Маруся Богуславка

ІІ
 
 
А міліони, що ко­зацт­во здав­на
 
За при­во­дом Пет­ра напліндру­ва­ло,
 
В Си­нопі й Тра­пе­зонті здо­бич слав­на
 
І в Кафі - се пи­ши те­пер про­па­ло!
 
Що Ка­фа? За­бав­ка нікчем­на, мар­на,
 
Козацтво з жар­ту ру­ки в Кафі гріло.
 
Велике ог­ни­ще там про гетьма­на,
 
Не про ко­зацькі че­ре­си горіло.
 
Тепер Пет­ро не п'є, не бен­ке­тує:
 
Він ду­шу на Гос­по­день суд го­тує.
 
 
ІІІ
 
 
Тепер ко­зацт­во вже йо­го не лю­бить:
 
Бо не час­тує зграї горілка­ми.
 
Тепер Бо­ро­дов­ка їм в тру­би тру­бить,
 
Що «світ увесь трем­тить пред ко­за­ка­ми»,
 
І бай­ду­же їм, що для патріарха
 
Зробив я те, чо­го во­ни не сміли:
 
Нові пос­та­ли в Русі ієрар­хи,
 
І на стольцях апос­тольських посіли,
 
І Русі Русь прос­тер­ла братні ру­ки,
 
Щоб не бу­ло між ни­ми вже роз­лу­ки.
 
 
IV
 
 
Мізерне сміттє! Темні гай­да­ма­ки!
 
Покіль вас мав чим доб­ре трак­ту­ва­ти,
 
Ви ла­щи­лись до ме­не, як со­ба­ки:
 
Тепер - хвос­том до іншо­го ма­ха­ти!
 
Махайте; я піду Москві слу­жи­ти,
 
Гріхи свої ме­чем по­ку­ту­ва­ти,
 
Цареві бла­говірно­му го­ди­ти
 
І ви­со­ко наш руський стяг дер­жа­ти.
 
Знайду й без вас до­ро­гу до Ос­ма­на:
 
Султан царсько­го зна­ти­ме гетьма­на!»
 
 
ДУМА ТРЕТЯ
 
 
Знов зем­ля за­го­готіла,
 
Мов Дніпро прог­нав по­ро­ги,
 
Наче бу­ря на­летіла
 
На гетьманський кіш убо­гий, -
 
На бу­ди­нок, що був кра­сен
 
Не уг­ла­ми, пи­ро­га­ми,
 
Де ко­зацт­во си­тих бра­шен
 
Наїдалось за сто­ла­ми.
 
Наїдалось-напивалось
 
Досхочу, аж до зне­мо­ги,
 
І тан­ця­ми вго­ноб­ля­лось,
 
І пісня­ми про по­ро­ги;
 
І про Ка­фу, про «пу­чи­ну
 
Християнських сліз і крові»,
 
Що зро­би­ли там руїну,
 
Вічну сла­ву ко­за­кові;
 
І про те, як мо­ре вра­ло
 
Мов ре­ву­чи­ми ле­ва­ми
 
І бе­зодні роз­вер­за­ло
 
Під ко­зацьки­ми чов­на­ми;
 
І як Юр Свя­тий по хма­рах
 
Грав ко­нем над ни­ми білим,
 
Сліпив очі яни­ча­рам,
 
Додавав ко­зацт­ву си­ли,
 
Як «обро­ки» й обітниці
 
Козаки на се­бе кла­ли
 
І в не­бес­ної ца­риці
 
У Пе­чорськім ро­бо­та­ли…
 
 
І
 
 
Не бу­ря, гомін, співи го­лоснії!
 
Кругом ко­ша-бу­дин­ку роз­ля­га­лись:
 
То Ко­чу­бею пох­ва­ли новії
 
Безкраїм мо­рем гуч­но хви­лю­ва­лись.
 
Іде тріумфом ли­цар між ли­царст­вом;
 
За ним ве­зуть га­ле­ру зо­ло­тую,
 
Везуть, тан­цю­ють. Навк­ру­ги з коб­зарст­вом
 
Ченці співа­ють гур­мом трис­вя­тую.
 
Волів два­над­цять пар, всі під стрічка­ми,
 
їх ро­ги вквітчані, як май, квітка­ми.
 
 
ІІ
 
 
«Стій» - крик­не Ко­чу­бей.
 
«Чого сто­яти? -
 
Рекли ченці. - Гей, друзі, до Ус­пен­ня!
 
