Маруся Богуславка

  
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
 
ДУМА ПЕРВА
І
 
 
Навіки, так, навіки уто­пи­ла
 
Вона те­бе, ко­за­ченьку, в жа­лю, -
 
Не смер­тю, ні! А тим, що по­но­ви­ла
 
На чу­жині лю­бов і жизнь свою.
 
За матір'ю всепітую мо­ли­ла
 
Вселити їх у рідно­му раю,
 
А за ца­рем скрізь по світах літа­ла
 
І мис­ля­ми квітки ума зри­ва­ла.
 
 
ІІ
 
 
Не знай про се… Су­муй, мо­лись бо­гам,
 
Лежи кри­жем, розп'явшись, се­ред церк­ви
 
І на­ди­хай в сер­ця своїм бра­там
 
Невидані за­упокійні жерт­ви.
 
Задай та­ку ро­бо­ту ко­за­кам,
 
Щоб ки­да­лись у до­мо­ви­нах мертві.
 
Молись, лю­туй і помс­тою ки­пи,
 
Турещину в людській крові то­пи.
 
 
III
 
 
Не знай… Ко­ли ж доз­наєшся, ко­за­че,
 
То бур­ний дух твій по­лом'єм риг­не,
 
Гарматою твоє пал­ке-га­ря­че
 
Розірветься, всю зем­лю стру­со­не,
 
І са­та­на у тар­тарі зап­ла­че,
 
Як про твою кон­чи­ну спом'яне:
 
Бо му­сить з три де­сят­ки років жда­ти,
 
Щоб ви­явивсь та­кий ко­зак зав­зя­тий.
 
 
IV - Х
- - - 
ДУМА ДРУГА
 
 
Над Бос­фо­ром ніч со­лод­ким
 
Ароматом ди­ше;
 
По са­дах не віє вітром,
 
Листєм не ко­ли­ше.
 
І не ди­ше, й не ко­ли­ше
 
Листочка зле­генька,
 
Бо зас­лу­ха­лась тем­ненька
 
Співів со­ло­вей­ка.
 
Зазирає в тихі во­ди
 
Божими оча­ми
 
Небо, спов­не­не ог­ня­ми,
 
Дивними ди­ва­ми.
 
На не­бесні дивні тво­ри
 
Очі за­ди­ви­лись,
 
Думки в гли­бо­ченнім [морі]
 
Тихих зір вто­пи­лись.
 
Пахощі со­лодкі й співи
 
Серце д' сер­цю кло­нять, -
 
Не сло­ва­ми, цілу­ваннєм
 
Любощі го­во­рять;
 
А дівочі чисті очі,
 
Тихі, оди­нокі,
 
Задивились се­ред ночі
 
На ди­ва ви­сокі.
 
Обізветься з сво­го ло­жа
 
До доч­ки ма­ту­ся:
 
«Що ти ро­биш, сер­це до­ню?» -
 
«Богові мо­лю­ся». -
 
«Як! Без об­ра­за й пок­ло­на,
 
Без хрес­та свя­то­го?» -
 
«Я з бал­ко­на, як з ам­бо­на,
 
Бачу, ма­мо, Бо­га,
 
І в хра­му моїм сер­дечнім
 
Перед ним хи­лю­ся
 
Безначальнім, без­ко­нечнім», -
 
Прорекла Ма­ру­ся.
 
«Доню, сер­це! Ти го­во­риш
 
Мов не хрис­ти­ян­ка:
 
Ти яко­гось Бо­га тво­риш,
 
Наче, - тьфу! - по­ган­ка». -
 
«Не тво­рю: пе­ре­до мною
 
Всемогущий сяє,
 
Серце й ро­зум прес­вя­тою
 
Думкою спов­няє.
 
Тільки бе­рег оке­ану
 
Зорявого ба­чу, -
 
І щас­ли­ва, і мов та­ну,
 
І в вос­торзі пла­чу.
 
