Маруся Богуславка

Х
 
 
Сей з тих ляхів, що ост­рах на Цо­цорі
 
Віддав мені у ру­ки, мов ота­ру,
 
А ко­за­ки, з тих, що на Чорнім морі
 
Редшид заг­нав під шаб­лю яни­ча­ру…
 
Немилостивий кат! Бо тяж­ко мститься,
 
Що ко­за­ки панів ляхів не люб­лять.
 
Нехай ка­тує: дух наш ве­се­литься,
 
Як во­ро­ги один од­но­го губ­лять
 
І про свою враж­ду між му­сульманст­вом труб­лять.
 
 
XI
 
 
Попи й ксьондзи се дві не­чисті си­ли,
 
Що підня­ли­ся душі всім спа­са­ти
 
І ми­ром ва­шим так за­ко­ло­ти­ли,
 
Що бу­де­те вовіки ра­бу­ва­ти…
 
Ти кри­виш­ся, тобі се гірко чу­ти:
 
Дак знай же, що й мені гірка ся ча­ша, -
 
Така гірка, мов ви­пив я от­ру­ти.
 
Однакова з то­бою до­ля на­ша.
 
Той Ко­чу­бей - мій брат єди­ний. Ти вжах­ну­лась?
 
 
XII
 
 
І є тобі чо­го жа­ха­тись, не­не.
 
Я був у нього в тій страшній хур­дизі,
 
І син моєї ма­тері від ме­не
 
Так од­вер­нувсь, мов був я син тиг­риці.
 
Аллах дав нам обом свій об­раз чис­тий,
 
Вложив обом у гру­ди щи­ре сер­це, -
 
І насміявсь із Бо­га дух не­чис­тий,
 
Що ду­хом тьми, от­цем ол­жи зо­веться:
 
Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться.
 
 
XIII
 
 
Він хо­че вмер­ти в тій по­ганій вірі,
 
Що ідольством наз­вав про­рок ве­ли­кий,
 
Що нею дурнів ду­рять ли­цеміри,
 
Сповняючи їх кров'ю мо­ре й ріки.
 
Він хо­че го­ло­дом се­бе уби­ти,
 
Мов той орел, що крильми не вла­дає:
 
Не хо­че го­ло­ви під нас хи­ли­ти,
 
І смерті, як верб­люд во­ди, жа­дає, -
 
Готов хоч на га­ках стра­шен­них тих висіти.
 
 
XIV
 
 
Сьогодні вранці на Мос­ток Мерт­вецький
 
Козацького зіпхну­ли оса­ву­ла,
 
І він по­вис, як Мит­рик Вишневецький,
 
І до чор­тяк ду­ша йо­го шуг­ну­ла.
 
Левко ж на лю­ту смерть бай­де ди­вив­ся,
 
Мов на яку мальова­ну кар­ти­ну,
 
За ду­шу пра­вед­ну, мов­ляв, хрес­тив­ся
 
І прос­лав­ляв щас­ли­ву ту го­ди­ну,
 
Що ля­же й сам в та­ку ж кри­ва­ву до­мовину». -
 
 
XV
 
 
«О ду­ше бідної доч­ки моєї! -
 
Простерши ру­ки, по­па­дя ска­за­ла. -
 
Не зна­ючи ще до­леньки своєї,
 
Достойне сер­це ти собі ізбра­ла…
 
О, не на те, Ма­ру­сенько, уздріти
 
Тебе ба­жаю, щоб ті зла­тог­ла­ви,
 
Одежу пиш­ну на тобі хва­ли­ти,
 
Дівоцької оги­ду чес­ти й сла­ви,
 
І встря­ти у твої роз­коші та за­ба­ви!
 
 
XVI
 
 
Ні, сер­це рідне, ду­ху мій не­бес­ний,
 
Моя мо­лит­во ран­ня і вечірня!
 
Мій об­ра­зе свя­тий, мій віку чес­ний,
 
Моя надіє рай­ськая надзірня!
 
Навчу те­бе ба­гатст­вом гор­ду­ва­ти,
 
Як пра­хом тим, що топ­че­мо но­га­ми,
 
В убо­жестві та в му­ках уми­ра­ти,
 
Гнушаючись Гос­подніми вра­га­ми,
 
Як неп­ро­щен­ни­ми пе­кельни­ми гріха­ми!»
 
 
XVII
 
 
Мов та стру­на тон­ка трем­тить на лірі,
 
Від го­ло­су сум­но­го Аз­раїла,
 
Так зат­ремтіло сер­це у Заїри,
 
Душа таємним го­рем за­боліла…
 
«Попаде! - ка­же Кан­те­мир. - Не знаю,
 
Чи зло­бою кипіть, чи пла­кать му­шу,
 
Бо на Заїрі сльози помічаю…
 
Росою Бо­жою ки­пу­чу ду­шу
 
Сі сльози хо­ло­дять, і я твій жаль про­щаю».
 
 
XVIII
 
 
Попи, се все по­пи та­ке в вас ко­ять,
 
Що рідний брат не хо­че зна­ти бра­та,
 
Що лю­де лю­дям смерті в Бо­га мо­лять
 
І див­ляться на нього, як на ка­та».
 
Оце бли­щать Ца­ри­цині Па­ла­ти,
 
Дивись, у во­ду мар­му­ром сту­па­ють,
 
Мов до­рогі пиш­но­бар­висті ша­ти
 
Від по­ро­ху зем­но­го об­ми­ва­ють.
 
І па­хощі кру­гом, і щастє роз­ли­ва­ють.
 
 
XIX
 
 
А он твій брат на­зустріч нам ви­хо­дить.
 
В ве­ликій ласці він те­пер в сул­та­на.
 
Увесь у зо­лоті, як ба­чиш, хо­дить:
 
Нема в нас більшо­го над нього па­на.
 
Твоєї се доч­ки бу­ди­нок влас­ний,
 
І зветься він Ца­ри­цині Па­ла­ти…
 
Іди; а я - ту­ди, де брат не­щас­ний
 
На світ ши­ро­кий ди­виться крізь гра­ти,
 
Мов пу­гач сте­по­вий, ра­рогів брат кри­ла­тий».
 
 
XX
 
 
На мар­мур і пор­фир ста­ра сту­пає
 
В пе­редвірку царських па­лат Ма­русі
 
І до землі чал­мою при­па­дає
 
Той брат Івась, що з рук у паньма­тусі
 
Сестра ма­ленько­го на руч­ки бра­ла,
 
Саджала в купіль з ма­ку й ма­те­рин­ки,
 
Обмивши гар­но, у кімнаті кла­ла
 
На пу­хові біле­сенькі пе­рин­ки
 
І пісеньок, покіль зас­не, йо­му співа­ла.