Листи в Україну. Вибране

  
Музей старожитностей
 
 
 
Як ми ходимо обоє
 
нетрями старого дому!..
 
Гобелени і гобої
 
славлять пару невідому,
 
 
 
ніби бачать
 
нашу змову:
 
кожен дотик —
 
теплий спалах.
 
І тоді ми знову й знову
 
переходимо
 
в дзеркалах.
 
 
 
На годиннику з гербами,
 
як завжди, година друга,
 
крадеться услід за нами,
 
може, туга, може, фуга.
 
 
 
Повз портрети
 
і портшези
 
з нами йде
 
луна від кроків.
 
Ми кудись надовго щезли
 
(двісті років?
 
Триста років?).
 
 
 
І, коли вже стане темно,
 
з неопалених покоїв
 
(я, здається, вівся чемно,
 
я нічого не накоїв),
 
у жаркі вогні неонні
 
повертаємось навіки.
 
Я несу тебе в долоні,
 
і життя таке велике…
 
 
  
Станси
 
 
 
Ті роки віддаляються помалу.
 
 
 
Будинок наш був близько від вокзалу,
 
а там — надсадні чорні роботяги —
 
вночі гули незримі паротяги.
 
 
 
Проз ґанок мандрували пішоходи,
 
залежні від любові та погоди,
 
несли свої плащі, печалі й плечі,
 
плащі та шпаги теж були, до речі,
 
бо всі ми зберігаємо надію
 
на головну і трепетну подію.
 
 
 
Акація (та, що зрубали згодом)
 
була у згоді з віковічним ходом
 
дощів і сонць і, як живе знамено,
 
у шибах відбивалася зелено.
 
 
 
А ще там був бузок — худе створіння,
 
що чахло від листків і до коріння.
 
Та раз на рік він терпнув ошаліло
 
і квітнув, хоч воно йому боліло.
 
 
 
(Доцільно ще згадати бузину —
 
густезну, запашну і осяйну,
 
і те, як затремтівши на кущі,
 
веселка проступала крізь дощі.)
 
 
 
Зима також у тих краях бувала —
 
різдвяна і зухвала, мов навала,
 
і віхола влітала всепроникна
 
в холодні двері і намерзлі вікна.
 
 
 
І в ліхтарях палали помаранчі,
 
коли, громохкі відра взявши вранці,
 
протоптували сніг після хуртечі,
 
а по хатах ревли брунатні печі…
 
 
 
Ті роки даленіють ніби притчі,
 
та хто солодші спогади нам витче?..
 
 
  
Кольорове кіно
 
 
 
Немов із тьми, із мороку, з нічого —
 
цю мить крізь нас прошито, наче нить, —
 
з-над наших пліч — із прасвіту нічного —
 
ріка, що сяє. Світло, що летить.
 
 
 
На тло екрана, в надто білий спокій,
 
на полотно, на ґрунт площинних піль
 
воно летить по темряві безокій,
 
воно містке, як сім’я або сіль.
 
 
 
І в цьому залі, звідки світло гнали,
 
де вуличний промінчик геть зачах,
 
вібрують інші світляні канали
 
і відсвіти блукають по очах.
 
 
 
Екран розкрився — він розкрилля брами.
 
Він погляди і душі так змістив,
 
що ми, немов засмоктані вітрами,
 
впадаємо в цю зміну перспектив,
 
у зміну барв, пейзажів і покоїв,
 
торкаємось вогню, землі, води…
 
 
 
Але — не так! не тих! і не такої!
 
Тут є стіна, екран — стіна завжди.
 
 
 
Тому, коли в кінці розсунуть штори
 
і крізь проходи в зал поллється день,
 
йдемо, немов з підземних коридорів,
 
по цигарки сягаєм до кишень.
 
Виходимо, як повінь, як затока,
 
і знову розмовляємо про щось…
 
О дійсносте сліпуча і висока!
 
 
 
Вчимось любити. Бачити вчимось.
 
 
  
Поет запитує
 
 
 
Любов к отчизні де героїть, —
 
поет повчає земляків,
 
але сирітства не загоїть
 
рядок, що з неба їм злетів.
 
 
 
Бо де вона, твоя вітчизна?
 
Пече питання, мов трутизна:
 
чи ця садиба многоцінна,
 
чи ця Полтава провінційна?
 
 
 
Ці вітряки і винокурні,
 
ці килими левад медвяних,
 
чи ці пухкі й вельможні дурні
 
у тарантасах і ридванах?
 
 
 
Чи ця імперія Російська,
 
що під шпіцрутени лягла?
 
А тюрм! а кріпостей! а війська!
 
їм таки й справді несть числа.
 
 
 
Чи ту якусь підземну Трою
 
побачив, біль її та скін:
 
Зробили з неї скирту гною, —
 
він ще й жартує, чортів син!
 
 
 
Це чорт глузує й помикає
 
чи Божий смуток напосів?
 
Тут Котляревський замовкає
 
і пише оди до князів.
 
 
  
Дует
 
 
 
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
 
Між землею і небом зависли плантації квітів,
 
у червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
 
дві самотні душі — рука в руку — вгорнулись.
 
 
 
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
 
Був на ньому позичений фрак, а на ній —
 
                                      з реп’яхами спідниця.
 
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
 
і були вони досить смішні, але й досить прекрасні.
 
 
 
Їх невтолене так і боліло невтоленим —
 
у безлюдні піски повтікати б їм лісом оголеним.
 
Тільки в тому ж і сенс, щоб у ночі туманні та хмарні
 
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
 
 
 
і довіку ходити удвох по високій плантації,
 
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.