Маруся Богуславка

XII
 
 
«Мій сон мені, сест­ру­ню, не дос­нив­ся…
 
Я ки­нувсь братнє вид­мо обійма­ти,
 
Дивлюсь - ча­вуш до ме­не на­хи­лив­ся
 
Від бек­лер­бе­ка пос­ла­нець кри­ла­тий:
 
«Хвала Ал­ла­хові! На Чорнім морі,
 
Коло Кілії  [47] слав­ної, джа­вурів
 
Побито, і Ред­шид-ба­ша в Бос­форі
 
До па­ди­ша­хо­вих блис­ку­чих мурів
 
Галерами приг­нав з чов­на­ми гай­да­бурів».
 
 
ХІІІ
 
 
Заїро, спо­га­дай те­пер про Бу­шу  [48]
 
Про до­го­вор свя­тий і ляцьку зра­ду…
 
Я на Цо­цорі го­ло­ву Зу­лу­шу
 
Відтяв моїм ме­чем за їх неп­рав­ду.
 
Редшид же пов­ти­нав те­пер їм ру­ки,
 
Що Ле­хис­тан зрад­ли­вий бо­ро­ни­ли.
 
О, зав­да­мо ж ли­хим невірам му­ки,
 
Покрушимо од­ним по­хо­дом си­ли,
 
Що пра­вовірну кров із ро­ку в рік то­чи­ли.
 
 
XIV
 
 
Зовуть ме­не Ос­ма­но­вим про­ро­ком…
 
Так, сам про­рок на те ме­не пос­та­вив,
 
Щоб ги­ду­вав пе­ре­люб­ним по­ро­ком
 
І уч­ня на свя­тий за­кон нас­та­вив.
 
І дасть йо­му Ал­лах ор­лові кри­ла,
 
Щоб зняв­ся він над усіма ца­ря­ми,
 
Щоб ідольство бо­ро­ла на­ша си­ла,
 
Щоб Міч Кри­ва­вий мстивсь над во­ро­га­ми
 
І пе­ред ним тремтів ко­зак і лях-невіра!
 
 
XV
 
 
Кобзарю! Задз­во­ни в гучнії стру­ни,
 
Щоб і гро­ми те­бе не заг­лу­ша­ли…
 
Нехай по­ки­нуть мов­чазнії тру­ни
 
Всі, що з Ме­чем Кри­ва­вим во­юва­ли,
 
І сла­вою свя­тою засіяють,
 
Мов над сте­па­ми пу­те­водні зорі,
 
І ду­ха нам під хма­ри підійма­ють,
 
Як гур­ри­кан страш­ний ти­фо­на в морі,
 
І тре­пе­том сер­ця не­довіркам спов­ня­ють!
 
 
XVI
 
 
Гей, підведіть до ме­не бой­ово­го!
 
Повчу я мо­ло­дих ор­лят літан­ня…
 
Не вдер­жу в гру­дях сер­ця ог­ня­но­го,
 
Не вдер­жу в серці по­лом'я-па­лан­ня!»
 
І на бас­ко­му ско­ком опи­нив­ся,
 
Такий же, як і кінь, пал­кий, зир­ка­тий.
 
Заржавши, огир над зем­лею звив­ся,
 
Огонь же­ру­щий, аквілон кри­ла­тий, -
 
І блис­кав­кам йо­го в сте­пу не пе­рег­на­ти.
 
 
XVII
 
 
Заграли в тру­би, за­гу­ли в тим­па­ни,
 
Кобзар по­туж­ним го­ло­сом за­лив­ся,
 
І стру­ни ніби гро­мом ро­ко­та­ли:
 
То піня­вий Бос­фор у скелі бив­ся,
 
Душа в ста­рих мов кри­ла роз­пус­ка­ла,
 
За Кан­те­ми­ром по по­лю но­си­лась.
 
Велично навк­ру­ги Заїра по­зи­ра­ла,
 
Її об­личчє сяєвом ок­ри­лось,
 
І сльози ка­па­ли, і сер­це ве­се­ли­лось.
 
 
ДУМА ЧЕТВЕРТА
 
 
Невмируща іскра жизні 
 
Жевріє помалу 
 
В тілі, що тяжким досталось 
 
Мукам на поталу. 
 
 
 
По переказу, з давнезних 
 
Аравійських давен  [49] 
 
Ліками рід Кантемирів 
 
Широко був славен. 
 
