Листи в Україну. Вибране

  
ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО
   
(Темниці)
 
 
 
Липи в час доцвітання стоять золоті,
 
безгомінні.
 
 
 
«Було тут кілька темниць», — сказав
 
Неборак. О відлуння колишніх льохів
 
з назвами, як у дівчат чи винарень —
 
«Доротка», «Під ангелом» і та, найлютіша —
 
«Татарня», де очі вмирали найперше,
 
і світло ховалось під пахви,
 
в роти без’язикі!
 
 
 
Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не
 
меморіал. І не річку загнано в труби.
 
Хоч кожен з нас міг би сказати:
 
«Липи в час доцвітання — зорі, що гаснуть.
 
Повні трамваї дівчат».
 
 
  
(Річка)
 
 
 
Зійшовши до річки, ми воду
 
торкнули руками.
 
 
 
У липні так любимо тіло води,
 
що втікає між пальців.
 
 
 
Сто млинів було там, сто млинових
 
коліс і зелені застояні плеса,
 
де риба ловилася в руки.
 
Очерет, наче царства, держави з латаття —
 
усе було річка.
 
 
 
Теплі схови в піску
 
залишалися наші й не наші,
 
хололи до ранку.
 
 
 
Скільки нас не збулось,
 
переходячи міст понад Полтвою,
 
скільки
 
перейшло через міст і назавше
 
пропало в гущавині правого берега?
 
 
  
(Цвяхарня)
 
 
 
Хтось казав: «Ми не ті.
 
Ми присутні в тунелях і вікнах,
 
але нам не дійти до старої цвяхарні
 
за рогом».
 
 
 
Зостається сідати на сходах,
 
співати.
 
 
 
Може, так подолаємо стіни, припнемо
 
голоси до камінних цурпалків
 
і витремо очі?
 
 
 
Може, так і почують нас ті,
 
що чекають за рогом?
 
 
 
Зостається шукати себе,
 
і останній сірник, що в найдальшій
 
кишені,
 
колючий, як цвях.
 
 
  
(Пиво)
 
 
 
Ми терпляче прожили годину
 
липневої спеки.
 
Мотоцикли минулих епох і старі арбалети
 
лишились позаду.
 
 
 
Золота незасвічена Роза [1]. Й сімсот
 
неспокійних та спраглих атлетів
 
з пересохлими вусами й нервами.
 
 
 
Пиво, рятуй нас! Купання
 
для гострих твердих борлаків
 
чоловіцтва в загарбаній вежі.
 
О як ми слухняно чекали!
 
 
 
Кожен ковток є причастям.
 
Рани від стріл проступають
 
під сорочками.
 
 
  
(Дух)
 
 
 
Дозволь мені кружляти над тобою.
 
Я знав Йосифу Кун [2], я знав ще кількох жінок.
 
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
 
а черниці з вулиці Сакраменток
 
ховалися в нішах.
 
 
 
Ані разу не вигнав мене Макольондра [3],
 
я завше мав гроші і розум.
 
 
 
Покажи своє місто. Я хочу
 
йти за отими дівчатами
 
в сукнях червоних.
 
Я хочу дзвонити
 
з оцих телефонних кабін.
 
 
 
Я хочу набрати номер Йосифи Кун
 
і почути,
 
як вона скаже:
 
«Дозволь мені кружляти над тобою».
 
 
  
(Забуття)
 
 
 
Так, наче брама — то вхід.
 
Є міста, до яких неможливо
 
зайти через браму.
 
Є міста, до яких неможливо
 
зайти.
 
 
 
І приносять великий ключ, і шукають,
 
куди б устромити, але
 
брам немає, сторожа зітерлась
 
на порох. Сім вітрів розкошують
 
на площах і в залах.
 
 
 
Навсібіч передмістя відкрито, сторожа
 
виростає зелена й пругка.
 
 
 
«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —
 
перелічуєш майже вголос,
 
та ніяк не згадаєш, як зветься
 
дерево,
 
до якого вона вже не ходить.
 
 
  
(Ребро)
 
 
 
Я віддав би своє ребро
 
в анатомічну майстерню.
 
 
 
Там велетенські серця різників і коханців,
 
обвислі й надуті легені курців,
 
трубачів і склодувів,
 
меланхолійні пияцькі нутрощі,
 
татуйований орден героя (акурат над соском)
 
і руки останнього ката
 
по дванадцятім вироку.
 
 
 
Ані слова про інші витвори.
 
 
 
Я віддав би своє ребро.
 
Може, щось вийшло б із нього —
 
якась рибина,
 
чи жінка,
 
чи гілка
 
забутого дерева
 
ґінкго.
 
 
  
(Замок)
 
 
 
Прогулянка кіньми — велика приємність.
 
 
 
Та нам зостаються лиш кухні
 
в задвірках сецесій —
 
просторі прокурені гнізда,
 
де гори немитого посуду й чаші
 
з піщаними квітами, де
 
у кранах сухих ледь пульсує
 
волога зелених боліт.
 
 
 
Посіймо попіл на стіл
 
і пролиймо невипиті краплі.
 
 
 
Брате, намацай отам на стіні вимикач —
 
я не бачу тебе,
 
бо до ранку ще триста хвилин.
 
 
 
А панство і челядь поснули,
 
і коні поснули,
 
і нам не ввійти в ці кімнати.
 
Вони не покличуть.