Маруся Богуславка

IX
 
 
Стара яго! В мою гли­бо­ку ду­ту
 
Ти сер­цем ма­тері чуй­ним прозріла,
 
Що сло­ва я сво­го до­дер­жать му­шу,
 
Хоч би, мов лю­тий ад, у ме­не кров кипіла».
 
«Невіро! - знов рек­ла не­щас­на ма­ти, -
 
Щоб знав єси, що в нас Ісус наш зна­чить
 
І з ним со­суд пре­чис­тий бла­го­да­ти,
 
То дай мені доч­ку мою по­ба­чить,
 
Тоді го­то­ва й я від те­бе смерть прий­ня­ти». -
 
 
X
 
 
«О ро­де лю­тий, ро­де не­щас­ли­вий! -
 
Промовив Кан­те­мир, з гніву поблідши, -
 
Нехай те­бе ти­ран не­ми­лос­ти­вий
 
У ру­ки візьме, у залізні кліщі!
 
Живи, як пес у нього на при­кові,
 
Вищи та скиг­ли, пот­ва­ре пе­кельна!
 
Не мав­ши волі і в людсько­му слові
 
Біснуйся, мов за ґра­та­ми гієна,
 
І мук твоїх не­хай жа­хається все­лен­на!
 
 
XI
 
 
Заїро, сон­це лю­бе, рай­ське, ти­хе!
 
Пожалься над дур­ною по­па­дею:
 
Вона зро­би­ла діло в нас ве­ли­ке
 
З Ма­ру­сею врод­ли­вою своєю.
 
Увесь па­рад­ний шмат своїх га­рем­ниць
 
Порозсилав Ос­ман, ку­ди схотіли;
 
Зоставив тільки трид­цятьох слу­жеб­ниць,
 
Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли
 
І ви­пов­ня­ти все, що по­ве­лить, летіли.
 
 
XII
 
 
Хасеки-Хуррем  [58] се но­ва в нас бу­де;
 
Нові зви­чаї пійдуть у се­ралі;
 
Нові за­ся­дуть у ди­вані лю­де;
 
Нові по­ряд­ки за­ве­дуться в краї.
 
Одна біда: ся дру­га Рок­со­ля­на
 
Х а с е к и - Х у р р е м наз­вою гор­дує,
 
Без лас­ки по­зи­рає на Ос­ма­на,
 
їсть не­хо­тя і знай су­мує;
 
Но су­мом тим ще більш ви­со­кий дух ча­рує.
 
 
XIII
 
 
При ній він, ка­жуть, мов ди­ти­на смир­на,
 
До неї до­торк­ну­ти­ся не сміє,
 
І, мов убо­га, бо­яз­ка лю­ди­на,
 
Перед ца­ри­цею по­туж­ною німіє.
 
Коли б ти ба­чи­ла, як зве­се­лив­ся,
 
Як став ме­не при­люд­но обійма­ти,
 
Довідавшись (Ред­шид мені хва­лив­ся),
 
Що у ме­не Ха­се­ки-Хур­рем ма­ти… -
 
«Вези її, ве­зи в Ца­ри­цині Па­ла­ти!»
 
 
XIV
 
 
І, мов за пок­ли­ком гуч­ним Ос­ма­на,
 
Галера зо­ло­та під бун­чу­ка­ми
 
Назустріч прип­лив­ла і привіта­ла
 
З гар­мат гетьма­на із дво­ма жінка­ми.
 
«Одна яса гетьма­ну та гетьманші,
 
А дру­га - рідній ма­тері Ха­се­ки,
 
Великої й мо­гу­щої сул­танші». -
 
Так до­нес­ли га­лерні гре­ки,
 
Хибкі по­тур­на­ки, в ісламі не­до­пе­ки.
 
 
XV
 
 
Босфорські во­ди, мов срібло, кипіли
 
Під вес­ла­ми га­ле­ри зо­ло­тої,
 
І очі оча­ро­вані гледіли
 
На го­род Софії, ко­лись свя­тої,  [59]
 
Тепер слу­жеб­ки грішної про­ро­ка,
 
Покутниці за лжу на аріанство,  [60]
 
На ту звізду ту­ман­но­го Вос­то­ка,
 
Та за го­неннє на нес­торіанство,  [61]
 
Котрим спас­ти свій ум хотіло хрис­ти­янст­во.
 
 
XVI
 
 
«Заїро! На всьому ши­рокім світі
 
Нема й не бу­де дру­го­го Стам­бу­ла.
 
Мов зо­лоті Ал­лах розвішав сіті
 
Вподовж сво­го квітчас­то­го аву­ла.
 
Крізь зо­ло­то са­ди бла­го­уха­ють.
 
Понад сніга­ми мурів зе­леніють,
 
І міна­ре­ти, міся­цем вінчанні,
 
На го­рах рай­ських, бла­го­дат­них мріють!»
 
А во­ди дзер­ка­лом про­зир­час­тим леліють!» -
 
 
XVII
 
 
«Благословен Ал­лах! - ре­че Заїра, -
 
Вінець землі віддав він пра­вовірним.
 
Хранителям прав­ди­вості і ми­ра,
 
Служителям своїм не­ли­цемірним». -
 
«Так, міч наш прав­ду й мир обо­ро­няє;
 
Жезлом желізним па­се­мо на­ро­ди,
 
І покіль він в ру­ках у нас сіяє,
 
Не хли­нуть із не­бес по­топні во­ди
 
І за людські гріхи не зніве­чать при­ро­ди.
 
 
XVIII
 
 
Коли ж підіймуться джа­ву­ри з пра­ху
 
Та зав­да­дуть Ос­ман­ли­сам зне­ва­гу
 
Мечем і прав­дою, тогді Ал­ла­ху
 
Зістанеться од­дать їм пе­ре­ва­гу.
 
І ска­ла­му­титься Ду­най ши­ро­кий
 
Від на­шо­го без­чес­но­го втікан­ня…
 
І Пор­ти пиш­ної поріг ви­со­кий
 
Страшенного доз­нає по­ру­га­ния…
 
Аллаху! Не впи­няй тво­го ме­ча-ка­ран­ня!
 
 
XIX
 
 
Нехай над світом той гос­по­да­рює,
 
В ко­го ду­ша міцна в міцно­му тілі,
 
Хто прав­ду сер­цем чис­тим, чес­ним чує,
 
Хто в слові вірен, не­по­хи­бен в ділі.
 
А ви, фальшиві мідя­ки-червінці,
 
П'яниці, бабії та ле­же­бо­ки,
 
Блудні з пар­ши­вої ота­ри вівці,
 
Занепаду Ос­ман­лисів про­ро­ки!
 
Да бу­де ваш уділ кри­ва­вий і жорс­то­кий!» -