І мо­ли­лась би й не вмію…» -
 
«Чудотворний ли­ку! і
 
Одверни від неї мрію
 
Бесурменську ди­ку!» -
 
«О, не вмію!.. Ко­ли б гуслі
 
З мо­ря й гір зро­би­ти
 
І на них не стру­ни, ду­ми
 
Серця по­че­пи­ти,
 
І зефіро­ви­ми  [123] крильми
 
В них за­ро­ко­та­ти, -
 
Може, й я б тогді зуміла
 
Глас до Бо­га зня­ти…
 
Молючись, те­пер німую…» -
 
«З на­ми хрес­на си­ла!» -
 
«Тільки ти­хим сер­цем чую
 
Херувимські кри­ла,
 
Що на ме­не ніби з раю
 
Пахощами віють…
 
Вгору ру­ки прос­ти­раю
 
А ус­та німіють». -
 
«Бачу, до­ню! Це все роб­лять
 
Із ца­рем роз­мо­ви
 
На тій башті без­го­ловій,
 
Що хіба ор­лові
 
Із-за хмар ту­ди спус­ка­тись
 
Та сові з півночі
 
Звідти хижі витріща­ти
 
Невсипущі очі.
 
Я ка­за­ла: «Не ди­ви­ся,
 
Доню, в мідні тру­би;
 
Не ди­ви­ся, до­ню, бійся
 
Розумові згу­би». -
 
«То не зорі, людські душі
 
Попід не­бом ся­ють,
 
І кот­ру Гос­подь по­ту­шить -
 
На землі зга­са­ють.
 
Зорі ті не нам лічи­ти,
 
Як і засвіти­ти,
 
То шко­да то­го й вчи­тись
 
Господа гніви­ти.
 
Бо й за те (са­ма се знаєш)
 
Всеблагий на­ка­же,
 
Як хто пуч­кою на місяць
 
Чи на зо­рю вка­же.
 
Се все цар-невіра ро­бить,
 
Він те­бе від Бо­га!
 
Одвертає, від за­ко­ну
 
Нашого свя­то­го». -
 
«Ні, ма­ту­сю! Він до Бо­га
 
Душу при­вер­тає:
 
Просторою» йо­го чер­то­га
 
Розуму яв­ляє.
 
Я сліпа бу­ла, не зна­ла,
 
Що за храм ве­ли­кий
 
Без кон­ця і без на­ча­ла
 
В міріяд вла­ди­ки.
 
І глу­ха: не чу­ла хо­ру
 
Сфер не­бес­них вічних,
 
Горньої му­зи­ки тво­ру
 
Мислей пе­редвічних.
 
Бог те­пер мені відкрив­ся,
 
Бо роз­па­лась лу­да
 
На очах, і він явив­ся
 
В не­ви­мов­них чу­дах.
 
Бачу, ма­мо, чом те сер­це
 
Лютості не знає,
 
Що в нас азіятом зветься, -
 
Любить і про­щає.
 
Розумію, ма­мо, й ди­во
 
Над ди­ва чу­дов­не,
 
Що в гніву мені яви­ло
 
Всепрощеннє пов­не.
 
Що, ко­ха­ючи, ко­ханнє
 
Давнє зро­зуміло
 
І, рев­ну­ючи, про­щаннє
 
Козаку прос­ти­ло». -
 
«Доню, до­ню! Що ти ка­жеш?
 
Чи твої се речі?» -
 
«О, мої! Се вже не марні
 
Видумки чер­нечі.
 
Се той світ, що на Сінаї
 
Людям засвітив­ся,
 
В галілей­ськім тихім краї
 
Рибалкам одк­рив­ся,
 
Від про­ро­ка до про­ро­ка
 
Вічно пе­ре­хо­дить:
 
Ним од­на ду­ша ви­со­ка
 
Другу ду­шу во­дить…
 
Ним і я вод­жу­ся, ма­мо, -
 
Духом жизні чис­тим;
 
Тихий світ од світу пра­вить
 
Серцем но­ро­вис­тим.
 
