Маруся Богуславка
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВАІНавіки, так, навіки утопилаВона тебе, козаченьку, в жалю, -Не смертю, ні! А тим, що поновилаНа чужині любов і жизнь свою.За матір'ю всепітую молилаВселити їх у рідному раю,А за царем скрізь по світах літалаІ мислями квітки ума зривала.ІІНе знай про се… Сумуй, молись богам,Лежи крижем, розп'явшись, серед церквиІ надихай в серця своїм братамНевидані заупокійні жертви.Задай таку роботу козакам,Щоб кидались у домовинах мертві.Молись, лютуй і помстою кипи,Турещину в людській крові топи.IIIНе знай… Коли ж дознаєшся, козаче,То бурний дух твій полом'єм ригне,Гарматою твоє палке-гарячеРозірветься, всю землю струсоне,І сатана у тартарі заплаче,Як про твою кончину спом'яне:Бо мусить з три десятки років ждати,Щоб виявивсь такий козак завзятий.IV - Х- - -
ДУМА ДРУГАНад Босфором ніч солодкимАроматом дише;По садах не віє вітром,Листєм не колише.І не дише, й не колишеЛисточка злегенька,Бо заслухалась темненькаСпівів соловейка.Зазирає в тихі водиБожими очамиНебо, сповнене огнями,Дивними дивами.На небесні дивні твориОчі задивились,Думки в глибоченнім [морі]Тихих зір втопились.Пахощі солодкі й співиСерце д' серцю клонять, -Не словами, цілуваннємЛюбощі говорять;А дівочі чисті очі,Тихі, одинокі,Задивились серед ночіНа дива високі.Обізветься з свого ложаДо дочки матуся:«Що ти робиш, серце доню?» -«Богові молюся». -«Як! Без образа й поклона,Без хреста святого?» -«Я з балкона, як з амбона,Бачу, мамо, Бога,І в храму моїм сердечнімПеред ним хилюсяБезначальнім, безконечнім», -Прорекла Маруся.«Доню, серце! Ти говоришМов не християнка:Ти якогось Бога твориш,Наче, - тьфу! - поганка». -«Не творю: передо мноюВсемогущий сяє,Серце й розум пресвятоюДумкою сповняє.Тільки берег океануЗорявого бачу, -І щаслива, і мов тану,І в восторзі плачу.І молилась би й не вмію…» -«Чудотворний лику! іОдверни від неї мріюБесурменську дику!» -«О, не вмію!.. Коли б гусліЗ моря й гір зробитиІ на них не струни, думиСерця почепити,І зефіровими [123] крильмиВ них зарокотати, -Може, й я б тогді зумілаГлас до Бога зняти…Молючись, тепер німую…» -«З нами хресна сила!» -«Тільки тихим серцем чуюХерувимські крила,Що на мене ніби з раюПахощами віють…Вгору руки простираюА уста німіють». -«Бачу, доню! Це все роблятьІз царем розмовиНа тій башті безголовій,Що хіба орловіІз-за хмар туди спускатисьТа сові з півночіЗвідти хижі витріщатиНевсипущі очі.Я казала: «Не дивися,Доню, в мідні труби;Не дивися, доню, бійсяРозумові згуби». -«То не зорі, людські душіПопід небом сяють,І котру Господь потушить -На землі згасають.Зорі ті не нам лічити,Як і засвітити,То шкода того й вчитисьГоспода гнівити.Бо й за те (сама се знаєш)Всеблагий накаже,Як хто пучкою на місяцьЧи на зорю вкаже.Се все цар-невіра робить,Він тебе від Бога!Одвертає, від законуНашого святого». -«Ні, матусю! Він до БогаДушу привертає:Просторою» його чертогаРозуму являє.Я сліпа була, не знала,Що за храм великийБез конця і без началаВ міріяд владики.І глуха: не чула хоруСфер небесних вічних,Горньої музики творуМислей передвічних.Бог тепер мені відкрився,Бо розпалась лудаНа очах, і він явивсяВ невимовних чудах.Бачу, мамо, чом те серцеЛютості не знає,Що в нас азіятом зветься, -Любить і прощає.Розумію, мамо, й дивоНад дива чудовне,Що в гніву мені явилоВсепрощеннє повне.Що, кохаючи, коханнєДавнє зрозумілоІ, ревнуючи, прощаннєКозаку простило». -«Доню, доню! Що ти кажеш?