Галери жде Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти,
 
Як да­ру за ко­зацьке виз­во­леннє». -
 
«Ні, се від ме­не бу­де дар ге­рою,
 
Що вчив ме­не, мов со­ко­ла, літа­ти
 
Через по­ро­ги по Дніпру й по мо­рю
 
І на ту­рецькі рин­ки набіга­ти». -
 
«О свя­то­татст­во!.. Вас ос­во­бо­ди­ла
 
Пречиста, преб­ла­гос­ло­вен­на Діва,
 
 
ІІІ
 
 
А ви, в ду­ховній вашій тьмі, го­тові
 
Дари її щед­рот і бла­го­да­ти
 
Приносити у при­нос ко­за­кові
 
І смерт­но­го над вічну поск­ла­да­ти!» -
 
«Пречиста, не­по­роч­на Діва… Прав­да,
 
Такої чис­то­ти й не зна­ють лю­де…
 
І се, в її ім'я свя­те, наг­ра­да
 
Тому між на­ми ве­лет­неві бу­де,
 
Що вміє си­лу де­монську кру­ши­ти
 
І тур­чи­на в йо­го крові то­пи­ти…»
 
 
IV
 
 
«Ні, дя­ка не наг­ра­да! -
 
Загукали
 
Ченці, тер­за­ючи з до­са­ди ря­си. -
 
Такого ще ко­щунст­ва не чу­ва­ли
 
Не тільки ко­за­ки, та й сви­но­па­си,
 
Щоб не­по­роч­ною ко­гось наз­ва­ти,
 
Якусь мізер­ну, брен­ную лю­ди­ну,
 
Що «во гре­сях ро­ди­ла грішна ма­ти!» -  [118]
 
«Шкода те­ря­ти до­ро­гу го­ди­ну:
 
До ме­ду лож­ки вам у нас не бу­де! -
 
Відрізав їм Лев­ко. -
 
Гей! Стіймо, добрі лю­де!»
 
 
ДУМА ЧЕТВЕРТА
 
 
Розчинились у гетьма­на
 
Рундукові двері
 
Проти тої зо­ло­тої
 
Пишної га­ле­ри.
 
На рун­дук, мов го­луб, вий­шов
 
Сивий, во­ло­ха­тий.
 
Се не го­луб во­ло­ха­тий -
 
Велетень кри­ла­тий.
 
Перед ним Лев­ко ли­царське
 
Приклонив коліно:
 
Так хо­роб­ро­му юнацьке
 
Серце по­веліло.
 
«Батьку! Привітай ма­ло­го
 
Чуру ни­зо­во­го,
 
Що, бу­ло, тобі сідлає
 
«Лева» во­ро­но­го.  [119]
 
Привітай, кри­ла­тий ор­ле,
 
Козака-понуру,  [120]
 
Що, бу­ло, тобі на морі
 
Грає у бан­ду­ру.
 
Під твоїм пал­ким натх­неннєм
 
Я співа­ти вчив­ся,
 
За твоїм бла­гос­ло­веннєм
 
З бе­сур­ме­ном бив­ся.
 
Речі нес­ка­зан­но дивні
 
Сталися зо мною;
 
Бо під батьківськи­ми крильми
 
Я з'учивсь до бою.
 
І твоя звізда щас­ли­ва
 
Козакам світи­ла,
 
Бо не людська. Бо­жа си­ла
 
їх чов­ни во­ди­ла,
 
Духом си­ли прес­вя­тої
 
Й та ду­ша горіла,
 
Що з ту­рецької не­волі
 
Нас ос­ло­бо­ни­ла.
 
Се в о н а тобі га­ле­ру
 
З чу­жи­ни прис­ла­ла,
 
Щоб ру­ка твоя невіру
 
Тяжко по­ка­ра­ла.
 
Ми ж, стра­тенці бе­сур­менські,
 
Обреклись об­ро­ком
 
Нищити краї ту­рецькі
 
Під ор­ло­вим оком.
 
Тридцять нас братів спряг­ло­ся
 
Превеликим го­рем,
 
В поб­ра­тимстві пок­ля­ло­ся
 
Перед Чор­ним мо­рем. -
 
Потіль пла­ва­ти й літа­ти
 
По мо­рю й по по­лю,
 
Покіль нас орел кри­ла­тий
 
Водить за со­бою.
 
По де­сят­ку ми до се­бе
 
Невмирак  [121] з'єдна­ли,
 
Щоб гетьма­на опріч те­бе
 
На войні не зна­ли.
 
Маєш нас та­ких три сотні
 
Як од­ну лю­ди­ну,
 
Що кля­лись і в преіспод­ню
 
Лізти до за­ги­ну.
 
Заточи гар­ма­ту, та­ту,
 
На ска­лу кру­тую:
 
Вергай азіату-ка­ту
 
Нас у пельку злую.
 
Ми пе­рер­ве­мо ди­ханнє
 
Демону Ос­ма­ну,
 
Над уся­ке ди­во­ваннє
 
Лютому ти­ра­ну».
 
І ра­ро­гом оди­но­кий
 
Старець стре­пе­нув­ся,
 
Очі гра­ють, стан ви­со­кий
 
Стрімко розігнув­ся.
 
Навкруг нього повіз ха­ту
 
Старшина пос­та­ла.
 
Корогов над ним хре­ща­ту
 
І бун­чук дер­жа­ла.
 
Озирнувся, усміхнув­ся,
 
Мовив: «Доб­ре, си­ну!
 
Ти до ме­не при­гор­нув­ся
 
У са­му го­ди­ну.
 
Гей, ко­ня! Ру­ша­ти війську!
 
Порохи й гар­ма­ти
 
На до­ро­гу Бор­щагівську
 
Зараз ви­ряд­жа­ти!»
 
«Не тур­буй­сь, гетьма­не-батьку!
 