 
 
З купелю саджали в купіль, 
 
Як малу дитину, 
 
Полумертву, невладущу, 
 
Нетямну людину. 
 
 
 
І помалу, поволеньки 
 
Стала володати 
 
І руками, і ногами 
 
Безталанна мати. 
 
 
 
І вернувсь до неї розум, 
 
Скрушений бідою, 
 
І мов зо сну розмовляла 
 
Голосно з собою: 
 
 
 
«Се вже на тому я світі, 
 
Та ні рай, ні пекло… 
 
Мов у пеклі, темнувато; 
 
Мов у раї, тепло. 
 
 
 
Тепло й тихо, тільки чути 
 
Щось у кобзу грає 
 
І до струн живих неначе 
 
Голос промовляє. 
 
 
 
Се, мабуть, тайник-печера, 
 
Що йде під землею, 
 
Де сховались наші предки, 
 
Та й живуть сім'єю. 
 
 
 
Надо мною склеп неначе… 
 
Звідки ж вітер дише 
 
І стіною земляною, 
 
Мов рядном, колише? 
 
 
 
Коло мене щось мов ходить… 
 
Чи тінь, чи людина? 
 
Може, се моя Маруся, 
 
Кругла сиротина? 
 
 
 
Може, вмерла, як і мати, 
 
Від журби тяжкої. 
 
І впросилась доглядати 
 
Неньки неживої. 
 
 
 
Бо не чути, як ступає 
 
По землі се видмо, 
 
І його людське обличчє 
 
Ледве-ледве видно. 
 
 
 
Ні печалі, ні зітхання… 
 
Бачу, се ж бо й правда: 
 
Бо немов і я журюся, 
 
Немов трохи й рада». - 
 
 
 
«Рада, нене, що вернулась 
 
Божа іскра в тіло. 
 
Над тобою совершилось 
 
Благодатне діло». - 
 
 
 
Сі слова промовив стиха 
 
Дуже дивний голос… 
 
В бідолашної бабусі 
 
Зів'яв білий волос. 
 
 
 
«Чи се й ти вже під землею, 
 
Синку мій, королю, 
 
Що один дух був з моєю 
 
Бідною дочкою?» - 
 
 
 
«Ні, паньматко, - відказав їй, - 
 
Ще ти між живими, 
 
Хоч тобі людьми чужими, 
 
Може, ще й страшними. 
 
 
 
Відчепи, Заїро, полу, 
 
Хай засяє сонце, 
 
І до нас, як Боже око, 
 
Зазирне в віконце». 
 
 
 
І розлився по намету 
 
Світ благословенний, 
 
Що ціну йому зложити 
 
Тільки в ямі темній. 
 
 
 
Килимами вся долівка 
 
Вислана багато, 
 
І блищить ординська хата, 
 
Мов царська палата. 
 
 
 
Пишна зброя, кубки, таці, 
 
Намиста сіяють; 
 
Сутозолоті жупани 
 
З сонцем в жмурки грають. 
 
 
 
Да не дивиться небога, 
 
Чим орда пишалась, 
 
Через що за Сян дорога 
 
Золотою звалась.  [50]
 
 
 
І знялась на лікоть з ложа 
 
На м'якій долівці, 
 
І вліпила в Кантемира 
 
Злякані зірниці. 
 
 
 
«Які Левко? - насилу шепче, - 
 
Обріс бородою?.. 
 
Обвив голову габою?.. 
 
Знається з ордою?» - 
 
 
 
«Ой, Заїро! Не гаразд ми, 
 
Не гаразд вчинили, 
 
Що яркого світу сонця 
 
Зразу напустили». - 
 
 
 
«Не втікай же бо, Левусю! 
 
Дай хоч подивлюся… 
 
Може, знаєш, де шукати… 
 
Де моя Маруся». 
 
 
 
І за полу Кантемира 
 
Безталанна ловить, 
 
І тремтить, і за дрібними 
 
Слова не промовить. 
 
 
 
«Що тобі здалось, голубко? 
 
З нами чиста сила! 
 
Не лякайсь-бо, сіра утко, 
 
Гоголице біла! - 
 
 
 
До старенької Заїра 
 
Стиха промовляє 
 
Голоском лагідним, любим, 
 
Мов сопілка грає. - 
 
 
 
Се мій муж, мій рай цвітущий, 
 
Радощі й утіхи: 
 
На войні він лев жерущий, 
 
Дома - голуб тихий». - 
 
 
 
«Як! Левко твій муж? Чи справді? 
 
