Маруся Богуславка

Х
 
 
Так си­на сей са­ма­ря­нин  [38] нав­чає,
 
Бистрого, як лег­ка стріла, Ах­ме­та,
 
І ми­ло­сер­де він, і злість яв­ляє
 
В ім'я сво­го про­ро­ка Ма­го­ме­та.
 
Сусід страш­ний для Польщі й Ук­раїни!
 
Бог та про­рок; не хо­че більш він зна­ти
 
Ніякої свя­щен­ної докт­ри­ни…
 
Світ, прав­да, честь - оце йо­го дог­ма­ти:
 
Світ у Ко­рані, честь і прав­да у бу­латі.
 
 
XI
 
 
«Мечем Кри­ва­вим я зо­вусь, мій си­ну,
 
В ім'я То­го, хто ми­ло­серд без міри,
 
Хто за­повідав нам ме­ту єди­ну -
 
Всю зем­лю по­ко­ри­ти правій вірі.
 
Тяжкі гріхи впи­ни­ли предків на­ших
 
Од нас­ту­пу на землі хрис­ти­янські:
 
За брехні на­ших гетьманів най­стар­ших
 
Аллах вер­нув їх під царів по­ганських,
 
І, мов об ске­лю, ми б'ємось об му­ри лядські.
 
 
XII
 
 
Колись дав­но, мій си­ну, на За­ході,
 
Де не­бо на­хи­ли­лось над зем­лею,
 
І мо­ре-оке­ан гу­ляє на сво­боді,
 
Облігши світ бе­зод­нею своєю, -
 
Ми всі царст­ва бу­ли за­во­юва­ли,
 
Розкішне Біле мо­ре,  [39] мов ру­ка­ми,
 
З За­хо­ду і Вос­то­ку обійма­ли,
 
Під гор­дий Рим хо­ди­ли бай­да­ка­ми,
 
Із пиш­них ба­зи­лик прес­то­ли срібні бра­ли.
 
 
XIII
 
 
Тепер у тих царст­вах си­дять по­га­не,
 
І ко­ролі їх ли­жуть папі но­ги,
 
А пра­вовірні наші му­сульма­не
 
І від ко­зацт­ва доз­на­ють три­во­ги.
 
Но прий­де час, що, мов на морі хвилі,
 
Ми вста­не­мо страшні пе­ред джа­ву­ром.
 
Не обо­ро­няться по­ганці не­чес­тиві
 
Ні шаб­лею, ні по­ро­хом, ні му­ром…
 
На по­жа­рищі в них ми ста­не­мо аву­лом.
 
 
XIV
 
 
Осман,  [40] ви­со­кий учень мій в ли­царстві,
 
В ко­го я ду­шу влив по­лом'яную,
 
Тепер си­дить, як бо­жест­во, на царстві
 
І на­го­то­вив їм вой­ну страш­ную.
 
Про се ж то ми й ру­шаєм до Ду­наю…
 
Я матір по­ве­зу до ро­ду в гості,
 
А ти з Доб­руджі  [41] та з лісно­го краю
 
Отабориш во­юв­ників при мості.
 
Сю пра­цю я тобі з бра­та­ми по­ру­чаю.
 
 
XV
 
 
Вже наш ясир дійшов до Ца­рег­ра­да,
 
А всі до­бут­ки, пев­но, за Ду­наєм…
 
Жде від Ос­ма­на щед­ра нас наг­ра­да,
 
Та й по ба­за­рах гро­шей наз­би­раєм…
 
Простуй, Ах­ме­те, в юрт, щоб за­раз ма­ти
 
Відхаяла сю бідо­лаш­ну жінку,
 
А я проїду повіз наші ча­ти,
 
І бу­ду в юрті за ма­лу хви­лин­ку.
 
Всіх мурз із їх кошів ве­че­ря­ти поз­ва­ти.
 
 
XVI
 
 
Сьогодні по ве­чері бу­де ра­да
 
Про все, як нам до­ро­гу сю верс­та­ти.
 
Кликни по ча­ба­ну до нас із ста­да…
 
Та щоб відха­яла сю ба­бу ма­ти.
 
Нам сто й три­над­цять раз по­веліває
 
Святий Ко­ран на вбо­гих і не­щас­них
 
Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає
 
Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них:
 
Він ми­ло­сердієм нам ду­шу на­ди­хає».
 
 
  
ПІСНЯ ТРЕТЯ
 
ДУМА ПЕРВА
 
 
Над сте­па­ми сон­це сяє,
 
Вітер по­ди­хає,
 
Подихає, мов у коб­зу
 
Тихострунну грає.
 
