
 
крім живої крові, як ми вже знаєм.
 
Напиши, чи всі живі і здорові.
 
Чи літають ангели над Дунаєм,
 
чи дощі у Львові, чи досить крові.
 
 
  
11. «Взагалі ж я не проти помандрувати»
 
 
 
Взагалі ж я не проти помандрувати.
 
Не тому, що не син землі своїй рідній,
 
а тому, що корисно ночувати
 
то в півкулі західній, то у східній,
 
 
 
зупинятися в лісі або в готелі,
 
заглядати в мапи, всілякі схеми,
 
визначати азимут у пустелі
 
(головне — завжди пам’ятати, де ми),
 
 
 
по найтбарах шастати, галереях,
 
купувати колу, жувальну гуму,
 
розумітись на вантах, себто на реях,
 
на циганах, євреях. Загальну суму
 
 
 
витрачати легко на квіти примам,
 
герцогиням, курвам і телебомбам,
 
і любов читати у них під гримом.
 
У містах, де площі півколом, ромбом,
 
 
 
наслухати під арками ритм елегій,
 
розрізняти, де тойота, ямаха,
 
понад Райном пити райнвайн під реґґі,
 
на Багамах молитись до Бахуса, Баха,
 
 
 
всюди слухати й Моцарта, і до Бога
 
промовляти з різних церков, соборів.
 
Мрія ця духовно убога.
 
Це я, певно, знову захворів.
 
 
  
12. «А тим часом я мандрую Москвою…»
 
 
 
А тим часом я мандрую Москвою,
 
де метро трагічне і стратегічне,
 
що не є такою вже і лафою
 
чи халвою (слово яке магічне!),
 
 
 
адже це всього лиш система сховищ
 
у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно,
 
щоб такий собі простий Андрухович
 
розкусив систему. Й коли о пів на
 
 
 
першу ночі ходиш підземним холом
 
кільцевої лінії, ще в тридцяті
 
героїчно зданої комсомолом,
 
тобто зеками, згадуєш не Буццаті
 
 
 
і тим більш не Кафку, а щось дорожче,
 
як, наприклад, розстріли, наркомати,
 
портупеї. Вітер тебе полоще,
 
і стоїш роззявлено, мов Хома ти,
 
 
 
Брут, в якого пнеться сторчма волосся
 
від нічного жаху порожніх станцій,
 
стратегічних ліній, що досі носять
 
імена убивць, шахраїв, поганців.
 
 
 
«Це, — казав професор один зі Штатів, —
 
історичних праць моїх персонажі».
 
Я не хочу вживати імен цих татів.
 
На вустах лишається присмак сажі.