Маруся Богуславка

ДУМА ШОСТА
 
 
Не вер­нувсь Лев­ко з чов­на­ми
 
На ли­ман із мо­ря,
 
А вже лю­де доз­на­ва­ли
 
На Вкраїні го­ря.
 
 
 
Вже кру­гом па­ла­ють се­ла,
 
Гонять скот, ота­ри…
 
Людський плач і го­лосіннє -
 
Під самії хма­ри.
 
 
 
Кинувсь піп з дя­ком у церк­ву,
 
Слізно Бо­га про­сять,
 
А піддячі не співа­ють,
 
Голосно го­ло­сять.
 
 
 
Зачинивсь Гос­подь на небі
 
З усіма свя­ти­ми:
 
Мабуть, лю­де прогніви­ли
 
Вчинками ли­хи­ми.
 
 
 
Налетіла з Кри­му бу­ря
 
На се­ло щас­ли­ве:
 
Гумна па­лять, ха­ти граб­лять,
 
Ясирять, що жи­ве.
 
 
 
І по-на­шо­му го­во­рять,
 
Хвалячи Ал­ла­ха,
 
Що ясир сей їм да­рує
 
Лицар-сіромаха.  [17]
 
 
 
«Не схотів, - мов­ля­ють, - з панст­вом
 
Вийти на Цо­цо­ру,
 
А мет­нув­ся на ку­пецт­во
 
Проти до­го­во­ру.
 
 
 
І Ал­лах, за­щит­ник прав­ди,
 
Покарав невірних:
 
Оддав їх нові оса­ди
 
В ру­ки пра­вовірних.
 
 
 
І Ал­лах, го­ни­тель зра­ди,
 
Подав з не­ба го­лос:
 
Попалив ог­нем оса­ди
 
Ще й на ни­вах ко­лос.
 
 
 
І Ал­лах, помс­ти­тель крив­ди,
 
Простер з не­ба ру­ку,
 
І пійшли гур­том єхи­ди
 
У ясир­ну му­ку.
 
 
 
Через лю­тих лю­до­морів
 
І бла­гих ка­рає:
 
На Цо­норі, мов на морі,
 
Хляби од­вер­зає.
 
 
 
Позирнувши в ті бе­зодні,
 
Сліпнуть ваші очі,
 
Обіймає і хо­роб­рих
 
Пополох жіно­чий.
 
 
 
І Зу­луш, ко­му в ли­царстві
 
Рівного не­має,
 
Головою на­ше царст­во,
 
Порту  [18] прос­лав­ляє…»  [19]
 
 
ДУМА СЬОМА
І
 
 
І чує се не­мов крізь сон ста­ренька,
 
І тру­сяться у неї ру­ки й но­ги.
 
Тремтить, як лист, Ма­ру­ся мо­ло­денька,
 
Поблідли що­ки й гу­би у не­бо­ги.
 
«Аллах! Ве­лик єси в твоїй щед­роті, -
 
Промовив бо­ро­да­тий та­та­рю­га, -
 
Тепер хо­ди­ти­му я ввесь у злоті:
 
Се па­ди­ша­ху Рок­со­ла­на дру­га,  [20]
 
Гаремне бо­жест­во, відра­да у тур­боті».
 
 
II
 
 
Спасибі, коб­зарі, вам за співаннє
 
Про див­ну кра­со­ту, якої звіку,
 
Мовляли, ба­чи­ти і без ко­ханнє
 
Не сни­лось-бо й вві сні ще чо­ловіку!
 
Я сер­цем віщим чув, що тільки в нашій
 
Співочій се­ред сліз гірких пус­тині
 
Так на­ро­диться, чо­го ще очі
 
Людські не ба­чи­ли на Ук­раїні.
 
І сер­це при­ве­ло ме­не д' оселі очей.
 
 
III
 
 
Попаде! З ра­дощів тобі приз­на­юсь»
 
Що я - твій брат Івась. Ме­не вхо­пи­ли
 
Січовики в ясир, і я зби­ра­юсь
 
Давно по­ба­чить сей ку­то­чок ми­лий,
 
Сю ста­росвітську низько­рос­лу ха­ту,
 
Де ти ме­не, ма­ленько­го, учи­ла,
 
Як слу­хать ма­тері, ко­ри­тись та­ту,
 
Де ма­ти няньчи­ла ме­не, пес­ти­ла,
 
І спат­ки на ру­ках од­но­си­ла в кімна­ту». -
 
 
IV
 
 
«Івасю! Бра­ти­ку!.. Про що ж ля­каєш
 
Словами нас ти хи­жи­ми й зви­чаєм?
 
Хіба ж не ба­чиш ли­ха і не знаєш,
 
Що й так уже душі в собі не маєш?
 
О! Як же се Гос­подь із рук по­ганських
 
Тебе ос­ло­бо­нив? А ненька з го­ря…» -
 
«Поганських, навісна? Ні, з хрис­ти­янських!
 
Бо не ор­да бу­ла то із-над мо­ря
 
Набігла, а свої у баш­ли­ках та­тарських». -
 
 
V
 
 
«Як? Що?.. Ка­жи-бо! Я мов зо сну чую»,-
 
«Кажу тобі, по­па­де; пов­би­ра­лось
 
Татарами ко­зацт­во. Гна­та Шую
 
Я й знав: бо вже не раз мені трап­ля­лось
 
Сидіти в нього на коні і в по­ле
 
З ним із се­ла летіть по-за­по­розьки,
 
«Гала! Га­ла!» - кри­чать, а я, на го­ре
 
Нещасній ма­тері, прибіг і «коськи»
 
Прошусь. Він і про­дав ме­не в ясир за мо­ре». -
 
 
VI
 
 
«Як! Що ти ка­жеш? Він? Та він же в ченці
 
Збирався цілий вік!» -
 
«Воно й не шко­дить,
 
Як биті та­лярі бряж­чать в ки­шеньці:
 
Такий-то й мо­нас­тир скоріш зна­хо­дить». -
 
«Так ти оце з не­волі вже втікаєш»? -
 
«Ні, там-то й во­ля: там моя домівка.» -
 
«О, що ти ка­жеш! На­що нас ля­каєш?
 
Хіба ж бо з тур­чи­ном, з ор­дою нак­ла­даєш?!» -
 
 
VII
 
 
«Не нак­ла­даю, ні! Бо я між ни­ми
 
Немов на світ уд­ру­ге на­ро­див­ся
 
І дум­ка­ми про бо­жест­во свя­ти­ми,
 
І прав­дою без хи­би просвітив­ся.
 
Аллах один; не­ма у нього ро­ду.
 
Всесилен він, не тре­бує підмо­ги;
 
Цурається мер­зен­но­го на­ро­ду,
 
Що об­би­ває у царів по­ро­ги
 
І вно­сить прах зем­ний в не­беснії чер­то­ги». -