Маруся Богуславка

XII
 
 
Споглянь: у нас батьки із матірка­ми,
 
Прибувши з Ле­хис­та­ну, з Ук­раїни,
 
Розпитують собі між ко­за­ка­ми,
 
Де їм шу­кать у по­лоні ди­ти­ни.
 
І ні один із нас ні бран­ця не по­таїть,
 
Ні бран­ки: бо в Ко­рані зо­ло­ти­ми
 
Словами нам про­пи­са­но, щоб навіть
 
До во­рогів бу­ли ми ми­лос­тиві,
 
Не ви­ма­га­ючи ве­ли­кої по­жи­ви.
 
 
XIII
 
 
Споглянь на сих тур­кень, що по ба­за­рах,
 
В пок­ри­ва­ла за­ку­тані стид­ли­во
 
При спа­гах, муфтіях і яни­ча­рах
 
Розпитують зем­ляч­ку не­щас­ли­ву,
 
Яке життє і го­ре на Вкраїні?
 
Чи дов­го ще во­на дер­жа­тись бу­де?
 
І чом не ки­нуть при лихій го­дині
 
Гірких тих зай­мищ бідо­лашні лю­де
 
Та не осе­ляться в якій чужій країні?
 
 
XIV
 
 
Споглянь: он ко­за­кам-вов­кам тур­ке­ня
 
Червінці роз­дає в ім'я про­ро­ка…
 
Не ос­кудіє ми­лос­ти­ва жме­ня
 
Прибутками з За­хо­ду і з Вос­то­ка.
 
На го­ло­ву - хто нам шу­кає згу­би -
 
Ми сип­лем жар своїм за­по­ма­ганнєм;
 
А ви про ми­лость тру­би­те у тру­би,
 
Самі ж об­ма­на­ми та ви­ма­ганнєм
 
Щодня ба­га­ти­тесь, не­на­ситні стя­жаннєм.
 
 
ДУМА ДРУГА
І
 
 
І се ти чуєш, бідо­лаш­на ма­ти
 
Марусі Бо­гус­лав­ки, по ба­за­рах, -
 
По тих, де му­сять матірки шу­ка­ти
 
Своїх дітей, мов ярок по ота­рах.
 
Тебе ве­де по го­ро­ду Заїра,
 
Голубка ти­ха, що у зо­ло­то­му
 
Сидить в гнізді в страш­но­го Кан­те­ми­ра,
 
Мов у ков­чезі Ноєвім свя­то­му,  [56]
 
І не за­ви­дує на всій землі ніко­му.
 
 
ІІ
 
 
Страшним ім'ям йо­го дітей ля­ка­ють
 
В ба­гатій Польщі і на Русі вбогій.
 
Кривавого Ме­ча на Віслі зна­ють;
 
Ревуть про нього Дніпрові по­ро­ги…
 
І лев сей лю­тий, сей дра­кон кри­ла­тий
 
Найкращим ділом в пишнім Ца­рег­раді
 
Вважав собі джа­вур­ку про­вод­жа­ти
 
В бу­ди­нок, що вто­нув у вер­тог­раді,
 
В так наз­вані те­пер Ца­ри­цині Па­ла­ти.
 
 
ІІІ
 
 
Ув ок­са­мит ста­реньку на­ря­ди­ли,
 
У зо­ло­том гап­то­вані па­тин­ки,
 
І до впо­до­би у всьому го­ди­ли,
 
Як гос­пожі вельможній і ве­ликій.
 
Корилась мовч­ки ма­ти не­щас­ли­ва:
 
Байдуже їй про по­зо­ло­ту су­ту,
 
Ждала од­но­го: щоб, покіль жи­ва,
 
Побачити доч­ку хоч на ми­ну­ту,
 
А що їй ка­за­но, прий­ма­ла, як от­ру­ту.
 
 
IV
 
 
Попереду ка­ва­си вис­ту­па­ли,
 
Цяцьковані, страшні, як уголь чорні…
 
Зуздрівши їх, до­ро­гу всі да­ва­ли,
 
Вірмене, гре­ки і жи­ди про­ворні.
 
А зза­ду йшли під бун­чу­ком чер­во­ним
 
Татаре гур­мом, сте­пові ор­ля­та,
 
Що загнізди­лись по­над мо­рем Чор­ним, -
 
Орда лег­ка, на гроші не­ба­га­та,
 
Багата во­лею, нез­на­ниєм по­тен­та­та.
 
 
V
 
 
«Чи ба­чиш, не­не, му­ри сі кри­ваві,
 
Що пе­ред на­ми не­ба до­ся­га­ють?
 
Вони за предків на­ро­би­ли сла­ви;
 
Про них ба­гацько коб­зарі співа­ють».,
 
Стара здриг­ну­лась: бо крівця чер­во­на
 
Стікала з му­ру, де га­ки стир­ча­ли.
 
На них го­лод­на кря­ка­ла во­ро­на,
 
А долі пси у шматтє тру­па рва­ли
 
І, страш­но гри­зу­чись, гар­ча­ли і ви­ща­ли.
 
 
VI
 
 
«Се ши­бе­ни­ця в нас, Мос­ток Мерт­вецький…
 
На ній, за гак залізний за­че­пив­шись,
 
Висів ваш Бай­да, Мит­рик Виш­не­вецький,  [57]
 
На зрад­ницькім учин­кові вло­вив­шись.
 
Служив сул­та­нові, та мов ска­жен­ний
 
Утік від нього і здо­був­ся лас­ки
 
У во­ро­га йо­го, в Москві мер­зенній,
 
Мов кач­ка на став­ку гни­ло­му ряс­ки,
 
Да й став нас во­ювать сей пин­да навіже­ний.
 
 
VII
 
 
І на Мос­ток Мерт­вецький пхну­ли
 
Його з ви­со­ких підне­бес­них мурів,
 
Щоб мук йо­го стра­шен­них не за­бу­ли
 
Зрадливі ваші ко­за­ки-джа­ву­ри,
 
Бо не схотів приз­на­ти за про­ро­ка
 
Посланника Ал­ла­ха, Ма­го­ме­та,
 
І не спас­ла йо­го ру­ка ви­со­ка
 
Ісуса ва­шо­го із На­за­ре­та,
 
І по­летіла в ад йо­го ду­ша жорс­то­ка». -
 
 
VIII
 
 
«Ні, пев­но, в рай!» - про­мо­ви­ла ста­ренька,
 
Не бо­ячись ту­рецької по­ту­ги. -
 
«Коли б ме­не не зу­пи­ня­ла ненька, -
 
Рече той глу­хо, - я б не чув на­ру­ги.
 
О бо­жевільна Русь! Який би з те­бе
 
Великий світ пос­тав се­ред на­родів…
 
Коли б у темній тем­ряві у те­бе
 
Сліпорожденний піп не вер­хо­во­див
 
І ро­зу­му твой­му єхид­но не заш­ко­див!..