Маруся Богуславка

ДУМА ДРУГА
І
 
 
О Дністре, зна­ний проміж ли­ца­ря­ми,
 
Порогу руської землі кри­ва­вий!
 
Колись дав­но ми з Стру­ся­ми-бра­та­ми  [24]
 
Поза то­бою здо­бу­ва­ли сла­ви:
 
Волощину,  [25] мов щит, із рук ту­рецьких
 
Ми дов­го рва­ли вкупі з по­ля­ка­ми,
 
За при­во­дом Серп'яг  [26] та Вишневецьких  [27]
 
Блукали в полі вов­чи­ми сліда­ми,
 
Шуганнєм по світах рівня­лись із ор­ла­ми.
 
 
ІІ
 
 
Тепер ти, Дністре, став гни­лим по­то­ком
 
Гидоти вся­кої, що наз­би­ра­лась
 
У пос­вар­ках За­хо­ду із Вос­то­ком,
 
І лю­тос­тю обох їх про­во­ня­лась.
 
О Му­зо! Од­вер­ни від неї очі:
 
Нехай ля­хи гри­зуться з ру­си­на­ми,
 
Втікай із їх куб­ла го­лод­на й бо­са,
 
Як бігла бідна ма­ти манівця­ми,
 
Обдерта по тер­нах, бліда, прос­то­во­ло­са.
 
 
ІІІ
 
 
Обдерта по тер­нах… Зи­ма упа­ла
 
На го­ло­ву зли­денній за го­ди­ну.
 
Тепер її й Ма­ру­ся б не впізна­ла,
 
Коли б вер­ну­лась звідти на Вкраїну,
 
Де «чо­тир­ма кон­ця­ми світу» пра­вить
 
Той цар, що ве­ли­ча­ють тінню Бо­га,
 
Той, що й Моск­ву, й лях­ву, і німця да­вить,
 
І Ри­му гор­до­го вти­рає ро­га,
 
Дарма, що ко­ролі там товп­ляться в по­ро­га.
 
 
IV
 
 
О сер­це матірне! Ти б не зля­ка­лось
 
І Лю­ци­фе­ра  [28] у йо­го по­тузі,
 
Бо в те­бе вже нічо­го не зіста­лось,
 
Нічого у твоїй ва­женній тузі…
 
Дивується во­ло­шин, стрівши ба­бу,
 
Як се Дністро пе­реб­ре­ла ста­ренька
 
І, сміючись, го­во­рить, бур­ку­ла­бу:  [29]
 
«Води їй по коліно: бо п'яненька,
 
Дарма, що змор­щи­лась і зсох­лась, як опенька.» -
 
 
V
 
 
«Не смійся, - ка­же той, пе­рех­рес­тив­шись, -
 
Се відьма з Ли­сої го­ри  [30] втікає.
 
Мов се­ре­да на п'ятни­цю скри­вив­шись,
 
Дивись, як сльози ку­ла­ком вти­рає.
 
Не зу­пи­няй, не­хай її лу­ка­вий
 
Несе від нас на Буд­жа­ки та­тарські.
 
Там Кан­те­мир, мов­ля­ли, Міч Кри­ва­вий  [31]
 
Прости нас, Гос­по­ди, про­рок сул­танський,
 
Сю відьму вер­не знов до чор­то­вої ла­ви.»
 
 
VI
 
 
Глузує бур­ку­лаб. Вер­тавсь до­до­му
 
Зі Льво­ва са­ме, від попів по­бож­них.
 
Подав на ша­ту Юрові Свя­то­му  [32]
 
Срібла від зем­ляків, бо­яр вельмож­них;
 
Так мислі вже бла­го­чес­тиві в нього
 
На язиці ве­се­ло­му вертілись
 
І гла­див жи­во­та сво­го товс­то­го,
 
Жартуючи з очей, що не ди­ви­лись
 
На Бо­жий світ од сліз і в чор­ну зем­лю ври­лись.
 
 
VII
 
 
Не див­ляться на Бо­жий світ, а зна­ють,
 
Як манівця­ми втра­пить до Царг­ра­да,  [33]
 
Звідкіль їм зорі-оче­ня­та ся­ють
 
Із об­му­ро­ва­но­го міцно са­ду.
 
Високий мур! Во­на про нього чу­ла…
 
Хто не чу­вав про нього на Вкраїні?
 
Страшні бу­дин­ки кля­то­го Стам­бу­ла
 
Ввижались ма­тері й малій ди­тині.
 
Кобзарська пам'ять їх і досі не за­бу­ла.
 
 
VIII
 
 
Коли б до­би­тись їй ту­ди жи­вою,
 
Вона б зуміла крізь той мур про­би­тись…
 
Вона б йо­го роз­би­ла го­ло­вою
 
Жовковського, - аби їй по­ди­ви­тись,
 
Аби заг­ля­ну­ти в ті очі-зорі
 
І, не спи­тав­ши ні про що, вто­ну­ти
 
У нес­ка­зан­но­му бла­женстві-морі,
 
І до страш­но­го су­ду  [34] так зас­ну­ти,
 
І про все го­ренько, про всю біду за­бу­ти.
 
 
ІХ
 
 
«Ось-ось во­на! Ось, ко­титься по по­лю
 
Розумна го­ло­ва, що ря­ту­ва­ла
 
Всю Польщу й Русь! Я під по­лою
 
Її схо­ваю, і, як роз­би­ва­ла
 
Вона страш­но­го ка­та-су­пос­та­та,
 
Так розіб'ю той мур стра­шен­ний нею»
 
О до­ню, утікай сю­ди від ка­та;
 
Сховайся під наміткою моєю, -
 
Я в Київ про­ве­ду те­бе попід зем­лею.,
 
 
X
 
 
Святі ченці там хо­ди по­ко­па­ли
 
Аж до самісінько­го Ру­са­ли­ма,  [35]
 
Щоб лю­де від невір ту­ди втіка­ли,
 
Ховались із до­бут­ка­ми своїми.
 
Там на Ве­лик­день  [36] сти­ха дзво­ни дзво­нять,
 
І лю­де го­мо­нять, і щось співає.
 
Нема на світі лю­дям обо­ро­ни, -
 
Сира зем­ля їх од біди хо­ває,
 
І су­ду Бо­жо­го страш­но­го до­жи­дає.