Маруся Богуславка

ДУМА П'ЯТА
 
 
«Мамо, цар!» - рече Маруся, 
 
І тихеньким словом 
 
Стрепенулась паньматуся 
 
Мов нежданним громом. 
 
 
 
Обізветься стиха гласом 
 
Кротко сумовитим 
 
Той, кого стара вважала 
 
Звіром ядовитим. 
 
 
 
«Не про вас я цар… Прийшов я 
 
Гістю привітати 
 
І тобі, кохана, слово 
 
Радісне сказати: 
 
 
 
Патріарх сьогодні служить 
 
Всім своїм собором 
 
В Сербській церкві, і співати 
 
Будуть гарним хором. 
 
 
 
Вас обох туди галера 
 
Повезе молитись 
 
І на службу християнську, 
 
На народ дивитись». - 
 
 
 
«Царю! - прорекла старенька. - 
 
Ті галерні муки 
 
Гірко бачить, мов сама я 
 
Впала кату в руки». - 
 
 
 
«Та галера, паніматко, 
 
Зветься тріумфова: 
 
Наготовлена к тріумфу 
 
Славного героя. 
 
 
 
Не годилось би цариці 
 
На таке дивитись, 
 
Ідучи до церкви Богу 
 
Руському молитись». - 
 
 
 
«А кому ж воно годиться?» - 
 
«Бідному народу, 
 
Що терпить од гайдамацтва 
 
Незчисленну шкоду, 
 
 
 
Да тому, хто настигає 
 
Хижаків у полі, 
 
Розбиває-потопляє, 
 
Їх чайки на морі. 
 
 
 
Се йому хвала в народі, 
 
Що козак проклятий 
 
На галері, мов у пеклі, 
 
Мусить погибати. 
 
 
 
Про сю славу наші кобзи 
 
Дзвонять по базарах, 
 
Мов громи гримлять на небі 
 
У блискучих хмарах. 
 
 
 
Бо ще й досі в нас у Кафі 
 
Головешки тліють,  [64]
 
А в Синопі й Трапезонті 
 
Попели біліють.  [65]
 
 
 
І крівцею над Босфором 
 
Червоніють мури, 
 
Що річками розливали 
 
Хижі гайдабури». - 
 
 
 
«Ми мстимось за кривди, царю, 
 
За ясир, пожари, 
 
Що Вкраїну розоряють 
 
Турки да татаре». - 
 
 
 
«Ваш закон велить не мститесь: 
 
Бо на небі Мститель; 
 
Коли ж неба вам не треба, 
 
То й прав розоритель. 
 
 
 
Наш закон велить нам правде 
 
Під мечем шукати: 
 
Поки правди не докажем, 
 
Поти воювати. 
 
 
 
Ви мститесь, а ми караєм 
 
Волею святою, 
 
Що дає нам царювати 
 
Сили правотою. 
 
 
 
А над нами і над вами 
 
Той самий Создатель, 
 
Всіх народів цар верховний 
 
І законодатель. 
 
 
 
Коли Він за вас не мститься, 
 
Дак не вам би й мститись: 
 
Перед присудом небесним 
 
Лучче б вам смиритись. 
 
 
 
Греки, серби, і болгаре, 
 
І жиди, й вірмене, 
 
І албанці, й молдаване 
 
Хиляться під мене. 
 
 
 
А ви що? Ви з Сагайдашним  [66] 
 
І на християнство 
 
Так по-вовчому рветеся, 
 
Як на мусульманство. 
 
 
 
І нема між вами правди 
 
Ані щастя-долі, 
 
Опріч п'янства, да гультяйства, 
 
Та дурної волі. 
 
 
 
Ви мститесь, говориш, нене, - 
 
І повік так буде?.. 
 
О запеклі, безсердечні 
 
І безумні люде! 
 
 
 
Не повік вам пліндрувати 
 
Кафи та Синопи, 
 
Трапезонтом прославляти 
 
Козака в Європі. 
 
