Маруся Богуславка

XXI
 
 
«Геть, Каїне, ан­тих­рис­те від ме­не, -
 
Промовила, і очі од­вер­ну­ла. -
 
Амінь! Ще­зай, чу­до­ви­ще пе­кельне!»
 
І, мов го­луб­ка, ми­мо по­ли­ну­ла.
 
Летить, а пе­ред нею пишні двері
 
Немов ру­ка нез­ри­ма відчи­няє…
 
її Ма­ру­ся, мов едемська пері,
 
Летить на­зустріч, вся, мов рай, сіяє,
 
І до колін своїй ма­тусі при­па­дає.
 
 
  
ПІСНЯ П'ЯТА
 
ДУМА ПЕРВА
 
 
Тихий ан­гел ви­би­рає
 
Душу го­лу­би­ну,
 
Крильми сти­ха осіняє
 
Мовчазну лю­ди­ну.
 
 
 
І всі віри тій лю­дині
 
Приступні зда­ються:
 
Теплі сльози ми­ло­сер­дя
 
В неї з сер­ця ллються.
 
 
 
Ні сло­ва­ми не ска­за­ти,
 
Ні в псал­тир заг­ра­ти,
 
Як ди­ти­ну обійма­ла
 
Бідолашна ма­ти.
 
 
 
Тільки ан­гел ти­хий знає
 
Ту свя­ту хви­ли­ну,
 
Що не­бес­ний ви­рос­тає
 
Цвіт з зем­но­го кри­ну.
 
 
 
Знає і не­се до Бо­га
 
Серця цвіт жи­во­го
 
І вітає цвітом жизні
 
Тричі Трис­вя­то­го:
 
 
 
«Веселися, Бо­же прав­ди,
 
Праведним соз­да­ни­ем,
 
Як лилії чис­тим цвітом
 
І бла­го­уханнєм!
 
 
 
Як гар­монія по­ету
 
Серце зве­се­ляє,
 
Від Тво­го свя­то­го світу
 
Дух йо­го сіяє:
 
 
 
Так ім'я Твоє ве­ли­ке
 
Між людьми свя­титься,
 
Що лю­бов пре­чис­та в серці
 
Без кон­ця таїться.
 
 
 
І хва­ли­ти­муть вовіки
 
Всі земні язи­ки
 
І стіка­ються від Те­бе
 
Благодатні ріки».
 
 
 
Не стру­на д'струні на кобзі
 
Стиха про­мов­ля­ла,
 
Не псал­тир свя­та се сло­во
 
Псальмою співа­ла:
 
 
 
Світлий ан­гел лег­кок­ри­лий,
 
Чистий дух лю­бо­ви,
 
В серці ти­хо­му в Заїри
 
Слово се про­мо­вив.
 
 
 
Не спус­ка­ла люб­ка ока
 
У царських па­ла­тах
 
З ма­тері, що ни­ла-мліла
 
В ок­са­мит­них ша­тах.
 
 
 
Як зустрілось око з оком,
 
Рученьки з ру­ка­ми
 
І вус­та смажні з пух­ки­ми,
 
Свіжими вус­та­ми,
 
 
 
І в один дух, в од­но сер­це
 
Дві душі зли­ло­ся,
 
І все го­ре на ча­син­ку
 
Забуттєм взя­ло­ся. -
 
 
 
За ко­ло­ну зас­ту­пи­ла
 
Любка Кан­те­ми­ра,
 
Золотоволоса фея,
 
Знахарка Заїра.
 
 
 
Повна лас­ки й бла­гос­ти­ни
 
Невидима ста­ла,
 
Божих свя­тощів хви­ли­ни
 
Конця до­жи­да­ла.
 
 
ДУМА ДРУГА
 
 
Привела Ма­ру­ся матір
 
У царські па­ла­ти…
 
Затрусилась, за­ри­да­ла,
 
Озирнувшись, ма­ти.
 
 
 
«Дак оце ті, сер­це до­ню,
 
Хати на по­мості,
 
Що вча­ща­ти­муть на бен­кет
 
Санувиті гості?
 
 
 
Де ж той стіл попід бо­га­ми,
 
Що з гостьми сидіти,
 
За со­лод­ки­ми ре­ча­ми
 
Меди-вина пи­ти?
 
 
 
Де ж твоє ко­ханнє лю­бе?
 
Покажи невіру!
 
Я го­то­ва прос­тяг­ну­ти
 
Шию під со­ки­ру». -
 
 
 
«Тут ко­ха­но­го не маю, -
 
Прорекла Ма­ру­ся, -
 
В са­мо­тині про­бу­ваю,
 
Богові мо­лю­ся». -
 
 
 
«Богові? О сер­це до­ню!
 
Як йо­му мо­ли­тись,
 
Коли му­сиш на ту­рецьке
 
Ідольство ди­ви­тись?» -
 
 
 
«Хай спо­коїться ма­ту­ся!
 
Ось ходім в кімна­ту…
 
Має там чу­жа Ма­ру­ся
 
Християнську ха­ту.
 
