Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯ
 
 
Знов ти­хо-ти­хенько на пишнім Бос­форі…
 
Співають щось див­не в са­дах со­лов'ї,
 
Щось див­не го­во­рять, жахтіючи, зорі
 
І сльози сирітські, Ма­ру­сю, твої.
 
Говорять сирітські про жизнь без­ко­неч­ну:
 
Не вби­ти жи­ву­щу ані за­ду­шить
 
Вселенського тво­ру час­ти­ну предвічну,
 
Що сяє й па­лає, го­рить і ки­пить.
 
Говорять про об­раз ца­ря і про­ро­ка,
 
Такого, як славні Да­вид,  [127] Со­ло­мон,
 
Що в темнім лу­кавстві сліпо­го Вос­то­ка
 
Зробили світи­лом сер­деч­ним Сіон.
 
«Ґирлиґою пас ти з на­га­ями вівці,
 
Пасеш нині бер­лом на­ро­ди й царі:
 
Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,
 
Се все в те­бе слу­ги, піддані твої.
 
В тем­ноті лу­каві, в сліпоті кри­ваві,
 
Гризуться зав­зя­то, мов пси за мас­лак
 
Од них на­ро­див­ся, в їх віру хрес­тив­ся
 
Народів бич лю­тий, сіпа­ка ко­зак»…
 
 
 
І пор­ва­лись ду­ми-су­ми
 
Про свій край ко­ха­ний,
 
Де ко­зак лю­дей юр­тує,
 
Темний, хи­жий, п'яний.
 
Інші ду­ми, інші співи
 
В серці заспіва­ли, -
 
Ті, що сер­це їй щас­ли­ве
 
Потай ча­ру­ва­ли.
 
Як во­на в царській світлиці,
 
Названій всесвітній,
 
Слухала, як слід ца­риці,
 
Гімни ті завітні, -
 
Що з Да­ви­да слав­них часів,
 
З часів Со­ло­мо­на
 
Пронеслись по всій все­ленній
 
З віщо­го Сіона…
 
І се в се­ре­деньку оз­ва­лось,
 
Мов стру­на ти­хенька,
 
Що гарніш усіх співа­ла
 
Бранка мо­ло­денька:
 
 
 
«Чую-чую лю­бий го­лос:
 
Ой се ж в і н біжить по го­рах,
 
В і н се ска­че по узгір'ях!
 
Милий мій - мов олень в полі,
 
Мов су­гак на вольній волі…»  [128]
 
Справді ж бо хтось під бал­ко­ном,
 
Під ве­лич­ним тим ам­бо­ном,
 
Тупотів, мов олень в полі,
 
Мов су­гак на вольній волі.
 
Се був в і н, що в серці в нього
 
Те ж са­ме тогді співа­лось,
 
І по­дав їй го­лос сло­вом,
 
Що ко­лись їй спо­до­ба­лось,
 
І в тім слові, в любій мові
 
Невимовне ви­яв­ля­лось:
 
«Що се, що се­ред пус­тині
 
Димовим стеб­лом зня­ло­ся,
 
Миррою кру­гом віну­ло,
 
Пахощами роз­ли­ло­ся?»
 
Пісень до неї пісня обізва­лась  [129]
 
З хо­лод­но­го каміння, де б ва­ля­лась
 
Вона, цвіт жизні, тру­пом без­ди­хан­ним,
 
Коли б своїм царським чо­лом, вінчан­ням
 
Наукою, не дбав він пов­сяк­ден­но
 
Про неї… Знав-бо доб­ре, як зли­ден­но
 
В землі кри­вавій Бо­га ро­зуміють,
 
Як лю­де там косніють, ту­маніють…
 
 
І
 
 
І но­сив у серці мовч­ки
 
День у день три­во­гу
 
Та мо­лив­ся ду­хом бод­рим
 
Просвіщення Бо­гу,
 
Щоб хра­нив йо­му ве­ли­ку
 
Душу на підмо­гу.
 
 
II
 
 
Ендеру-ага, прид­вор­ний
 
Комендант, зро­бив­ся
 
За дбай­ливість трьохбун­чуж­ним,
 
Високо підбив­ся
 
Вгору міся­цем, мов сон­це
 
Золотом об­лив­ся.
 
