Маруся Богуславка

ДУМА П'ЯТА
 
 
Старосвітська кров козацька 
 
В ветхих жилах врала: 
 
Попадя поклони клала, 
 
Всіх святих благала: 
 
 
 
Козакові помагати 
 
Турка воювати, 
 
Кораблі його прокляті 
 
На пожар пускати. 
 
 
 
«Ти ж, владичице небесна, - 
 
Слізно промовляла, - 
 
Що на полі і на морі 
 
Нашим помагала! 
 
 
 
Покривай твоїм покровом 
 
Байдаки козацькі, 
 
Розбивай небесним громом 
 
Судна бусурманські, 
 
 
 
А з них зброю, срібні кубки, 
 
Сукна, златоглави 
 
Козакам подай у руки 
 
Для своєї слави!» 
 
 
 
Старосвітська кров шляхетська 
 
В ветхих жилах врала, 
 
І в попа противні думки 
 
З серця викликала. 
 
 
 
Бо не з шаблі, з плуга жити 
 
Його предки вчили, 
 
Рідну землю боронити 
 
Щоснаги, щосили. 
 
 
 
За козацтво він частенько 
 
З жінкою сварився, 
 
А погримавши, журився 
 
Та богам молився. 
 
 
 
Від сладчайшого Ісуса 
 
До Кузьми святого 
 
З-під його густого вуса 
 
Буркотіло слово. 
 
 
 
Звав і він богів із неба 
 
Против азіатства, 
 
Та цурався, мов Ереба,  [12] 
 
Бурліїв-козацтва. 
 
 
 
На коханнє ж залицяннє, 
 
На слова Левкові 
 
Дав із жінкою в розмові 
 
Присуд козакові:
 
 
І
 
 
«І не тур­буй ме­не,
 
І не дра­туй ме­не
 
Ти мріями своїми!
 
Сі без­зе­мельни­ки -
 
Чорти-пекельники;
 
Пропадемо ми з ни­ми.
 
 
ІІ
 
 
З мо­ря вер­та­ються,
 
Знов про­пи­ва­ються,
 
Знов хо­дять без со­роч­ки.
 
Хай їх цу­ра­ються,
 
З ни­ми не зна­ються
 
Отецькі чесні доч­ки.
 
 
ІІІ
 
 
Бо за п'яню­га­ми
 
Та во­ло­цю­га­ми
 
Орда сю­ди вга­няє,
 
І не од­но у нас
 
(Скажемо в доб­рий час)
 
Село від них па­лає».
 
 
 
«Я довідався, чого се, 
 
Козаки охочі 
 
Пропивають у шинкарки 
 
Нащадки жіночі, 
 
 
 
І дзижчать, мов злющі оси, 
 
І гудуть шершнями, 
 
Будять нас посеред ночі 
 
Гуком та піснями. 
 
 
 
Знай, моя голубко, лихо 
 
Та й велике сталось: 
 
На Цоцорі безголов'є  [13] 
 
Над панами склалось. 
 
 
 
Кликав пан гетьман коронний 
 
За Дністро й охочих, - 
 
Обізвалась купа сивих 
 
Та підпарубочих; 
 
 
 
А середні загукали, 
 
Мов базар жіноцький: 
 
«Нехай знає-пам'ятає 
 
Ясний пан Жовковський  [14] 
 
 
 
Як пани нам на Вільшанці 
 
Леєстри писали,  [15]
 
Козаків старих до плуга, 
 
До коси вертали»… 
 
 
 
«Як же, злющі, одібрали 
 
Із Цоцори вісті, 
 
Миттю до коша зібрали 
 
Тисячу і двісті». - 
 
 
 
«Які ж вісті, мій панотче»? - 
 
«Дикі, жено мила! 
 
Розметала нас, мов клоччє, 
 
Бесурменська сила. 
 
 
 
Стяте голову з гетьмана 
 
Великорозумну, 
 
Що всю Русь обороняла 
 
Та й Ляхву безумну. 
 
 
 
Стято й подано гостинця 
 
У Стамбул страшного, 
 
І висить вона в воротях 
 
У царя гнівного». - 
 
 
 
«Ох, мій Боже»! - «Не лякайся: 
 
Се не все ще горе, 
 
А ось лихо, що зібрались 
 
Козаки на море! 
 
 
 
Будуть море пліндрувати, 
 
Пити да гуляти, 
 
А нас кляті азіати 
 
У полон займати. 
 
 
 
Будуть пити, в кобзи грати, 
 
Здобич прославляти, 
 
А ми - той Стамбул завзятий 
 
Бранцями сповняти! 
 
 
 
Вирвавсь я із рук єхидних, 
 
В хижих єзуїтів, 
 
Та й попавсь в криваві лапи 
 
Наших людоїдів. 
 
 
 
Як ті душі погубляють, 
 
Так сі людське тіло, 
 
Та ще й дякуй, мов за добре, 
 
За спасенне діло! 
 
 
 
Подивись, он над ворітьми 
 
Значка-комишина: 
 
Се заслужена попівська 
 
Плата-роківщина. 
 
 
 
Повтикають комишини, 
 
Ратища по дворах 
 
Та й шукають на горілку 
 
Жита по коморах. 
 
 
 
Човнове се в них зоветься… 
 
Хто не йде на море, 
 
Приймай мовчки від гультяйства 
 
І наругу, й горе! 
 
 
 
Ой ви, праведники Божі! 
 
Де ж шукати правди? 
 
Всюди кривда, лжа, тіснота, 
 
Всюди повно зради». 
 
 
 
І оглянув піп, зітхнувши, 
 
Божники з богами: 
 
Мріють мовчки чудотворці 
 
Попід рушниками. 
 
 
 
«Знаєш що, моя Палазю? 
 
Тяжко нам тут жити, 
 
Харцизякам, мов болячці, 
 
Без пуття годити. 
 
 
 
Є Москва, народ заможний, 
 
Кажуть, і правдивий… 
 
Править нею цар побожний 
 
І благочестивий. 
 
 
 
Haші предки проти хана 
 
Їй допомагали, 
 
Козаки ж царю з ляхами 
 
Тяжко допікали. 
 
 
 
Чув я, в Києві говівши, 
 
Дехто з України 
 
До Москви втікати хоче 
 
При лихій годині. 
 
 
 
Бо докучили вже нашим 
 
Ниці єзуїти, 
 
А до гурту їх пристали 
 
Ще й вовки-уніти. 
 
 
 
Хоч і топлять запорожці 
 
Клятих супостатів, 
 
Та аби в них по коморах 
 
Скрині жакувати. 
 
 
 
Хочуть наші займанщини 
 
У царя просити, 
 
Щоб козацтва й жидовини 
 
В села не впустити.  [16] 
 
 
 
Позбуваймо всю скотину 
 
І стару хатину, 
 
Та втікаймо, покіль цілі, 
 
У царську країну, 
 
 
 
Бо я бачу, не бувати 
 
Правді тут між. нами, 
 
Покіль буде панувати 
 
Жидова з ляхами. 
 
 
 
А козацтво, хоч з ордою 
 
Б'ється і воює, 
 
Її оком позирає, 
 
Її серцем чує. 
 
 
 
Як дознавсь я про Цоцору, 
 
Сон мені приснився: 
 
Що Дніпро під зимню пору 
 
Широко розлився. 
 
 
 
Ох, розлився не водою, 
 
Кров'ю він людською, 
 
І козацтво наше плавле 
 
По крові з ордою. 
 
 
 
О святії чудотворці! 
 
Умоліте Бога, 
 
Щоб ся кров не покропила 
 
Нашого порога».