І протерла очі, 
 
Чи се вдень їй увижалось, 
 
Чи посеред ночі? - 
 
 
 
Ти ж до неї залицявся, 
 
Орле мій, королю! 
 
І покинув? І спізнався?.. 
 
І живеш з ордою?» - 
 
 
 
«Паньматусю!» - 
 
«Ні, Заїро, 
 
Сон мій був пророчий… 
 
Дивні речі, невимовні 
 
Бачать людські очі». - 
 
 
 
«Нене! Говори порядно, 
 
Хто ти, і кого ти 
 
Звеш Левком так недоладно, 
 
Тремтячи з турботи? 
 
 
 
Він кохавсь, як ти мовляла, 
 
Десь там із дочкою, 
 
І якась пригода сталась 
 
З ними і з тобою?..» - 
 
 
 
«Дак се не Левко? Се мрія? 
 
Ні! Його се голос: 
 
То гримить, то наче віє 
 
Вітерець між колос… 
 
 
 
Він гримів про воюваннє, 
 
Віяв про коханнє, 
 
Про щасливе пануваннє 
 
І розкошуваннє. 
 
 
 
Серед хвиль морських ревучих, 
 
Галасу та крику 
 
Чуло голос той все військо, 
 
Мов трубу велику. 
 
 
 
І за те старшим обрали 
 
Над всіми човнами, 
 
Над старими старшинами, 
 
Над отаманами. 
 
 
 
І, як сокіл в чистім полі 
 
Голуби ганяє, 
 
Так він на турецькі в морі 
 
Судна налітає. 
 
 
 
Налітає - турка боре, 
 
Здобич здобуває 
 
І про наше люте горе, 
 
Про біду не знає». 
 
 
 
Сумно Кантемир споглянув: 
 
«Так, се він, Заїро! 
 
Тепер всю пригоду знаю 
 
Вашу, бідна віро… 
 
 
 
Ти Марусі Богуславки, 
 
Мабуть, мати рідна?..» 
 
Затремтіла, се почувши, 
 
Мов листочок, бідна. 
 
 
 
«Не питай, звідкіль се знаю, 
 
А скажи, де взявся 
 
Сей козак, і де жив, поки 
 
З вами запізнався?» - 
 
 
 
«Де його зродила мати, 
 
В нас про се не знають, 
 
А що батько був завзятий, 
 
Добре пам'ятають. 
 
 
 
Був татарського він роду, 
 
Кочубеєм звався; 
 
Та невірного народу 
 
Здавна відцурався. 
 
 
 
І водив козацтво наше 
 
Під орду в улуси, 
 
І в крові купавсь, мовляли, 
 
По самії вуси. 
 
 
 
І з'охотивсь він під старість 
 
Богу роботати, 
 
У чернечій рясі душу 
 
Від гріхів спасати. 
 
 
 
А із Січі вислав сина 
 
На свою господу, 
 
І вподобався він дуже 
 
Нашому народу, 
 
 
 
Бо навчив його човнами 
 
По морю гуляти, 
 
Вразькі судна пліндрувати, 
 
Слави здобувати…» - 
 
 
 
«Так, се він! Бо Кочубеєм 
 
Звав чавуш гетьмана, 
 
Що Редшид його човнами 
 
Звеселив Османа». 
 
 
 
І Кривавий Міч обличчєм 
 
В землю похилився 
 
І, до килима припавши, 
 
Тяжко зажурився. 
 
 
 
«Нене! - каже. - Знаю певно, 
 
Де твоя Маруся, 
 
Та що плакать будеш ревно, 
 
Виректи боюся. 
 
 
 
А побачити побачиш: 
 
Ось тобі порука - 
 
Моя жінка, люба любка, 
 
Тихая голубка». - 
 
 
 
«Справді я її побачу?» - 
 
«Так, як Бог на небі, 
 
І живе вона не в пеклі, 
 
Не в страшнім Еребі». 
 
 
 
Повалилась йому в ноги 
 
Мучениця мати 
 
І, солодкими облившись, 
 
Стала промовляти: 
 
 
 
«Чоловіче! Чи ти турчин, 
 
Чи хто ти, не знаю… 
 
До твоїх ніг руки хирні 
 
Ревно простягаю. 
 