 
 
Там з ліванської кед­ри­ни
 
Божники з бо­га­ми,
 
Як у нас на Ук­раїні
 
Попід руш­ни­ка­ми.
 
 
 
Я па­ху­щи­ми квітка­ми
 
їх щод­ня вби­раю
 
І, вби­ра­ючи, сльоза­ми
 
Мию-обливаю.
 
 
 
Згадую ма­ту­сю й та­та…
 
Де ж та­тусь наш, ма­мо?
 
Де він дівся-опи­нив­ся?
 
Що йо­го спітка­ло?» -
 
 
 
«Не пи­тай: бо­юся, до­ню,
 
Думати і зна­ти…
 
І язик німіє в ме­не,
 
Щоб ко­го спи­та­ти.
 
 
 
Я, ма­буть, на Бо­жих кри­лах
 
За Дністро летіла,
 
Ні тер­ни­ни, ні бай­раків
 
Темних не гледіла.
 
 
 
Божі кри­ла, до­ню ми­ла,
 
Мчали, як лис­то­чок,
 
Щоб умер­ти, як по­чую
 
Знов твій го­ло­со­чок». -
 
 
 
«Ні, ма­му­ню, бу­дем жи­ти,
 
Господа хва­ли­ти
 
Та у зем­лю хрис­ти­янську
 
Визволу про­си­ти.
 
 
 
І в Ту­реч­чині, ма­ту­сю,
 
Є спа­сенні лю­де.
 
Поживем тут і по­ба­чим,
 
Що то далі бу­де!
 
 
 
До ме­не свя­ще­ник сербський
 
Рано й вечір хо­дить…» -
 
«Чи йо­му ж се в бе­сур­ме­на,
 
Доню, не заш­ко­дить?» -
 
 
 
«Ні, сам цар по­веліває…» -
 
«Як! Отой невіра?» -
 
«Ні, ма­ту­сю, в нього на­ша
 
У по­вазі віра.
 
 
 
Він, ко­ли ти хо­чеш зна­ти,
 
Змалку в злій на­пасті,
 
Крився хлоп­цем між ор­дою,
 
Вівці му­сив пас­ти.
 
 
 
Кантемир йо­го спро­ва­див
 
У якісь На­гаї…  [63]
 
Там знай­шов він на­шу мо­ву,
 
Віру і зви­чаї.
 
 
 
Дак по-на­шо­му й мо­лив­ся, -
 
(Сам се ка­же), - Бо­гу,
 
І но­сив сви­ти­ну на­шу
 
Латану та вбо­гу». -
 
 
 
«Дак з то­бою і го­во­рить,
 
Кажеш, як лю­ди­на?..
 
О бо­дай йо­го по­би­ла
 
Пагубна го­ди­на!» -
 
 
 
«Не ка­жи-бо так, ма­му­ню!
 
Куди ж Бо­жа во­ля
 
Кочубея швир­го­ну­ла..?
 
Чи смерть, чи не­во­ля?» -
 
 
 
«Ох!.. Про ту ли­ху го­ди­ну
 
Я ніже не знаю
 
І те­пер вже про ди­ти­ну
 
Тільки рідну дбаю». -
 
 
 
«О ря­туй йо­го, Пре­чис­та!
 
Коли ж роз­лу­чи­ла
 
Нас си­ра зем­ля, чи мо­ре,
 
Чи во­ро­жа си­ла,
 
 
 
За йо­го ли­царську ду­шу
 
Я щод­ня мо­лю­ся
 
І гірки­ми пе­ред Бо­гом,
 
Як бе­ре­за, ллю­ся.
 
 
 
Слухай, не­не, яс­на зо­ре,
 
Щастє, до­ле, втіхо!
 
Чи з сього доб­ро, чи го­ре…
 
І ве­ли­ке ли­хо?» -
 
 
 
«Що ж та­ке?» -
 
«Шепну на ву­хо.
 
Цар - лю­ди­на справді…» -
 
«Як, щоб ти з ца­рем укупі
 
Потонула в аді?» -
 
 
 
«Не по­то­не­мо: бо хо­че
 
Потай ох­рес­ти­тись
 
І моїм бо­гам зо мною
 
День у день мо­ли­тись». -
 
 
 
«Да воск­рес­не Бог! - гук­ну­ла,
 
Хрест кла­ду­чи, ма­ти. -
 
Лучче б я в Дністрі вто­ну­ла,
 
Ніж сього дож­да­ти!
 
 
 
Се ж ди­явольська спо­ку­са…
 
Доню! Сла­ва Бо­гу,
 
Що він іншу нам з то­бою
 
Показав до­ро­гу!
 
 
 
Ось яку… Ходімо, до­ню,
 
В об­раз­ну кімна­ту…
 
Хоч по­ба­чу й там з то­бою
 
Пагубу ба­га­ту…
 
 
 
Пагуба - чер­тог ба­га­тий.
 
Знаймо се. Ходімо
 
І богів нас ря­ту­ва­ти
 
З пек­ла умолімо».