Старшина оз­ва­лась, -
 
Вже Бо­ро­дав­чи­на зграя
 
У сте­пи заг­на­лась.
 
В Білій Церкві в Ост­ро­ро­га
 
Корчму спліндру­ва­ла,
 
Вбила ран­да­ра ста­ро­го,
 
Дочок зґвал­ту­ва­ла.
 
Вбила й пса йо­го, й яко­гось
 
Німця-землеміра
 
І всіх трьох пе­ред по­ро­гом
 
Рядом по­че­пи­ла
 
Та ще й над­пись по­ло­жи­ла:
 
«Жид, лях і со­ба­ка -
 
Все ди­яво­ло­ва жи­ла,
 
Віра все од­на­ка». -
 
«Кочубею, син­ку! Го­ре!
 
О гірка го­ди­на!
 
Бач, яке гультяй­ст­во пло­дить
 
Мати Ук­раїна?
 
Козаки! Ми ба­чим, як ви
 
Всі поп­ро­пи­ва­лись:
 
Ледве де в ко­го ха­ля­ви
 
Да шта­ни зос­та­лись.
 
Гайда, во­ле, в Ди­ке По­ле,  [122]
 
Воле звірю­ва­та!
 
Покіль знай­дем по­над мо­рем,
 
По зас­лузі ка­та.
 
Вже ваш карб і жи­да су­шить,
 
Стоя на пристінку:
 
Позакладували й душі
 
Чорту за горілку…
 
Геть від ме­не! Я не хо­чу
 
Більш гетьма­ну­ва­ти…
 
З трьома сот­ня­ми охо­чих
 
Буду во­юва­ти.
 
І ко­ли Гос­подь по­мо­же
 
Довше в світі жи­ти,
 
Проти тур­ка бу­ду, мо­же,
 
Ще й ца­рю слу­жи­ти.
 
Буду в нього, мов на чаті,
 
Від ля­ха сто­яти,
 
Татарву в сте­пах жа­ха­ти,
 
Дону пильну­ва­ти…
 
Геть від ме­не!» - За­ри­да­ли
 
Голі чуп­рин­дирі
 
І чу­ба­ми зем­лю всла­ли
 
Гирі-макотирі.
 
«Батьку! Не ка­рай нас грізно
 
Під та­ку го­ди­ну:
 
Не зас­му­чуй на­шу рідну
 
Матір Ук­раїну!
 
Ми Бо­ро­дов­ку-по­ган­ця
 
У сте­пах піймаєм
 
І ме­чем твоїм, як лан­ця
 
Хижого, ска­раєм.
 
Тільки б ти об­мис­лив штаньми
 
Нуждену го­ло­ту,
 
Воюватимеш із на­ми
 
У свою охо­ту.
 
Чи на вітря­но­му морі,
 
Чи на су­хо­долі
 
Накладати го­ло­вою
 
Раді в твоїй волі.
 
І кар­тай нас, і ка­рай нас:
 
Ти - наш батько рідний,
 
Ти суд­дя у нас єди­ний,
 
В суді не­по­хиб­ний». -
 
«Так і бу­ти, - про­мов­ляє
 
Сагайдашний сти­ха. -
 
Більш ко­пи не бу­де з ва­ми
 
У по­ході ли­ха.
 
Чури, гов! По­розп­ря­гай­те
 
Волики квітчасті:
 
Більш не бу­де­те ро­га­тих
 
По до­ли­нах пас­ти.
 
Мій Лев­ко та­ку не з жар­ту
 
Жертву нам при­но­сить,
 
Всіх ки­ян - міщан і шлях­ту -
 
На тра­пе­зу про­сить.
 
Просить їсти хліба-солі
 
З трид­цятьма бра­та­ми,
 
Що спа­сен­ний шлюб на морі
 
Побратимський бра­ли.
 
І в тім шлюбі пе­ред мо­рем
 
Руським пок­ля­ли­ся,
 
Що на смерть ве­ли­ким го­рем
 
Бойову спряг­ли­ся.
 
Будемо ж бен­ке­ту­ва­ти,
 
В коб­зи виг­ра­ва­ти,
 
І пісня­ми по­над хма­ри
 
Духа підійма­ти.
 
Ой, не­хай же коб­зи гра­ють,
 
Нехай дзво­нить сла­ва,
 
Нехай чу­ють нас і зна­ють
 
І Моск­ва, й Вар­ша­ва!»
 
Уклонивсь Лев­ко з бра­та­ми
 
За хо­ро­ше сло­во
 
І, зітхнув­ши, до гетьманських
 
Так гос­тей про­мо­вив:
 
«Бенкетуйте, любі гості,
 
Я з бра­та­ми му­шу
 
Пожуритись-помолитись
 
За ве­ли­ку ду­шу.
 
Що з не­волі прест­раш­ної
 
Нас по­виз­во­ля­ла
 
І на тур­чині помс­ти­тись
 
Нам завіту­ва­ла.
 
За сей бен­кет во­на злюці
 
Жизню зап­ла­ти­ла
 
І навіки ме­не в тузі,
 
У жа­лю вто­пи­ла».