 
 
Дай, обнявши, поцілую 
 
Добрі, любі ноги, 
 
Що приймають странню неміч 
 
У свої пороги!» - 
 
 
 
«Не мені, матусю, дякуй, 
 
Богові святому, 
 
Що привів тебе в нещасті 
 
До тихого дому». - 
 
 
 
«Що за ніжне в тебе слово! 
 
Якої ж ти віри? 
 
Хіба ж так, як ми, говорять 
 
І турки невіри?» - 
 
 
 
«В мене мати, люба нене, 
 
Була християнка, 
 
Із Гусятина,  [51] з Підгір'я, 
 
Бранка-полонянка. 
 
 
 
Над колискою моєю, 
 
Так, як ви, співала, 
 
І по-вашому про Бога 
 
З хлопцем розмовляла. 
 
 
 
А пророк наш побратався 
 
З розп'ятим Пророком, 
 
Як огнем святим займався 
 
Над усім Востоком. 
 
 
 
Він Маріїного Сина 
 
Мав за путеводню  [52] 
 
Ясну зорю, як спускався 
 
У гріхів безодню. 
 
 
 
А цуравсь тих душ мерзенних, 
 
Що з його науки, 
 
3 його правди наробили 
 
Всім народам муки, 
 
 
 
Передвічного сім'єю, 
 
Родом наділили 
 
І лукавством та брехнею 
 
Небеса затьмили… 
 
 
 
І моя Заїра - бранка, 
 
І її на крила 
 
Наша буря-негаданка 
 
З-над Сули вхопила. 
 
 
 
І як Бог сестру Адаму  [53] 
 
Виліпив із глини, 
 
Мені з неї тато-мама 
 
Подругу зробили. 
 
 
 
Освітили її розум 
 
Чистим словом правди - 
 
У нещасті до відради, 
 
В щасті до поради. 
 
 
 
І твоя дочка, вповаю, 
 
Зрозуміє Бога, 
 
І високого достойна 
 
Зробиться порога». - 
 
 
 
«Вона Бога розуміє, - 
 
Прорекла старенька, - 
 
Бо молитись, було, вміє 
 
В мене ще й маленька. 
 
 
 
Знає змалку рушниками 
 
Божники вкривати 
 
І пахущими квітками 
 
Всі боги квітчати». - 
 
 
 
«Всі боги? Мовчи, бабусю, 
 
Про боги між нами; 
 
Бо єдин той, хто вкриває 
 
Землю небесами». - 
 
 
 
«Ні, добродію, мовчати 
 
Не в силах про віру, 
 
Хоч би й шию мені класти 
 
Кату під сокиру». - 
 
 
 
«Так! - понуро усміхнувся 
 
Кантемир. - Сокира 
 
Не страшна - хто не здобувся 
 
Більш як на кумира. 
 
 
 
Слухай, бабо. Русь я знаю 
 
Не десяток років… 
 
Де спіткаю, всіх стинаю 
 
Ваших лжепророків. 
 
 
 
І тебе, попаде, стяв би 
 
Зе безбожну душу, 
 
Та впиняє мене мати… 
 
Милувати мушу. 
 
 
 
Моя мати так дитину, 
 
Як і ти, втеряла, 
 
І твоє вона обличчє, 
 
І твій погляд мала. 
 
 
 
Не зневаж її, Заїро, 
 
Не гордуй старою: 
 
Бо безумство з неї здіймеш 
 
Тільки з головою. 
 
 
 
У тих розум, в сих безумство, 
 
Так попи зробили, 
 
Що царства ввели в безпутство 
 
І передрочили. 
 
 
 
Та не ся, ще гірша думка 
 
Мені серце крушить, 
 
Кров самумом і гаркуром 
 
Без сушила сушить. 
 
 
 
Чого брат мені приснився 
 
З дивними речами, 
 
Як до мене нахилився 
 
Вістовець з листами? 
 
 
 
О Заїро, сестро! Чую, 
 
Лихо невимовне, 
 
Що та іскра потухає, 
 
Що та кров холоне. 
 
 
 
Іскра Божа, кров пречиста 
 
З праведного серця… 
 
І погасне, захолоне, 
 
З Богом не зіллється. 
 
 
 
Люба сестро і дружино! 
 
Мусимо не кіньми 
 
До Стамбула ми летіти, 
 
А бистрими крильми».