Листи в Україну. Вибране

  
Посли
 
(З «Кишенькового Яворницького»)
 
 
чи траплялося вам
 
розчерепити вазу
 
у царициному покої
 
в петербурзі
 
та ще й на очах
 
у цариці
 
 
 
вазу преслічну
 
богемського кришталю
 
прикрашену на її
 
царське замовлення
 
всілякими купідонами
 
і копитатими фавнами
 
 
 
а я от розчерепив
 
ненароком звісно
 
коли клякав на праве коліно
 
аби ручку премонаршу
 
облобизати
 
 
 
прости мамо кажу
 
кров’ю отсю провину змию
 
а як не можеш
 
то в сибір зашли
 
буду тебе звідти
 
ще більше
 
любити
 
 
 
а вона ж на те нічого
 
тільки пальчиком так покивала
 
ще й рученьку подала
 
усе відразу простила
 
 
 
дуже вже їй полюбилось
 
як ми співаємо
 
як гопака танцюємо
 
 
  
Підземне зоо
 
 
Живуть під містом, наче у казках,
 
кити, дельфіни і тритони…
 
Б.-І. Антонич
 
 
 
Живуть кити під містом. І тритони.
 
А ще — дельфіни. В сутінку глибин,
 
в западинах, де чорний місяць тоне,
 
де вибрано породу з порожнин,
 
вони живуть — міноги і мурени,
 
сирени, восьминоги. І смиренне
 
сліпе суцвіття губок та медуз —
 
у вирвах шахт, у ямах наших душ.
 
 
 
Живуть під містом леви, жовті й сонні.
 
Сховала їх розпечена трава.
 
Летючі зебри, антилопи й коні
 
цвітуть на дні пасовищ і савани.
 
Живуть також під містом крокодили.
 
Заплутані в ліан солодкі жили,
 
тріпочуть тіні мавп або папуг.
 
І сотні сотень мух, мурах, ропух.
 
 
 
Живуть під містом зебри і буйтури,
 
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.
 
Сайгаки й сарни, пасерби натури,
 
пасуться на межі нічних угідь.
 
І мамонти, сумирні, мов корови,
 
і мастодонти. Кам’яні діброви
 
двигтять від них, тремтять, як тепла твань,
 
вони сюди втекли від полювань.
 
 
 
Живуть під містом люди. І прочани,
 
і міщухи. І крила в рукавах.
 
Розкручується знову копійчане
 
порочне коло вицвілих розваг —
 
усе так само. Пиво ярмаркове,
 
скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
 
цілунки, плач, кохання і пітьма…
 
 
 
Під містом. Тільки міста вже нема.
 
 
  
Зміна декорацій
 
 
 
У приміщенні церкви відкрито вокзал:
 
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
 
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
 
а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
 
Туалети і фрески. Колишня зоря
 
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
 
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —
 
і виходиш, і ходиш по першій платформі.
 
 
 
А на ній — протягu, паротяги. Свічок
 
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
 
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
 
пролетарський пророк у червонім кашкеті.
 
У приміщенні школи відкрито готель:
 
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
 
Сталактити волого пульсують зі стель,
 
старшокласниці прагнуть солодкої вати
 
і, сплітаючи русла заламаних рук,
 
опановують суть природничих наук.
 
 
 
У приміщенні замку відкрито шпиталь:
 
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
 
мов побите вогнем чи познімане з паль,
 
і діагноз готують на них, ніби замах.
 
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
 
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.
 
У приміщенні цирку відкрито завод:
 
там летить над верстатами гордий народ
 
у блискучому гримі — від вуха до вуха.
 
 
 
У приміщенні неба відкрито тюрму.
 
У приміщенні тіла відкрито пітьму.
 
У приміщенні духу відкрито розруху.
 
 
  
«Весна виникала, де тільки могла…»
 
 
 
Весна виникала, де тільки могла:
 
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
 
і тепла бруківка. Весна була зла.
 
Заблукані танки і рештки піхоти
 
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
 
і груди, сповиті в паси портупей,
 
зітхали в жаданні нових епопей.
 
 
 
Костел описали — від нефів до веж,
 
а все ж залишили стояти на площі,
 
забивши дошками всі двері, а все ж
 
виносили мармур і крила, і мощі —
 
все золото чаш і шовковість одеж,
 
всю темінь вина і кривавість корон,
 
і мумію графа у шапці з пером,
 
серця пілігримів, сідниці блудниць,
 
правиці рубак і синиць із очниць,
 
мечі, дароносиці, книги і фіги
 
листок з антикварного лона Ядвіги,
 
покривлені м’язи і німби святих —
 
усе це призахідне тління Європи
 
виносили геть. Мов у піч, мов на допит —
 
жбурляли в машини.
 
 
 
                             Ти вчасно затих,
 
а потім озвався, хрипучий органе,
 
тебе розкрутили на тисячу труб,
 
тебе прикладали до вуст, як до рани,
 
ці душі найменші, ці діти з халуп,
 
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
 
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
 
Тебе на свистки і гудки розпиляли,
 
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
 
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
 
де квола весна зеленіла зі стін.
 
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
 
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін.