Маруся Богуславка

XX
 
 
«Не го­во­ри так страш­но про не­до­лю,
 
Мій со­ко­ле, мій ор­ле си­зок­ри­лий!
 
Не зу­пов­няй да­рем­ною жур­бою
 
Душі твоєї вірної Заїри.
 
Дивись, які кар­ти­ни пе­ред на­ми
 
Над во­да­ми не­бес­но-го­лу­би­ми!
 
Як у воді ви­сять до­ми з са­да­ми,
 
З піддаш­шя­ми, з те­ра­са­ми своїми,
 
А білі го­лу­би, не­мов сніги над ни­ми!
 
 
XXI
 
 
Дивись, які ме­четі мар­му­рові!
 
Які легкі кіоски та стрільниці!
 
Мов пар­ча­ми оку­тані дібро­ви,
 
З них зо­лоті ле­тять уго­ру шпиці.
 
Над ни­ми хма­ри ти­хим раєм ся­ють
 
На небі чис­то­му, як дух про­ро­ка:
 
То хе­ру­ви­ми з не­ба ви­зи­ра­ють,
 
Промінне Бо­жо­го бла­го­го ока,
 
Едемські сто­рожі спа­сен­но­го Вос­то­ка!»
 
 
ДУМА ТРЕТЯ
І
 
 
Тим ча­сом, як Заїра лю­бо­ва­лась
 
Священної при­ро­ди ма­лю­ваннєм,
 
Душа, при­му­че­на не­до­лею, оз­ва­лась
 
Новим стра­да­ни­ем на чу­же стра­даннє.
 
Не зо­ло­том га­ле­ра ве­ли­ча­лась,
 
Не дов­ги­ми хва­ли­лась бун­чу­ка­ми:
 
Вона цвіла, пи­ша­лась і втіша­лась
 
До по­яс­ниці го­ли­ми греб­ця­ми,
 
Здобутими в бою ра­ба­ми, ко­за­ка­ми.
 
 
ІІ
 
 
Кругом срібло і зо­ло­то бли­ща­ло,
 
І сон­цем рай із не­ба осміхав­ся,
 
А в хирнім тілі сон­це за­ми­ра­ло,
 
Що так язик із язи­ка зну­щав­ся.
 
Стара не зна­ла й не хотіла зна­ти,
 
Що ко­за­ки на морі ви­роб­ля­ли
 
І чим би ста­лись ме­четі й па­ла­ти,
 
Коли б во­ни Стам­бул опа­ну­ва­ли
 
Та свій за­кон невірам по­ка­за­ли.
 
 
III
 
 
В тій цер­ковці, в то­му ба­бинці-раю,
 
В ку­точ­ку тім не­бес­но­го жи­ли­ща,
 
Де чо­ловік її, по давньому зви­чаю,
 
Благословляв різню та по­жа­ри­ща,
 
Аби чу­жа бу­ла, не на­ша віра,
 
Аби не наш язик звав Бо­га прав­ди, -
 
В тій цер­ковці за­пек­ла злість кипіла
 
В сер­цях зав­зя­тих тем­ної гро­ма­ди,
 
Що адом ди­ха­ла на пишні ца­рег­ра­ди.
 
 
IV
 
 
До по­яса нагі, пле­чисті чуп­рин­ди­ри,
 
Леви По­рогів, ли­царі Ли­ма­ну,
 
Сиділи в ряд, без волі і без си­ли
 
Метнутись на грізно­го бу­сур­ма­на.
 
Залізні кай­да­ни їм пов­пи­ва­лись,
 
Мов зу­би Цер­бе­ра,  [62] у голі но­ги;
 
Гребли всі влад, аж по­том об­ли­ва­лись,
 
Бо по­тур­нак хо­див між ни­ми стро­гий
 
І кар­ба­чем кру­тим їм до­да­вав підмо­ги.
 
 
V
 
 
«О чо­ловіче, - про­рек­ла ста­ренька, -
 
Невже ти в сер­це Гос­по­да не чуєш?
 
В нас і на скот по­ма­ху­ють зле­генька,
 
А ти сих в'язників, мов кат, ка­туєш!
 
Дивись, які страшні, кри­ваві сму­ги
 
На пле­чах, мов вужі, по­наб­ря­ка­ли!
 
Такої без­сер­деч­ної на­ру­ги
 
Ще людські очі звіку не ви­да­ли.
 
Вони ж на вес­ла й так що­сил по­на­дя­га­ли». -
 
 
VI
 
 
«Вельможна пані, - ка­же той по-лядськи. -
 
Шкода тобі над ни­ми вболіва­ти:
 
Бо пад­ло се, сі тру­пи гай­да­мацькі
 
Однаково со­ба­ки бу­дуть рва­ти.
 
Мені ще й ксьондз ка­зав, щоб ко­за­кові
 
У при­ся­ганні віри не дійма­ти,
 
А як сидіти­ме вже на при­кові,
 
Дак жа­лощів до злю­що­го не ма­ти:
 
«Бо, - ка­же, - на розбій йо­го рож­дає й ма­ти». -
 
 
VII
 
 
«Яка ж тогді се бу­де в те­бе віра,
 
Щоб, як на пад­ло, на лю­дей ди­ви­тись
 
І, пе­ре­ва­жив­ши німо­го звіра,
 
Своїм за­пек­лим вар­варст­вом хва­ли­тись?
 
Ні піп, ні ксьондз нас на та­ку на­уку,
 
На звірство нас та­ке не нас­тав­ляє,
 
Щоб чо­ловіку зав­да­ва­ти му­ку,
 
Коли своє він діло ви­пов­няє.
 
За се ж те­бе Гос­подь су­дом своїм ска­рає». -
 
 
VIII
 
 
«Аллах те­пер суд­дя мій, мосціпані!
 
Покинув я ваш при­суд хрис­ти­янський.
 
Тепер моя на­ука вже в Ко­рані:
 
Я тур­чин і слу­га рай­за сул­танський».
 
І сму­ги знов по спи­нах прос­тяг­ли­ся,
 
Нові рубці кри­ваві наб­ря­ка­ли.
 
Котилися го­ро­хом і ли­ли­ся
 
Гіркі по що­ках, да не ути­ра­ли, -
 
Робити вес­ла­ми біда­хи пильну­ва­ли.
 
 
ІX
 
 
Поглянула з пла­чем на Кан­те­ми­ра
 
Старенька по­па­дя і про­мов­ляє:
 
«А ти ж мені ка­зав, що ва­ша віра
 
Вам ми­ло­сердіє по­веліває!» -
 
«Повеліває, не­не, навіть і до злю­ки,
 
Та не до зрад­ни­ка, кот­рий здіймає
 
На нас хи­жацькі, роз­би­шацькі ру­ки:
 
Таких наш суд без ми­лості ка­рає
 
І віддає но­вим по­тур­на­кам на му­ки.