Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯ
 
 
Увіходять у кімна­ту,
 
В хрис­ти­янську ха­ту.
 
Там при­га­ше­но ок­ра­су,
 
Мов той жар, ба­га­ту.
 
 
 
Ніби в Київських пе­че­рах,
 
Темнувато в хаті.
 
Против лам­пи в зла­то-сріблах
 
Образ пре­ба­га­тий.
 
 
 
То бу­ла Пре­чис­та Діва;
 
На ру­ках ди­ти­на:
 
До кон­ця в ви­со­ких співах
 
Люба нам кар­ти­на, -
 
 
 
До кон­ця ж бо ми впо­ваєм
 
На лю­бов свя­тую,
 
Що чу­дов­ним ро­бить раєм
 
Нашу жизнь зем­ную.
 
 
 
Поза нею з бож­ни­ка­ми
 
Всі бо­ги й бо­гині,
 
Під квітка­ми й руш­ни­ка­ми,
 
Ледве-ледве мріли.
 
 
 
Темнота пе­чер­на ро­зум
 
Хмарою вкри­ва­ла
 
І про щось не­довідо­ме
 
Серцю про­мов­ля­ла.
 
 
 
Аромат квіток трав­ча­тих
 
З мир­рою зли­вав­ся,
 
І ку­то­чок сей в па­ла­тах
 
Церквою зда­вав­ся.
 
 
 
І, мов їм обом не­бесні
 
Святощі за­ся­ли,
 
Доня й не­ня безс­ло­весні
 
На коліна впа­ли.
 
 
 
Образ чис­то­ти зем­ної
 
Мовчки їм го­во­рить,
 
Що він справді чу­дот­ворні
 
Речі в серці тво­рить.
 
 
 
«О Пре­чис­та Діво - Не­не! -
 
Прорекла Ма­ру­ся, -
 
Се зро­би­ла Ти, що в ме­не
 
У гос­тях ма­ту­ся.
 
 
 
Принеси ж іще од­но­го
 
Гостя до­ро­го­го,
 
Панотця мо­го бла­го­го,
 
Чесного, свя­то­го!
 
 
 
І ко­ли Лев­ку су­ди­ла
 
Всемогуща во­ля,
 
Щоб спо­чи­ла див­на си­ла
 
В гли­бо­кос­тях мо­ря.
 
 
 
І йо­го ко­за­ку­ваннє,
 
Дивне всім ли­царст­во,
 
Не ля­ка­ло пліндру­ваннєм
 
Темряве по­ганст­во;
 
 
 
Коли Ти мені су­ди­ла
 
В сих чер­то­гах жи­ти
 
І то­му, що вся­ка віра
 
Кориться, го­ди­ти, -
 
 
 
Дай мені з Твоєї лас­ки,
 
Світ йо­му відкри­ти,
 
Тихий мир у хрис­ти­янських
 
Землях вод­во­ри­ти!
 
 
 
Нехай віру пе­рес­та­не
 
Побивати віра
 
І в омані не ско­нає
 
Дивний сей невіра!»
 
 
 
Як стру­на д' струні на кобзі
 
Стиха про­мов­ляє,
 
Так мо­лит­ву чис­ту доні
 
Мати до­пов­няє:
 
 
 
«О не­бес­ная ца­ри­це!
 
Ти ще й не ро­ди­лась,
 
Як звізда твоя на грішних
 
Із не­бес ди­ви­лась,
 
 
 
І хоч ма­те­ринські му­ки
 
Ще в за­чатті зна­ла,
 
Та до нас пре­чисті ру­ки
 
З не­ба прос­ти­ра­ла.
 
 
 
І звізда твоя на зем­лю
 
Сяєвом спус­ти­лась
 
І на всю людську все­лен­ну
 
Сонцем засвіти­лась.
 
 
 
Ти сіяла, та й стра­да­ла,
 
І те­пер сіяєш:
 
Милосердєм бла­го­дат­ним
 
З не­ба по­зи­раєш.
 
 
 
Подивися ж оком чис­тим
 
В ма­те­ри­ну ду­шу:
 
Що терпіла я, терпіти
 
Наново не му­шу!
 
 
 
Не життє, мо­лю, не втіху,
 
Смерть пош­ли нам ти­ху,
 
Дай за­мовк­ну­ти навіки
 
В труднім серці ли­ху!»
 
 
ДУМА ЧЕТВЕРТА
 
 
На се слово хтось захлипав, 
 
Здержуючи голос… 
 
Зтуманіли тут обидві, 
 
Ув обох зв'яв волос. 
 
 
 
І яснішим світом наче 
 
Лампа засвітила… 
 
Озирнуться - ревно плаче 
 
Коло них Заїра. 
 
 
 
В гарні руки головою 
 
Русою схилилась, 
 
І сльозина за сльозою 
 
Перлами котилась. 
 
 
 
Як побачила старенька 
 
Сльози ревні, тихі, 
 
Сповнилось гірке серденько 
 
Над все зле утіхи. 
 
 
 
Обняла її, як мати, 
 
Стала цілувати 
 
І до лона, мов дитину 
 
Рідну, пригортати. 
 
 
 
«О моя ж ти добра! Се ти 
 
Матері Пречистій 
 
Вкупі з нами присвятила 
 
Дар шаноби чистий?» - 
 
 
 
«Так, голубонько моя ти! 
 
Мене мати вчила 
 
І навколішках стояти, 
 
І богів благати. 
 
 
 
Я люблю вас, християне: 
 
Мов траву росою, 
 
Ви нам скроплюєте рани 
 
Щирою любов'ю. 
 
 
 
І небесную Царицю, 
 
І святих шаную, 
 
Бо від них одраду в серці 
 
Невимовну чую». - 
 
 
 
«Доню! - прорекла старенька. - 
 
Щира ся людина 
 
Так мене, мов друга ненька, 
 
Наново зродила. 
 
 
 
Я лежала, доню мила, 
 
Мертвою марою 
 
І Заїра воскресила 
 
Мене сон-травою». - 
 
 
 
«Дай, - рече тогді Заїра, - 
 
Чесно привітати 
 
Ту, кому над цілим миром 
 
Дано царювати». 
 
 
 
До чола вона й до серця 
 
Руку прикладає 
 
І, вклонившись в саму землю, 
 
Оддалік вітає: 
 
 
 
«О щаслива із щасливих, 
 
Пишна квітко вроди! 
 
Да обійме твоя сила 
 
Всі царства й народи! 
 
 
 
Чиста сила милосердя, 
 
Царственості перла, 
 
Некрушимого вовіки 
 
Праведного берла!» - 
 
 
 
«Я нещасна із нещасних, - 
 
Прорекла Маруся, - 
 
Царювання й благ дочасних 
 
Боязно боюся. 
 
 
 
Сестро! Дай себе обняти 
 
І розцілувати, 
 
Що воскресло в тебе в хаті 
 
Серце моє, мати!» 
 
 
 
Но при слові цім Заїра 
 
Мовчки відступила 
 
І покривалом широким 
 
Вид собі закрила. 
 
 
 
Бо завіса проти неї 
 
На шнурах розкрилась 
 
І кімната світом денним 
 
Зразу освітилась. 
 
 
 
З-під завіси хтось у пишних 
 
Шатах появився, 
 
Сумовитий і велишний 
 
На жінок дивився. 
 
 
 
Перед ним вона, тремтюща, 
 
Низько поклонилась 
 
І, мов тінь легка, мовчуща 
 
Із божниці скрилась.