Листи в Україну. Вибране

Часть 1 из 28 Информация о книге

Юрій Андрухович

небо і площі

Алхімія

В реторті вариться коктейль —

твоя й моя першооснова,

якої давній менестрель

шукав із музики і слова.

В реторті вариться коктейль

(oh, yes, my baby!).

Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Телль.

Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять

в розпечених побитих тиглях,

і в суміші отій киплять

сполуки спогадів застиглих.

Коли крізь будні ти пройдeш,

чи ж повернешся без поранень?

Коли надії подаєш,

мов діаманти неогранені,

та от впадеш з високих веж

(oh, yes, my baby!),

побачиш — на землі живеш,

а зірка в небі!

Але всі рани заживуть,

смарагдами всі сльози стануть,

коли цілунки проженуть

слова неправд поза вустами.

І павутинки наших душ

полинуть над першооснову,

немов пелюстки наших руж —

розкриються в єднанні знову:

«Це ти?» — «Це я, твій сум і щем»

(oh, yes, my baby!) —

я загорну тебе плащем,

немов на небі.

Романс Мартопляса

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —

відступи, бідо гірка й мороко:

десь любов моя на Ринку заблудила,

десь отам,

між ренесансом і бароко.

Я стужився. О, подайте катеринку!

Про гризоту вам заграю і про втому:

десь любов моя пропала серед Ринку,

між перекупками, три століття тому.

Може, знову кокетує з різниками,

що, ножі об фартухи повитиравши,

височіють, наче брили, над лотками,

мружать очі, мов коти, на неї завше?

Може, спритний зеленяр за свіжі вишні

вже отримав грішну ягоду цілунку?

Чи хитрун-купець в єдваби пишні

окрутив мою зрадливу юнку?

Там, на Ринку — всі спокуси світу.

Там таке побачиш — не насниться!

Може, мою діву чисту й світлу

заманили в Чорну Кам’яницю?

Чи й сама вона закам’яніла

і тепер стоїть собі — Діана?

І ночами шле камінні стріли

в мої вікна, втрачена й незнана.

Благання Мартопляса

Братове, до вогню мене прийміть,

подайте хліба чесний почастунок —

я йду давно, а клич нічних вістунок

вбиває й воскрешає водномить.

Я виміняв на вітер срібло й мідь,

я став недоторканний, мов цілунок.

Я йду, і на плечі моєму клунок,

і ви мене, братове, обійміть!..

Я не навчу вас жити на землі,

збирати мед і стригти череду,

додаючи рублі та мозолі.

По гострому шляху, мов по мечу,

до ваших жител радісно прийду

і невблаганну зірку засвічу.

Балада повернення

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому,

всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином — на широкім столі.

Чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

«Фарбування хреста на весняному цвинтарі…»

Фарбування хреста на весняному цвинтарі,

де кульбаби з могил, де в тюльпанах — джмелі,

де камінний божок тихо грає на цитрі

над зеленим вогнем, що постав із землі,

де над нами — літак, і синичка гойднула

пружну павіть бузку, що пахка і тремка.

Це — солодкі міста поховань. Це минуле,

що квітує з глибин. Це підземна ріка,

що виходить на світ млосним запахом стебел

(запах лаку й роси пряно лине з хреста).

Отже, ті, що пішли, нам догідливо стелять

посейбічні шляхи. Глибина? Висота?

І зеленим горить їх свіча семафорна,

а маленький літак п’є густі небеса.

Ані слова про смерть — це всього тільки форма

з вічним змістом: життя

і джмелі,

і роса.

«А це така любовна гра…»

А це така любовна гра:

кружіння, дзеркало і промінь.

Ти все одно підеш за грань,

у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння! Ніби й неспроста

миттєвий дотик (диво стику!) —

на луг життя і живота

покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько — марний знак,

той запах Єви — не інакше!

Ми двоє в дзеркалі, однак

усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж —

розвалиться хистка будова.

Ти в чистий спомин перейдеш:

слонова кість, роса медова.

Перейти к странице:

Следующая страница