Чи твої се речі?» -«О, мої! Се вже не марніВидумки чернечі.Се той світ, що на СінаїЛюдям засвітився,В галілейськім тихім країРибалкам одкрився,Від пророка до пророкаВічно переходить:Ним одна душа високаДругу душу водить…Ним і я воджуся, мамо, -Духом жизні чистим;Тихий світ од світу правитьСерцем норовистим.Я під ноги козаковіДеспота послала,Ворогу його любовіЗнак подарувала;В деспоті тепер вбачаюЗнов звізду ВостокаІ душею в нім вітаюНового пророка.»Устає з постелі мати,Ніби з домовини,І страшна, мов дух проклятий,Суне до дитини.«Дочко! Се ж мені не сниться,Се я справді чуюВід тебе хулу на Бога!О! В годину злуюЯ гадюку породила,І благословила,І хрещеннєм первороднийГріх із тебе змила!» -«Мамо! Зоре ясна!..» -«Ні, вжеГоді нам ясніти!Погасаймо, дочко, гиньмоВ темряві кромішній!»Проклинає тебе мати,Лежа в домовині…О, як гірко помиратиНа чужій чужині!Та не діждеш парубоцькийЧесний вік скаляти,Рутвяний вінок дівоцькийТурчину віддати!Ні, сього не буде, доню!Непорочна згаснеш:Об каміннє головоюРозіб'єшся й заснеш…Падай!..» -І ножака блиснувПроти зір, і очі,Від ножа лютіші, світятьВ сутемряві ночі.«Се я, доню, на безвір'їПро случай купила,Коли б розум твій згубилаДемонова сила.Чуло серце… Падай, доню!Я тобі казала,Щоб ти демонському кодлуВіри не діймала;Щоб ти злого католицтва,Аріан проклятих,Лютерського єретицтва [124]І кальвін завзятих [125]Не пускала в ті покої,Де святії ликиСвітом істини святоїГонять морок дикий».І гадюками-очимаДоню скаменила:Матерньої злоби сила -Найлютіша сила.Та не важиться рукоюРідну кров пролити:Об каміннє головоюХоче доню вбити.Та ножака, як зміюка,Серця сам шукаєІ концем холодним в грудиМов жолом торкає.«Падай! Не христись! ПречистаЧула злющі речі:Віра про ввесь світ єдина -Видумки чернечі…»Ще хвилинка, і страшенне бДіло совершилось,Та дівчат і баб на лементІз півсотні збіглось.Ухопили, мов сковалиКостянії руки;Тільки патли дибки стали,Мов живі гадюки;А Медузи [126] злющі очіВ підлоб'ї склепились,В судоргах пекельних щокиІ вуста скривились.Обомліла й заніміла,Нерухома стала…Як над мертвою, над неюСирота ридала.
123
- Зефір - у давньогрецькій міфології син Астрея й Еос, брат Борея й Нота, бог західного вітру.
124
- Мартін Лютер (1483-1546) - діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства Виступив проти торгівлі індульгенціями. Основним догматом лютеранства є положення про спасіння душі через особисту віру (без посередництва духовенства). Лютерани об'єднуються в національні євангелістські церкви, які входять до складу Всесвітньої лютеранської федерації (з 1947 р.).
125
- Маються на увазі учні і послідовники Жана Кальвіна (1509-1564),- діяча Реформації, засновника кальвінізму. Кальвін відзначався фанатичною нетерпимістю до противників свого вчення. Його діяльність сприяла поширенню протестантизму. В основі кальвінізму лежить догмат про «абсолютне напередвизначення» Богом людської долі ще до створення світу. Існує в трьох формах: реформатство, пресвітеріанство, конгрегаціоналізм. Поширений головним чином в англомовних країнах.
126
- Медуза - у давньогрецькій міфології найжахливіша з трьох горгон (крилатих жінок-страховищ), погляд яких усе живе обертав у камінь. Серед них лише Медуза була смертною: Персей відрубав їй голову і віддав Афіні. З крові (чи тулуба) Медузи народився крилатий кінь Пегас.