Я під но­ги ко­за­кові
 
Деспота пос­ла­ла,
 
Ворогу йо­го лю­бові
 
Знак по­да­ру­ва­ла;
 
В дес­поті те­пер вба­чаю
 
Знов звізду Вос­то­ка
 
І ду­шею в нім вітаю
 
Нового про­ро­ка.»
 
Устає з пос­телі ма­ти,
 
Ніби з до­мо­ви­ни,
 
І страш­на, мов дух прок­ля­тий,
 
Суне до ди­ти­ни.
 
«Дочко! Се ж мені не сниться,
 
Се я справді чую
 
Від те­бе ху­лу на Бо­га!
 
О! В го­ди­ну злую
 
Я га­дю­ку по­ро­ди­ла,
 
І бла­гос­ло­ви­ла,
 
І хре­щеннєм пер­во­род­ний
 
Гріх із те­бе зми­ла!» -
 
«Мамо! Зо­ре яс­на!..» -
 
«Ні, вже
 
Годі нам ясніти!
 
Погасаймо, доч­ко, гиньмо
 
В тем­ряві кромішній!»
 
Проклинає те­бе ма­ти,
 
Лежа в до­мо­вині…
 
О, як гірко по­ми­ра­ти
 
На чужій чу­жині!
 
Та не діждеш па­ру­боцький
 
Чесний вік ска­ля­ти,
 
Рутвяний вінок дівоцький
 
Турчину відда­ти!
 
Ні, сього не бу­де, до­ню!
 
Непорочна згас­неш:
 
Об каміннє го­ло­вою
 
Розіб'єшся й зас­неш…
 
Падай!..» -
 
І но­жа­ка блис­нув
 
Проти зір, і очі,
 
Від но­жа лютіші, світять
 
В су­тем­ряві ночі.
 
«Се я, до­ню, на безвір'ї
 
Про слу­чай ку­пи­ла,
 
Коли б ро­зум твій згу­би­ла
 
Демонова си­ла.
 
Чуло сер­це… Па­дай, до­ню!
 
Я тобі ка­за­ла,
 
Щоб ти де­монсько­му код­лу
 
Віри не дійма­ла;
 
Щоб ти зло­го ка­то­лицт­ва,
 
Аріан прок­ля­тих,
 
Лютерського єре­тицт­ва  [124]
 
І кальвін зав­зя­тих  [125]
 
Не пус­ка­ла в ті по­кої,
 
Де святії ли­ки
 
Світом істи­ни свя­тої
 
Гонять мо­рок ди­кий».
 
І га­дю­ка­ми-очи­ма
 
Доню ска­ме­ни­ла:
 
Матерньої зло­би си­ла -
 
Найлютіша си­ла.
 
Та не ва­житься ру­кою
 
Рідну кров про­ли­ти:
 
Об каміннє го­ло­вою
 
Хоче до­ню вби­ти.
 
Та но­жа­ка, як зміюка,
 
Серця сам шу­кає
 
І кон­цем хо­лод­ним в гру­ди
 
Мов жо­лом тор­кає.
 
«Падай! Не хрис­тись! Пре­чис­та
 
Чула злющі речі:
 
Віра про ввесь світ єди­на -
 
Видумки чер­нечі…»
 
Ще хви­лин­ка, і стра­шен­не б
 
Діло со­вер­ши­лось,
 
Та дівчат і баб на ле­мент
 
Із півсотні збіглось.
 
Ухопили, мов ско­ва­ли
 
Костянії ру­ки;
 
Тільки пат­ли диб­ки ста­ли,
 
Мов живі га­дю­ки;
 
А Ме­ду­зи  [126] злющі очі
 
В підлоб'ї скле­пи­лись,
 
В су­дор­гах пе­кельних що­ки
 
І вус­та скри­ви­лись.
 
Обомліла й заніміла,
 
Нерухома ста­ла…
 
Як над мерт­вою, над нею
 
Сирота ри­да­ла.