Листи в Україну. Вибране

  
(Ринок)
 
 
 
Замок зіходив на землю все меншими
 
замками,
 
з одною-єдиною баштою,
 
де графи колишні ставали поволі
 
фігурами з воску, жокеями,
 
фотопортретами.
 
 
 
Здрібніння квартир і мансард,
 
навіть шахових партій в альтанках,
 
відбилось на нашому настрої —
 
хотілося пити.
 
 
 
І врешті, зійшовши по Лисенка, де
 
обличчя у вікнах, немов стародруки,
 
побачили ми,
 
як доми продаються, полотна, гравюри,
 
дівчата.
 
 
 
З «Татарні» світило підземне крило.
 
 
  
(Коло)
 
 
 
Місто немов сузір’я.
 
 
 
Як часто, блукаючи, йшли ми
 
на світло домів, від яких
 
не лишилося й каменя!
 
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?
 
 
 
Як часто шукали ми гирло,
 
і міст, і причал
 
в опівнічних пустинях дворів,
 
та хто нам повірить, що річка була тут?
 
 
 
Тільки крізь нас переходять міста
 
у непам’ять.
 
Ми вимовляємо їх
 
і знаходимо іншими. Втім
 
вранці виходиш на площу і все впізнаєш:
 
 
 
липи в час доцвітання стоять золоті,
 
безгомінні.
 
 
  
До пані Варвари Л.
 
 
Натрунний портрет міщанки Варвари Лянґиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї
 
 
 
Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату —
 
хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.
 
Спалює мене поїдом жадання єдине:
 
їхати до тебе поїздом більш як дві години.
 
 
 
Далі мене знищує пожадання друге:
 
«З темниці музейної виплинь, королево!» —
 
горлав би на всю губу з любові і туги
 
серед міста, опівночі, в товаристві лева.
 
 
 
(Лев зі мною рикав би.) І коли зненацька
 
ти виникла б на мій голос — ніби на портреті,
 
загриміла б мені в серці музика вар’яцька
 
і мене б охопило пожадання третє:
 
 
 
на коліна гупнути, як бугай на страті,
 
і благати, мов пастир, що записує в секту:
 
«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.
 
Я люблю твої руки, очі, корсетку,
 
 
 
сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,
 
а також панчохи і черевики.
 
Я люблю твого тіла великодню паску,
 
твої лікті і фалди — і все навіки!»
 
 
 
Я схилявся б низько, шептав би п’янко,
 
цілував би слід кроку твого, Варваро,
 
край мережива твого, дурна міщанко,
 
посмітюхо з Ринку, глуха почваро!
 
 
  
Елегія післяноворічного ранку
 
 
 
Це — спроба написати вірш про нас.
 
Про нашу учту, молоду і п’яну.
 
Яке вино, яку хмільну оману
 
вливав у юні горла щедрий час!
 
Ми так жили, немов співали джаз.
 
 
 
Хоча не джаз, а камерні концерти
 
зривали нас, і ми ішли в снігах
 
на гору, де ліси росли і птах
 
кричав про щось таємне і відверте,
 
і від любові можна було вмерти.
 
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
 
 
 
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
 
в якому всі музики триста років
 
шукали кайф і висновки глибокі,
 
а нам зостались метушня і шок,
 
і птах оцей, і молодий сніжок.
 
 
 
Але яке внизу лежало місто! —
 
достоту, як завершений офорт.
 
Наш подих цвів і рвався із аорт.
 
Читались вежі злагоджено й чисто,
 
і я старого пса покликав свистом,
 
так ніби то був бройґелівський хорт.
 
 
 
Та я забув, либонь, про головне:
 
йшов рік новий, те діялося в січні.
 
В будівлях спали мляві й анемічні
 
гуляки, що набралися до не-
 
пристойності. А ти пекла мене,
 
щоразу інша, не така. Ще з ночі —
 
ті дві руки у мене на плечах
 
я пам’ятав і темне щось в очах.
 
Але який кретин повірить в очі?
 
Я підбирав ключі, слова пророчі,
 
хоча на ранок мій поет зачах…
 
 
 
Ага, внизу трамвай сумирно повз —
 
такий порожній, мов нікому діла
 
вже не було. Якась душа летіла
 
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
 
Петра й Павла в задумі чуйних поз.
 
 
 
…
 
 
 
Як тяжко повертатись на рівнину,
 
скотитись по гладенькій мерзлоті
 
чи з’їхати, як я, на животі
 
в ту вуличку, що вигинала спину,
 
під маскарона бороду цапину,
 
де пияки, трамваї і святі,
 
де, все одно недремна, мов радар,
 
націлений на сни, чигала зрада,
 
а вихудлий біблійний виноградар
 
на брамах був розіп’ятий, сподар.
 
А з радіол шипів різдвяний дар
 
(хоча його й забрязкала естрада).
 
 
 
Туди, де всюди відбувався сон —
 
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
 
туди, де кожен п’яний був зустрічний,
 
а всі зустрічні — п’яні. В унісон
 
співали ми, забувши про фасон.
 
 
 
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
 
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
 
Якась наївна віра у Парнас
 
чи то в Прованс — але рушала гори!
 
Отак ми йшли, немов сліпі у море —
 
і ти, і я, і всі навколо нас.