Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯ
І
 
 
«І не ка­жи мені,
 
І не тур­чи мені:
 
Не хо­чу слу­хать-зна­ти,
 
Щоб за не­лю­бо­го
 
Да товс­то­гу­бо­го
 
Марусеньку відда­ти». -
 
 
II
 
 
«І не про­си ме­не,
 
І не гри­зи ме­не:
 
Шкода про се й ка­за­ти,
 
Щоб із зли­ден­ни­ком
 
Та без­зе­мельни­ком
 
Марусеньку звінча­ти.
 
 
III
 
 
І батько, й дід йо­го,
 
І рід, і плід йо­го
 
Се все бу­ло ле­да­що:
 
Бо ко­за­ку­ючи,
 
Статки гай­ну­ючи,
 
Позводились ніна­що».
 
 
 
Так ста­ренький із ста­рою
 
День у день сва­рив­ся,
 
А ко­зак із їх доч­кою
 
Тайкома лю­бив­ся.
 
 
 
Була гар­на вбо­га пан­на,
 
Краля-королиця:
 
Як яс­на зо­ря, рум'яна,
 
Як сніг, біло­ли­ця.
 
 
 
Народила ма­ти до­ню -
 
Мов на­ма­лю­ва­ла;
 
Надала їй щастє-до­лю,
 
Щоб біди не зна­ла.
 
 
 
А біда не за го­ра­ми,
 
Ходить проміж на­ми…
 
Очі з чор­ни­ми бро­ва­ми
 
Миготять сльоза­ми.
 
 
 
Миготять, мов блис­ка­виці,
 
З-під гус­тої тучі,
 
Як стоїть ко­ло кри­ниці,
 
Свою до­лю жду­чи.
 
 
 
«Не хо­ди вже, до­ле й во­ле,
 
Вранці до кри­ниці:
 
Продають ме­не за по­ле,
 
За важкі червінці». -
 
 
 
«Ні, покіль на небі зорі
 
Місяця стріча­ють,
 
Покіль на безк­раїм морі
 
З вітром хвилі гра­ють,
 
 
 
Товстогубу не прид­ба­ти
 
Чорних брів діво­чих!
 
Завтра бу­де­мо єдна­ти
 
Козаків охо­чих,
 
 
 
І по­ли­не­мо з вітра­ми
 
На безк­рає мо­ре,
 
І по­ро­би­мось па­на­ми,
 
І за­бу­дем го­ре.
 
 
 
Побудуєм собі пишні
 
Хати на по­мості,
 
І вча­ща­ти­муть ве­лишні
 
До нас ду­ки в гості.
 
 
 
Оксамити, зла­тог­ла­ви
 
Будемо но­си­ти,
 
Килимами кри­ти ла­ви,
 
Меди-вина пи­ти.
 
 
 
Бо ме­не стар­шим об­ра­ли
 
Над всіма ста­ри­ми,
 
Щоб на мо­ре я чов­на­ми
 
Вилітав, мов крильми.
 
 
 
А у ме­не - як заг­рає
 
Моречко з вітра­ми,
 
Мені ду­ха підіймає
 
Вгору, мов ру­ка­ми.
 
 
 
Грають, гра­ють-при­мов­ля­ють
 
Кобзарі ве­ликі:
 
Будуть гра­ти-при­мов­ля­ти
 
По всі вічні віки.
 
 
 
О, се див­на коб­за - мо­ре!
 
Дивні в коб­зи й стру­ни!
 
Як заг­рає, відчи­няє
 
Предковічні тру­ни.
 
 
 
І ви­хо­дить з них ли­царст­во,
 
Що на морі би­лось,
 
Більшою, ніж пиш­не панст­во,
 
Славою пок­ри­лось.
 
 
 
І я, Ма­ню, бу­ду сла­вен
 
Проміж ли­ца­ря­ми,
 
Проміж ду­ка­ми-па­на­ми,
 
Проміж коб­за­ря­ми.
 
 
 
Будуть Лев­ка Ко­чу­бея
 
По Вкраїні зна­ти,
 
І під стру­ни про Му­рея,
 
Що він бив, співа­ти.  [10]
 
 
 
Будуть Лев­ка Ко­чу­бея
 
Знати й за мо­ря­ми,
 
Споминати, мов Енея,  [11]
 
Перед ко­ро­ля­ми.
 
 
 
Бо Лев­ко твій до сул­та­на
 
Знайде шлях-до­ро­гу
 
І всю ша­та­ми зо­дяг­не
 
Україну вбо­гу.
 
 
 
Бо Лев­ко твій бе­сур­ме­на
 
Спліндрує-зруйнує
 
І са­мо­го ко­ро­леві
 
В'язнем по­да­рує».
 
 
ДУМА ЧЕТВЕРТА
 
 
І весела, і щаслива 
 
Мріями коханка, 
 
І ясніша уродлива 
 
Весняного ранка. 
 
 
 
Як на світі любо жити, 
 
Милого любити, 
 
З його мислями навіки 
 
Душу й серце злити! 
 
 
 
«Чи ти чуєш, паньматусю, 
 
Що Левко говорить? 
 
До твоєї він Марусі 
 
Мов у дзвона дзвонить. 
 
 
 
Каже милий, є десь море, 
 
Гонище безкрає, 
 
Що, мов житом добре поле, 
 
Золотом сіяє. 
 
 
 
Каже милий, що здобуде 
 
Здобич нам велику; 
 
Златоглав носити буде, 
 
Покіль його й віку. 
 
 
 
Каже милий, що ми будем 
 
Жити-панувати, 
 
І величні з нами дуки 
 
Знай бенкетувати». - 
 
 
 
«Моє щастє, моя доня, 
 
Радуюсь від серця, 
 
Що мені на старість доля 
 
Молода всміхнеться. 
 
 
 
Буде мати в вас сидіти 
 
Хоч коло порогу 
 
Та на вас обох гледіти, 
 
Дякуючи Богу. 
 
 
 
Буде хоч щодня помости 
 
Шарувати-мити, 
 
Аби в панській високості 
 
З вами й їй пожити». - 
 
 
 
«Ні, до тебе ще й над нього, 
 
Мамо, прихилюся, 
 
Що з козаченьком ззирнуся, 
 
До тебе всміхнуся. 
 
 
 
Будеш павою, матусю, 
 
В парчах походжати 
 
І в шовки свою Марусю, 
 
В жемчуги вбирати».