Маруся Богуславка

XI
 
 
Як та­то вер­неться з Моск­ви, ми бу­дем
 
В мос­ковській зай­ман­щині ти­хо жи­ти
 
І го­рю­ваннєчко своє за­бу­дем…
 
О, як­би тільки до те­бе добігти!…
 
Вже не­да­леч­ке. Ось біліють му­ри,
 
По му­рах кров га­ря­ча чер­воніє…
 
Сади кру­гом у во­ду по­то­ну­ли…
 
О, ви­зир­ни ж із них, моя надіє!
 
Се ж із твоїх садів так лю­бо вітер віє!..
 
 
ХІІ
 
 
Чого ж ти, зем­ле, так за­ко­ли­ха­лась?
 
Чого ти, не­бо, зра­зу по­чорніло?..
 
Імла пе­ред очи­ма розісла­лась,
 
І сер­це, мов той камінь, заніміло…
 
Хитається зем­ля… Іде кру­гом… Не встою».
 
Де ж му­ри під са­да­ми по­хо­ва­лись?
 
Се я крізь зем­лю йду… О до­ню, до­ню!»
 
І па­дає, і по землі пос­ла­лись
 
Ті пат­ли сиві, що відьомськи­ми зда­ва­лись.
 
 
ДУМА ТРЕТЯ
І
 
 
«Аллах! - ре­че над нею та­та­рю­га,
 
Високий, ог­ряд­ний і бо­ро­да­тий, -
 
Се ми­ло­сердію твой­му на­ру­га,
 
Щоб лю­дям без вой­ни так по­ги­ба­ти.
 
Ахмете! По­ди­вись, яке об­дер­те
 
І зак­ри­вав­ле­не ста­реньке тіло.
 
Мабуть же не з доб­ра, а з стра­ху смерті,
 
Воно че­рез сте­пи й тер­ни летіло.
 
Так по­хо­вать йо­го спа­сен­не бу­де діло.
 
 
ІІ
 
 
Махай до юр­ту, бра­вий мій ко­за­че,
 
Звели сю­ди приїха­ти гар­бою:
 
Бо он, ди­вись, вже чор­ний во­рон кря­че
 
Над білою ста­рою го­ло­вою.
 
Нам сто три­над­цять раз по­веліває
 
Святий Ко­ран  [37] на вбо­гих і не­щас­них
 
Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає
 
Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них,
 
І ми­ло­сердія єлей в сер­ця вли­ває».
 
 
ІІІ
 
 
Помчавсь Ах­мет і ку­ря­вою вкрив­ся,
 
Зсів із ко­ня та­та­рин бо­ро­да­тий
 
І ву­хом стран­ниці до сер­ця на­хи­лив­ся…
 
«Ні, ще зли­ден­ної своєї ха­ти
 
Душа не ки­ну­ла!..» І здо­бу­ває
 
Бальзам з саків ло­вецьких і трос­тин­ку
 
В смажні і мертві вже ус­та вправ­ляв,
 
І сти­ха влив лікарст­ва ка­пе­лин­ку.
 
«Благословен Ал­лах од­нині і довіку»!
 
 
IV
 
 
Сим сло­вом іскру жизні він вітає.
 
Стара про­ки­ну­лась і гост­рим згля­дом
 
У вічі, мов но­жем, йо­му штир­хає.
 
Морщини, мов га­дю­ки, в'ються адом.
 
«Де, кор­ша­ку, ти дів мою го­луб­ку?» -
 
Промовила, і знов по­гас­ли очі.
 
Татарин, із саків дос­тав­ши губ­ку,
 
Холодною во­дою з дзбан­ка мо­чить
 
І, ви­тер­ши їй вид, оз­на­ки жизні со­чить.
 
 
V
 
 
«О, знаю, знаю! - ка­же сти­ха. - Шко­да,
 
Що я збу­див те­бе! Не­хай би згас­ла
 
Остання іскор­ка… Про що при­ро­да
 
Знов ули­ла у твій ка­ган­чик мас­ла?
 
Я ба­чу об­раз ма­тері моєї…
 
Так на землі без пам'яті ле­жа­ла,
 
Як вир­ва­но ди­ти­ну з рук у неї,
 
А ва­ша ха­та по­лом'єм па­ла­ла
 
І навк­ру­ги зем­ля, мов пек­ло, го­го­та­ла.»
 
 
VI
 
 
Скрипить гар­ба в сте­пу… Ах­мет вер­нув­ся,
 
І ми­ло­серд­ний батько си­на по­си­лає,
 
Щоб сіна де на доб­рий в'юк здо­був­ся.
 
З ним лой­тра­ка він гар­но вис­ти­лає;
 
Кладуть ста­ру на сіно і ти­хенько
 
Везуть у ба­ли­ще на во­допійло.
 
Спускалося вже со­неч­ко ни­зенько,
 
Проміннєм степ чер­во­ним зо­ло­ти­ло,
 
І, мов дріма­ючи, на не­бе­са гледіло.
 
 
VII
 
 
Над во­допійлом в ба­лищі ко­чу­ють
 
Татаре з кіньми, з вівця­ми й во­ла­ми…
 
Кругом їх юр­та, по гор­бах ча­ту­ють
 
Їх сто­рожі з лу­ка­ми й сай­да­ка­ми.
 
Земля чу­жа та длань міцна Ал­ла­ха
 
Незримо скрізь прос­тер­та над хо­роб­рим.
 
Не відає жіно­чо­го він стра­ха;
 
З своїм ме­чем, кинд­жа­лом, лу­ком доб­рим
 
Лякає во­ро­га, мов сте­по­во­го пта­ха.
 
 
VIII
 
 
Втікай, во­ло­ши­не, важ­кий, бо­ка­тий,
 
Із зай­ми­ща сво­го на ти­хих во­дах
 
Од сте­по­вої на ко­ле­сах ха­ти:
 
Се по­па­сається ор­да на пе­ре­хо­дах!
 
Ввесь тук твоїх до­лин і згір'я злачні
 
Оддав Ал­лах під та­бу­ни та­та­рам…
 
А ви, купці, джа­ву­ри не­обачні,
 
Платіть за ча­ту доб­ре яни­ча­рам,
 
Щоб не згу­би­ти вам лічби своїм то­ва­рам!
 
 
ІХ
 
 
Дурних невір за їх гріхи ве­ликі,
 
За ідольство їх і об­ман на­ро­ду
 
Віддав Ал­лах своїм си­нам навіки
 
З вос­хо­ду сон­ця до йо­го за­хо­ду.
 
І по­велів їх зем­лю на­зи­ра­ти
 
З її до­бут­ка­ми і всім ба­гатст­вом,
 
Як на­зи­рає з хмар орел кри­ла­тий
 
Дрібне, дур­не і по­лох­ли­ве птаст­во,
 
Щоб жи­вот­вор­ний тук з їх зай­ман­щи­ни сса­ти.