Листи в Україну. Вибране

  
Ляментація, або плач Патріарха на Святе Різдво р. Б. 1992
 
 
 
Як відомий вам корифей карнавалів,
 
що спізнав міста від веж до підвалів,
 
я шанований вами бував повсюдно.
 
Але нині, в час дебілів, ґевалів,
 
як один з відомих вам бабовалів
 
прохриплю отут привселюдно:
 
 
 
Дорогі кияни і ви, львів’яни!
 
Я забув, коли напивався п’яний,
 
я забув, як смакує чарка.
 
Солов’їне горло чи олов’яне —
 
все одно слід мочити, оскільки я не
 
просто так отримав сан Патріарха!
 
 
 
Патріарх не може жити в неволі,
 
Патріарх повинен жити в Тиролі,
 
при дворі в короля Олелька.
 
Виконання в суспільстві моєї ролі
 
є тотожним вживанню до хліба солі —
 
проковтни, в кого ширша пелька!
 
 
 
Я багато не багну, а прошу чемно,
 
щоб мені не чутися під’яремно,
 
я для творчості мушу мати горівку.
 
Щоб амури не тріпалися даремно,
 
Патріархові мусить бути гаремно.
 
(До під’їзду прошу таксівку.)
 
 
 
Патріарх не протягне і дня без свята.
 
Відчуваю: зараз (а сніг — як вата)
 
три царі, спотикаючись, вийдуть з гаю.
 
Голос ангела в небі чи спів кастрата?
 
Обніміте ж, брати, найменшого брата —
 
молю вас, благаю!
 
 
 
Бо мені здається, що, бляха муха,
 
стало пусто в оселях Святого Духа —
 
бачу це як нащадок герба Андрухів.
 
Патріархові тужно, а ви, псяюха,
 
заліпили воском серця і вуха —
 
переїду в країну духів!
 
 
 
Я не прошу їжі, а прошу тиші.
 
Уночі на кухні шкребуться миші.
 
Три царі бредуть, як примари піші,
 
і сидить зоря у душі, як в ніші.
 
І рядком єдиним, як бовдур, марю:
 
Добрий вечір Тoбі, Пане Господарю!
 
 
  
Пам'ятник
 
 
Я помру в Парижі…
 
Сесар Вальєхо
 
 
Ми помрем не в Парижі…
 
Наталка Білоцерківець
 
 
 
Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помрeмо,
 
а якщо і помрем, то в Парижі, так само, як і
 
в Голлівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо.
 
Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.
 
 
 
Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства!
 
Заганяти поезії прутень у дупу добі,
 
малювати свій герб на розгавканих писках дебільства,
 
розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі.
 
 
 
Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові —
 
і так само на всіх постаментах і тронах земних.
 
«Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?» —
 
запитає зненацька один із туристів дурних.
 
 
 
Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:
 
ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!
 
Нас на цоколі троє — четвертий на цоколі Фалос
 
(це, здається, філософ такий давньогрецький один).
 
 
 
І навіки застигнемо ми в божевільному Львові —
 
перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу — мов ріка!
 
І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові,
 
і небесна ворона обкрапає Неборака.
 
 
  
листи в україну
   
1. «Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу»
 
 
 
Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
 
Моя ніч — ніби голка у горлі вічна.
 
Я собі підчепив тут одну хворобу.
 
Нею можна пишатись. Вона психічна.
 
 
 
Ця психічна хвороба, тобто кохання,
 
всі ознаки її описав Авіценна:
 
не дає дихнути синдром махання
 
і потреба здохнути здоровенна.
 
 
 
Я нормально писав непогані вірші,
 
міркував про найтоншу тканину прози,
 
а тепер мої рими щоразу гірші
 
і до «прози» римуються в мене «сльози».
 
 
 
І лежу мов мішок я. Чорнію, худну
 
без повітря, світла, тепла, привіту.
 
Я розклав оцю журбу многотрудну
 
на півкулях мозку, мов карту світу.
 
 
 
Помолися ж за мене в кватирку Божу —
 
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
 
Я з розпуки тут ошаліти можу —
 
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.
 
 
 
Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
 
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
 
Я конаю тут, як остання риба.
 
А про інше все ще тобі напишу.e
 
 
  
2. «Це столиця держави. Тут досить людно»
 
 
 
Це столиця держави. Тут досить людно.
 
І не досить зeлено для ботанік.
 
Хоч насправді це ніби суднo (чи сyдно?),
 
не так ковчег воно, як титанік.
 
 
 
Досить людно, й тому нестача киснева.
 
Як і всюди, найбільше невдах і дурнів.
 
Кожен з них, не добігши до брами неба,
 
має право на прах і на місце в урні.
 
 
 
Я, здається, писав, що вдягаю робу.
 
Я, крім того, навчився слова «глаголю»,
 
пити квас, осягати душу народу
 
і ходити синім від алкоголю,
 
 
 
грати в карти, чифірити (рок до ранку),
 
пити спирт, розумітися на похміллі,
 
черевики чистити об фіранку
 
і тримати душу в чорному тілі,
 
 
 
я навчився божитися, присягати,
 
розрізняти на смак дукатські, явські,
 
я навчився нічого не досягати
 
і плювати в стелю цілком по-графськи,
 
 
 
розглядати дерево як нагоду
 
для висіння, втілену ще в насінні.
 
Я тепер як ніде близький до народу.
 
Покажи цей лист усім в Україні.