Маруся Богуславка

XIII
 
 
Гаман червінців… О, брех­ня мер­зен­на!
 
Ніхто сього на світі не ви­дав,
 
Щоб Ко­на­ше­вич, ся ду­ша спа­сен­на,
 
З ко­зацт­вом здо­бичі не про­гу­ляв.
 
Тепер же чернь і стар­ши­на письмен­на
 
Вбачає доб­ре, що про вас він дбав,
 
Як патріарсі у всьому піддав­ся,
 
Латинців і унітів не зля­кав­ся.
 
 
XIV
 
 
Стольці цер­ковні й ти­ту­ли вла­дичні
 
Віддав без ко­ро­ля чен­цям своїм
 
І бла­го­честіє на віки вічні
 
Від Потіїв да Рутських ох­ра­нив». -
 
«Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, -
 
Нам нічо­го ро­би­ти з ним, с в я т и м», -
 
Козацтво напідпит­ку го­моніло,
 
Про Ко­на­ша вже й слу­хать не хотіло.
 
 
XV
 
 
«Коли такі ви, що душі спа­сен­не
 
І вам, і діткам ва­шим, і жінкам
 
Байдужня річ у вас і прос­лав­леннє
 
Святої віри не потрібне вам,
 
І патріархо­ве бла­гос­ло­вен­не
 
Пригідне на щось тільки гетьма­нам:
 
Дак вас Пет­ро і ми всі по­ки­даєм
 
І до ца­ря на служ­бу від'їжджаєм.
 
 
XVI
 
 
Вже і Ко­синсько­го доб­ром мос­ковським
 
Цар об­си­лав,  [114] а в гра­мо­тах своїх
 
Титулувавсь Чер­каським, За­по­розьким
 
І бла­годіте­лем цер­ков свя­тих.
 
Да по­ку­ма­лись ви з ко­зацт­вом польським
 
Задля Ди­митріїв тих підстав­них.  [115]
 
Тепер звелів свя­тий нам патріарха
 
Шукати на Москві собі мо­нар­ха». -
 
 
XVII
 
 
«Шукайте. Ми ж бла­го­чес­ти­ву віру
 
Зуміємо й без вас обо­ро­нять,
 
І не по­пус­тим тур­ку-бе­зувіру
 
Монастирі ко­зацькі руй­но­вать,
 
А для на­уки лю­дям і приміру
 
У Білій Церкві хо­чем жи­да драть.
 
Там Ост­ро­рогів жид, ран­дар ба­га­тий,
 
Почав Свя­то­го Спа­са зне­ва­жа­ти.
 
 
XVIII
 
 
Повиколуповав із ло­ба очі
 
Для глу­му бе­зувірно­го й сміху
 
І до долівки гвіздєм се­ред ночі
 
Прибив йо­го в оранді у льоху.
 
Та на­го­дивсь на це підпа­ру­бо­чий
 
І ба­тюшці відкрив­ся на ду­ху,
 
Що в Спа­са сам на гру­дях ба­чив ра­ну,
 
Пробиті руці й нозі для до­га­ну»…
 
 
ДУМА ДРУГА
 
 
Тут зем­ля за­го­готіла,
 
Наче суд нас­тав ос­танній…
 
Чутка див­на про­летіла
 
По руїні пра­вос­лавній.
 
Не бу­ло та­ко­го ди­ва
 
І за пра­щурів ве­ли­ких:
 
Козакам Пре­чис­та Діва
 
Помогла на турків ди­ких,
 
Що не зна­ють Бо­га в Тройці
 
З Бо­го­матір'ю й свя­ти­ми
 
І в безвірно­му про­році
 
Чтять ол­жу сер­ця­ми зли­ми.
 
Золоту га­ле­ру, пов­ну
 
Оксамиту й зла­тог­ла­ву,
 
Наші при­вез­ли до­до­му
 
Богородиці на сла­ву.
 
Безліч їм Пре­чис­та зла­та
 
В бе­сур­мен ли­хих нак­ра­ла,
 
Осліпивши су­пос­та­та,
 
Талярів на­ла­пу­ва­ла.
 
 
 
«Поки сон­ця, по­ки світу,
 
Буде лю­дям за що пи­ти -
 
Не вкло­ня­ти­ме­мось жи­ду,
 
Дуків бу­де­мо лу­пи­ти!»
 
І без­ро­зум­на тем­но­та
 
До Дніпра про­жо­гом ри­не,
 
Заморочена го­ло­та
 
Прославляє ди­во див­не.
 
І ввесь Київ іздриг­нув­ся,
 
Всі міща­не й підзам­ча­не;
 
Тільки ти чо­гось на­дув­ся,
 
Конашевичу-гетьмане!
 
Спогадав єси про Бай­ду,
 
Незабутнього вовіки,
 
Про тяж­ку йо­го до­са­ду
 
І про жаль йо­го ве­ли­кий.
 
Не один він з ко­за­ка­ми
 
Показав тобі до­ро­гу
 
Придонецькими шля­ха­ми
 
Ід' мос­ковсько­му по­ро­гу.
 
Спогадав ти й про Ос­та­па,  [116]
 
Запорозького гетьма­на,
 
Як йо­го скар­бо­ва ла­па
 
У Мос­ковську Русь пог­на­ла.
 
І са­мо­го На­ли­вая,
 
Що ца­рем зо­вуть п'яниці,  [117]
 
Спогадав єси, як злая
 
Доля мча­ла ті гря­ниці,
 
«Там, - ре­чеш ти, - цент­ре жизні
 
Староруської зро­би­лось,
 
А в моїй дурній от­чизні
 
Гайдамацтво загнізди­лось.
 
І гнізди­ти­меться, по­ки
 
Пожари та шар­па­ни­на,
 
Голод, мір, крові по­то­ки
 
І пов­сюд­ная руїна
 
Навчать нас в Моск­ву втіка­ти
 
Від братів своїх ко­ха­них,
 
Рідним батьком ве­ли­ча­ти,
 
Кого дер­ли гірш по­га­них…»
 
 
І
 
 
Сидить один. Вся стар­ши­на май­ну­ла
 
Назустріч мо­ло­до­му Ко­чу­бею.
 
Його проміннєм сла­ва об­гор­ну­ла
 
І зо­ря­вою ри­зою своєю.
 
«Се цар но­вий сер­дець низько­пок­лон­них.
 
Тепер ніщо Пет­ро в них Са­гай­даш­ний.
 
Одніс чен­цям дві ти­сячі чер­во­них,
 
Козак, в своїй щед­роті не­обач­ний.
 
Левко сто ти­ся­чей чер­во­них має,
 
І всіх ки­ян до се­бе при­вер­тає.