Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯ
І
 
 
Коло своєї на ко­ле­сах ха­ти
 
Кривавий їхав Міч з людьми близьки­ми,
 
І по­руч нього жінка. Два бах­ма­ти,
 
Гривасті сту­па­ки, ішли під ни­ми.
 
Бунчук чер­во­ний віяв-роз­ви­вав­ся
 
Над го­ло­вою в нього: стяг по­ну­рий!
 
І го­ло­сом по­туж­ним за­ли­вав­ся
 
Кобзар ізза­ду, ро­ко­тав і в стру­ни,
 
Та до пісень йо­го гетьман не дос­лу­хав­ся.
 
 
ІІ
 
 
«Моя Заїро! Ти моя єди­на,
 
Так як ду­ша у тілі, сер­це в гру­дях…
 
Нехай па­ру­ються, мов та ско­ти­на,
 
Перелюбком: гид­ка ги­до­та в лю­дях!
 
Той, хто нам дав Ко­ран, сього не вво­див
 
(Жінок між нас по­ганський вік нам­но­жив).
 
Ніколи він із рук не пе­ре­хо­див
 
У другі ру­ки на свя­то­му ложі:
 
Бо про­повіду­вав за­ко­ни чисті Божі».
 
 
ІІІ
 
 
Так Міч Кри­ва­вий мо­вив до дру­жи­ни,
 
Що зо­ло­тим во­лоссєм і очи­ма
 
Являла тип най­кра­щий Ук­раїни.
 
Той крот­кий тип, що сер­це хе­ру­ви­ма
 
Заніс до нас із Тігра до Євфра­та, -  [46]
 
Не той, що у жа­лю ва­ги не знає,
 
Що, мов ко­зацька кров ли­ха, зав­зя­та
 
В лю­бові вре, в не­на­висті па­лає
 
І цілий Бо­жий світ ні за що не вва­жає.
 
 
ІV
 
 
«Ти бо­жест­во моїм очам яв­ляєш, -
 
Рече Заїра, між людьми лю­ди­на, -
 
Бо блис­кав­ка­ми на войні ме­таєш,
 
А. до­ма, мов до ма­тері ди­ти­на,
 
До ме­не го­ло­ву на ло­но хи­лиш,
 
Палкому сер­цю жаж­деш про­хо­ло­ди,
 
Всім та­бо­ря­нам доб­родійства чи­ниш
 
І на­го­род­жуєш по­ходні шко­ди
 
І всі кри­ва­вої вой­ни тру­да й при­го­ди». -
 
 
V
 
 
«О, де ж би я знай­шов спо­чи­вок лю­бий
 
Після літан­ня ди­ки­ми по­ля­ми,
 
Приятелів і слуг безцінних згу­би
 
Та бо­ротьби за жизнь із во­ро­га­ми?
 
В са­ду в «сест­ри», що, мов стеб­ло, ка­ди­ла,
 
Що, мов лелія, воз­нес­лась із пра­ха,
 
[І раєм нам зем­ну юдоль зро­би­ла,]
 
По бла­гості до нас, людців. Ал­ла­ха, -
 
В твоїм са­ду, моя лю­бов і сест­ро ми­ла!..
 
 
VI
 
 
Пророче Бо­жий! Ти Ме­чем Кри­ва­вим
 
Звелів твой­му слузі іме­ну­ва­тись,
 
Щоб на землі твоєї прав­ди й сла­ви
 
Войною та яси­ром до­пев­ня­тись;
 
І, мов той гур­ри­кан ши­ро­кок­ри­лий,
 
Я мчусь, ку­ди мій дух по­веліває…
 
Дає мені твоє натх­нен­не си­ли
 
Губить ли­хе, що прав­ду зне­ва­жає…
 
Не мій. Ал­лахів міч, невірних по­губ­ляє.»
 
 
VII
 
 
І чис­тий сніг-за­ви­ва­ла схи­лив­ся
 
Над чор­ною, як во­рон, бо­ро­дою;
 
І вид йо­го яс­ний за­ту­ма­нив­ся
 
Якоюсь по­га­дан­кою тяж­кою.
 
«О не­не! - сти­ха, мов ма­ла ди­ти­на,
 
Промовив Кан­те­мир. - Про що ти,
 
Свята, пре­чис­та, ан­гельська лю­ди­но.
 
Погибла від ко­зацької го­ло­ти?
 
Невже ж се за гріхи тво­го пал­ко­го си­на?
 
 
VIII
 
 
Ніхто не ря­ту­вав те­бе від смер­ти,
 
Як я з ме­чем кри­ва­вим на джа­вурів,
 
Мов Бо­жа помс­та, ри­нув­ся, щоб стер­ти
 
З ли­ця землі невірних гай­да­бурів…
 
Тепер знов об­раз твій мені з'явив­ся
 
У тім об­личчі, як пе­чаль, гірко­му…
 
Про що?.. Нев­же ж за те­бе не помс­тив­ся
 
Твій син пла­чу­щий на цім кодлі зло­му,
 
На во­розі сьому, в зав­зя­тості страш­но­му?
 
 
ІХ
 
 
А ти, про що ж і ти з'явив­ся, бра­те,
 
Мені вві сні вже воїном до­рос­лим?..
 
Ти ка­жеш, се у те­бе дру­га ма­ти?
 
Вона тобі со­су­дом бо­го­нос­ним
 
Зробилась… Див­не в те­бе сло­во!
 
Побачимось, ре­чеш, і Бо­га в серці
 
Я по­ка­жу тобі мо­го свя­то­го…
 
Ним я жи­ву, ним сер­це в ме­не б'єтся…
 
О, сне! Ти по­ка­зав мені ме­не са­мо­го…
 
 
Х
 
 
Невже ж ти жив, мій бра­те, іскро світу,
 
Що з ма­тернього сер­ця засвіти­лась,
 
І се бу­ло угод­но Ма­го­ме­ту,
 
Щоб жінка та, мов тінь, мені яви­лась,
 
Та тінь свя­та, що і в юдолі смер­ти
 
Свого син­ка, зітха­ючи, шу­кає?
 
О, не да­вай­мо їй, Заїро, вмер­ти!
 
Нехай роз­ка­же нам про все, що знає,
 
Яких близьких лю­дей там на Вкраїні має». -
 
 
XI
 
 
«Як по­са­ди­ли, бра­те, в сон­ну во­ду
 
Сю справді тінь жи­вої ще лю­ди­ни,
 
Вона про­бовк­ну­ла щось про при­го­ду,
 
Про втра­ту бідо­лаш­ної ди­ти­ни;
 
Та сон-во­да все го­ре по­ту­ши­ла,
 
Тепер ста­ренька лю­бо спо­чи­ває.
 
У довгім сні воск­рес­не жизні си­ла,
 
Прокинеться від сну аж над Ду­наєм:
 
Тоді про все життє в гіркої роз­пи­таєм».-