 
 
Мов той вітер попід небом 
 
Чорні хмари гонить, 
 
Так про вашу марну славу 
 
Темна кобза дзвонить. 
 
 
 
Поти дикими полями 
 
Будете скитатись, 
 
Покіль козаки хижацтвом 
 
Будуть величатись, 
 
 
 
Вже бунчук царський у мене 
 
Має за ворітьми: 
 
Двину з усіма башами, 
 
Як орел із дітьми. 
 
 
 
Рушимо в козацьку землю 
 
Під покровом Божим 
 
І кінець паскудним вашим 
 
Подвигам положим!» 
 
 
 
Слухає старенька мати, 
 
І язик німіє; 
 
Кров палка у ветхих жилах 
 
Гусне, холодіє. 
 
 
 
Затрусились руки й ноги… 
 
«Не лякайсь, матусю, - 
 
Каже цар, - і не турбуйся 
 
За свою Марусю. 
 
 
 
Я не горе їй готую, 
 
Вічну славу й шану, 
 
Що вона любов святую 
 
Принесла Осману; 
 
 
 
Що вона йому небесним 
 
Світом засвітила, 
 
Його духа, мов на чисті 
 
Крила підхопила. 
 
 
 
Тим і хоче він здобути 
 
Вашу Україну, 
 
Що таку вродила дивну, 
 
Неземну людину». 
 
 
 
Із ясних очей в цариці 
 
Іскрами сипнуло, 
 
І лице палким рум'янцем, 
 
Як огнем, спахнуло. 
 
 
 
Мов кинджал, вона в Османа 
 
Погляд затопила, 
 
До потужного султана 
 
Так заговорила: 
 
 
 
«І се, царю милостивий, 
 
Зветься в вас любов'ю, 
 
Щоб мої степи та ниви 
 
Позливати кров'ю; 
 
 
 
Щоб мій рідний край коханий 
 
Скрізь повоювати, 
 
Попалити вбогі хати, 
 
І церкви, й палати?» - 
 
 
 
«Ні, сього не бійсь від мене, 
 
Дніпрова Царице, 
 
Зоре осяйна, червона, 
 
Сонце білолице! 
 
 
 
Вирушу я так потужно, 
 
Що безумством буде 
 
Проти мене воювати… 
 
Схаменуться люде. 
 
 
 
І поникнуть головою 
 
Всі передо мною. 
 
Я на Кам'янець, на Київ 
 
Наступлю п'ятою. 
 
 
 
На Дніпрі-Славуті й Рос» 
 
Помурую башти, 
 
Щоб з Москви вам ані з Польщі 
 
Не було напасти. 
 
 
 
Обгородимо Вкраїну, 
 
Зробим Божим раєм, 
 
Віру вірою покинем 
 
І звичай звичаєм. 
 
 
 
І сей рай від супостата 
 
Буде ваш, султана, 
 
Рідного по Бозі брата 
 
І слуги. Османа. 
 
 
 
Я тобі й ту оборону, 
 
Башти подарую, 
 
Мов на голову корону 
 
Пишну, дорогую. 
 
 
 
І блищатимеш ти з родом 
 
Над своїм народом, 
 
Як веселка між восходом 
 
Сонця і заходом. 
 
 
 
І не буде вже козацтво 
 
Бурею літати 
 
Та моє впокійне царство 
 
Дерти-руйнувати. 
 
 
 
А засяде по левадах, 
 
По садах співочих, 
 
Беручи поживу з стада 
 
Та з волів робочих. 
 
 
 
Не сумуй, моя лиліє, 
 
Про войну ворожу; 
 
Уповай на слово щире 
 
Та на милость Божу. 
 
 
 
А тепер ідіть, молітесь 
 
Богу предків ваших, 
 
Да прихилить до нас душі 
 
Ненавидців наших!» 
 
 
 
І злегенька до Марусі 
 
Турчин уклонився, 
 
Приложив до серця руку, 
 
Стиха віддалився.