 
 
Поначіплювано гус­то
 
Струни зо­лотії
 
На сте­пи, бал­ки з річка­ми,
 
Байраки крутії.
 
 
 
Сяє сон­це, вітер віє,
 
Тирсу на­хи­ляє,
 
До стру­ни стру­на на кобзі
 
Стиха про­мов­ляє.
 
 
 
Бачиш оком, чуєш ухом,
 
Серцем ро­зумієш,
 
А ска­за­ти-заспіва­ти
 
Голосно не вмієш.
 
 
 
Несказанно, не­ви­мов­не
 
Кобза про­мов­ляє,
 
І свя­ти­ми по­чут­тя­ми
 
Серце на­ди­хає,
 
 
 
І воз­но­сить сер­це вго­ру
 
Від зем­но­го ло­на,
 
Мов кри­латі ду­хи-коні
 
Бога Апол­ло­на  [42]
 
 
 
Щоб спог­ля­ну­ло з-під не­ба
 
На се жизні мо­ре,
 
Де, мов хви­ля го­нить хви­лю,
 
Віра віру бо­ре;
 
 
 
І ши­ро­кої наб­ра­лось
 
Правди та сво­бо­ди,
 
Що на­сильство витісняє
 
З людської при­ро­ди;
 
 
 
І по­езії спа­сен­ним
 
Надихом спов­ни­лось,
 
До всіх вір і всіх язиків
 
Рівно при­хи­ли­лось.
 
 
 
І по­езії, й бра­терст­ва
 
Праведним натх­неннєм
 
До всіх крот­ких ду­хом крот­ким
 
І бла­го­во­леннєм.
 
 
ДУМА ДРУГА
 
 
Рушив табір, і в концерті 
 
Скрип коліс гарбових 
 
Злився з копотом і ржаннєм 
 
Коней табунових 
 
 
 
І, мов стадо голубине 
 
Замигтіло крильми, 
 
Крутять в полі веремія 
 
Делібаші кіньми. 
 
 
 
Кругом табору танцюють 
 
Той танець татарський, 
 
Що не раз крутив-морочив 
 
Голови лицарські. 
 
 
 
На юнаків-делібашів 
 
Старці позирають, 
 
Про свою юнацьку славу 
 
Любо споминають. 
 
 
 
І холодне в грудях серце 
 
Гріє кров гаряча, 
 
І завзятість оживає 
 
У душі козача. 
 
 
 
На юнаків-делібашів 
 
Дивляться дівчата, 
 
І мов іскрами стріляють 
 
Зорі-оченята. 
 
 
 
Познають своїх летучих, 
 
Що, мов блискавиця, 
 
В степових пилах, у тучах 
 
Зникне й загориться. 
 
 
 
Про юнаків-делібашів 
 
Кобзарі співають, 
 
Дзвонять в струни, невмираків 
 
Хвалять-прославляють. 
 
 
 
Обгорнула юрт молодіж, 
 
Мов густії тучі, 
 
Що вітрами гонить-крутить 
 
Гуррикан летючий. 
 
 
 
Серед юрту гарби-будки 
 
Стиха коливають; 
 
Білі поли, мов лебіддє, 
 
Крила надимають. 
 
 
 
І кричать колеса в будках 
 
Серед співу й дзвону, 
 
Як колись в нас на Посуллі  [43]
 
Заволоки з Дону. 
 
 
 
Се доспівувалась пісня, 
 
Що діди Бояни  [44]
 
Древнім русичам, нам рідним, 
 
Голосно співали. 
 
 
 
Під перстами в них живії 
 
Струни промовляли 
 
І хоробрим золотії 
 
Славу рокотали. 
 
 
 
І, мов стадо лебедине, 
 
Співи розлітались, 
 
Не в одній вони людині 
 
Любо відзивались. 
 
 
 
І лицарське на Вкраїні 
 
Серце залунало 
 
І луну із серця в серце 
 
Аж до нас дослало. 
 
 
 
І ясним, незлобним оком 
 
Світ ми обіймаєм, 
 
Між Заходом і Востоком 
 
Бучі споминаєм. 
 
 
 
І вбачаємо в тих бучах 
 
Спільну жизнь єдину: 
 
Про Гординщину  [45] сумуєм 
 
І про Україну. 
 
 
 
Лях, москаль, татарин, турчин 
 
Проміж себе браттє: 
 
Розлучило їх попівське 
 
Нависне завзяттє, 
 
 
 
Як любові й правди Бога 
 
Без попа познаєм, - 
 
Всіх братів ми до одного 
 
Серцем привітаєм. 
 
 
 
Як туман попівський зникне 
 
В сяєві науки, 
 
Міліонам по всім світі 
 
Буде менше муки.