 
III
 
 
Як по­чув від нього в тайні
 
Що Ха­се­ки жи­ва,
 
Наробив Ос­ман ри­даннєм
 
У се­ралі ди­ва,
 
І бу­ла тогді го­ди­на
 
Про всіх слуг щас­ли­ва.
 
 
IV
 
 
Як ле­тить до струм'я олень,
 
Як су­гак на во­лю,
 
Полетів Ос­ман, мов крильми,
 
Із своїх по­коїв
 
І при­пав аж до каміння
 
Білою чал­мою.
 
 
 
Ніколи ще чал­ма каліфа не схи­ля­лась
 
У но­ги жен­щині, ніко­ли го­ло­ва
 
Царя, що всій землі за­кон йо­го сло­ва,
 
І пе­ред звізда­ми не­бес не при­ни­жа­лась.
 
Так, він те­бе в свіди­телі зо­ве,
 
О світе лю­бої звізди Альде­ба­ра­на!  [130]
 
Що тільки ми­лою і ди­ше, і жи­ве
 
Після свя­тих сло­вес не­бес­но­го Ко­ра­на.
 
І ра­дощі, й пе­чаль з од­ної чаші п'є:
 
Сміється сер­цем він, очи­ма сльози ллє.
 
 
 
І мов ан­гельськая си­ла
 
Понад ним сяй­ну­ла,
 
І чут­ку при­ро­ду див­но,
 
Як стру­ну здвиг­ну­ла.
 
Гляне - чис­та рай­ська пе­ри
 
Перед ним сіяє,
 
Мов од лю­тої хи­ме­ри
 
З не­ба ох­ра­няє.
 
Простягла з не­бес на зем­лю
 
Чисті ру­ки-кри­ла
 
І мов­ча­ла: бо за неї
 
Постать го­во­ри­ла.
 
Німували. Око в око
 
Зорями ди­ви­лось;
 
Тихо, ти­хо і ви­со­ко
 
В гру­дях сер­це би­лось.
 
І ре­че Ма­ру­ся: «Ца­рю!
 
Я од­на під не­бом
 
Між дво­ма про­тив­нос­тя­ми -
 
Раєм і ере­бом.
 
Ти мій рай, едем пресвітлий,
 
Праведная си­ло!
 
Сяєво твоє спа­сен­не
 
Інший світ зат­ми­ло.
 
Царю! Я твоя навіки,
 
Нехай зна­ють лю­де,
 
І твій Бог, тво­рець ве­ли­кий,
 
Моїм Бо­гом бу­де.
 
І ко­ли б уся все­лен­на
 
З зо­ря­ми-світа­ми
 
Опинилась, як підніжок,
 
В ме­не під но­га­ми, -
 
За твоє од­но ди­ханнє
 
Я віддам все­лен­ну,
 
І на вічне біду­ваннє
 
Нізийду в геєну.
 
Нарізно не знаю раю,
 
Господа не маю,
 
До колін твоїх ра­бою
 
Низько при­па­даю».
 
 
 
Не схи­ливсь Ос­ман до неї;
 
Тихою ру­кою
 
Дав їй знак, як цар всесвітній
 
З ви­со­ти прес­то­лу:
 
«Ти, ра­ба, - ре­че, - й Ос­ма­на
 
Вище всіх воз­но­сиш
 
Земнородних: бо не рабст­во,
 
Рай йо­му при­но­сиш.
 
Я вступ­лю в моє вла­дицт­во
 
Мудрим Со­ло­мо­ном:
 
Не доз­во­лю пері жи­ти
 
З матір'ю-дра­ко­ном.
 
Вже її не­суть но­сил­ки
 
До по­па в гос­ти­ну:
 
Нехай мо­лит­ва­ми лічить
 
Біса, не лю­ди­ну.
 
Охраняти світло жизні
 
Більше ока му­шу:
 
Бо но­жа­ка по­гу­бив би
 
Твою й мою ду­шу».
 
І схи­лив­ся по сім слові,
 
Мов дуб до бе­ре­зи,
 
І в роз­мові, і в лю­бові
 
Пламенно тве­ре­зий.
 
 
 
Не світіте, ясні зорі!
 
Солов'ї, німуй­те!
 
Душ бла­жен­но-чисті хо­ри,
 
В не­бе­сах ли­куй­те!