Маруся Богуславка

  
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
 
ДУМА ПЕРВА
І
 
 
Стамбул… Яке страш­не, по­туж­не сло­во!
 
Європо! Ти бу­ла йо­го зля­ка­лась,
 
І пус­то­та жит­тя тво­го ли­хо­го
 
В три­возі дес­потів твоїх оз­ва­лась…
 
Два ра­зи вже ти прав­ду на Бос­форі
 
Безумством хрис­ти­ян твоїх га­си­ла,
 
Аж ось на Біло­му й на Чорнім морі
 
Ще раз но­ва за­па­ну­ва­ла си­ла
 
І дав­ню бо­ротьбу з лу­кавст­вом по­но­ви­ла.
 
 
II
 
 
Як згас­ло світло, що з го­ри Сінаю
 
Від гро­мо­во­го сло­ва засвіти­лось,
 
І вістю крот­кою, бла­гою з раю
 
Між галілей­ських ри­баків яви­лось, -  [54]
 
Тоді ду­ша про­ро­ка Ма­го­ме­та
 
Серед ома­ни прав­ди воз­жа­да­ла,
 
Огонь її ди­ханієм по­ета
 
У тем­ряві по­ганст­ва роз­ду­ва­ла
 
І чо­ловічест­во від крив­ди ря­ту­ва­ла.
 
 
IІІ
 
 
I си­ла прав­ди, чис­то­ти, сво­бо­ди
 
Базар-Єрусалим опа­ну­ва­ла
 
І лжею оту­ма­нені на­ро­ди
 
Культурою но­вою осіяла.
 
Обман і лжа вка­за­ли їй до­ро­гу
 
В чет­вер­тую сто­ли­цю хрис­ти­янст­ва,
 
Де всі хра­ми не­ви­ди­мо­му Бо­гу
 
Сповнились тем­ним ідольством по­ганст­ва,
 
Затулою гріхів, пок­ро­вом ту­не­ядст­ва.
 
 
IV
 
 
Стамбул… Пе­ред сим іме­нем по­туж­ним
 
Народи За­па­ду возт­ре­пе­та­ли
 
І, прав­ду бо­рю­чи ка­га­лом друж­ним,
 
Свої царст­ва від па­гу­би спа­са­ли
 
У Римі но­во­рож­де­ним по­ганст­вом…
 
їх дес­по­ти ма­го­ме­тан псу­ва­ли,
 
І, гроші сип­ля­чи між му­сульманст­вом,
 
Потужний дух роз­ко­ша­ми всип­ля­ли,
 
Кругом сул­та­на честь і прав­ду пот­реб­ля­ли.
 
 
V
 
 
«Великоліпного», як мур, підми­ли,  [55]
 
І по­хи­ливсь ко­лос, і яни­ча­ри
 
Та спа­ги навк­ру­ги йо­го мо­ги­ли,
 
Мов дикі ни­зовці, за­бун­ту­ва­ли.
 
І бо­реться іслам з єхид­ним Ри­мом,
 
І шар­пає йо­го ли­хе ко­зацт­во,
 
І за­ту­ма­нює по­жежі ди­мом
 
Жадне крові й руїни гай­да­мацт­во.
 
Стамбуле! Де ж твоє прос­лав­ле­не ли­царст­во?
 
 
VI
 
 
У бе­бе­хи буй­ни­ми го­ло­ва­ми
 
Твої вожді прес­лавні пов­ри­ва­лись,
 
Танцями бра­нок, ви­на­ми, ме­да­ми,
 
Перелюбством пас­куд­ним пов­пи­ва­лись.
 
А буй-ту­ри, кот­рих во­ни во­ди­ли
 
На хрис­ти­янст­во, со­ро­ми­ли Бо­га,
 
Гірких вдо­виць, сиріт, не­тяг ду­ши­ли»
 
Постали злидні, ґвалт, жур­ба, три­во­га.
 
Коло сул­тансько­го ви­со­ко­го по­ро­га.
 
 
VII
 
 
Редшиде й Кан­те­ми­ре! На Вос­тоці
 
Ви зо­ря­ми но­ви­ми заб­ли­ща­ли.
 
Істочник жизні об­ре­ли в про­році,
 
Ісламу сла­вою і чес­тю ста­ли.
 
Од ва­шо­го ме­ча не­дав­но на Цо­цорі
 
Ліг тру­пом без­го­ло­вим лях ол­жи­вий,
 
А на тім руськім нев­покійнім морі
 
Втеряв свій пиш­ний цвіт ко­зак зрад­ли­вий,
 
І по­лом'єм взя­лись йо­го по­сел­ки й ни­ви.
 
 
VIII
 
 
Як по­ле в них буяє бо­дя­ка­ми,
 
Так за­бу­яли се­ред Ца­рег­ра­да
 
Невольницькі ба­за­ри ко­за­ка­ми:
 
Очам од­ра­да, воїнам наг­ра­да!
 
І, мов гряд­ки в са­дах цвітуть ма­ка­ми,
 
Гареми му­сульманські заб­риніли
 
Дівчатами врод­ли­ви­ми й жінка­ми,
 
А руські діти ве­се­ло обсіли
 
З пи­ла­вом ми­соч­ки, мов го­луб'ята білі.
 
 
IX
 
 
Султанськими дітьми во­ни зо­вуться…
 
Чи раб, чи пан був батько не­чес­ти­вий,
 
На всіх їх рівно ми­лості пол­лються.
 
Тут не ору­ду­ють па­ни лес­тиві
 
Людьми, як бид­лом. Прав­да і од­ва­га
 
Дорогу сте­лять кож­но­му од­на­ко.
 
За прав­ду й віру ша­на і по­ва­га
 
Жде і те­бе, ко­за­че-гай­да­ма­ко,
 
Гультяю без ума, без совісті бур­ла­ко!
 
 
X
 
 
Проспись, п'яни­це, й ро­зу­мом мізер­ним
 
Урозумій, ко­му ти пок­ло­няв­ся!
 
Яким об­ман­щи­кам, сіпа­кам сквер­ним
 
З ду­шею й тілом у по­лон од­дав­ся!
 
Не для то­го ми гре­ка зво­юва­ли,
 
Щоб кров га­ря­чу із лю­дей то­чи­ти,
 
А щоб єди­но­го Все­вишнього поз­на­ли;
 
Батьків бе­зум­них не­обачні діти
 
І мерт­вим ідо­лам по­ки­ну­ли слу­жи­ти.
 
 
XI
 
 
Дивись, ле­да­що, як у нас гу­ляє
 
Народ ве­се­лий у святій сво­боді.
 
А в вас раює і дос­та­ток має
 
Хіба па­ли­во­да, хар­циз­ник, злодій…
 
Чи чуєш? Се сліпі старці співа­ють
 
Про ва­ших ли­царів і в коб­зи дзво­нять.
 
У нас невіри вольності вжи­ва­ють
 
Більш, ніж у вас ті, що мерці хо­ро­нять.
 
І в пек­ло до чор­тяк ста­да­ми душі го­нять.