Маруся Богуславка
XIIIГаман червінців… О, брехня мерзенна!Ніхто сього на світі не видав,Щоб Конашевич, ся душа спасенна,З козацтвом здобичі не прогуляв.Тепер же чернь і старшина письменнаВбачає добре, що про вас він дбав,Як патріарсі у всьому піддався,Латинців і унітів не злякався.XIVСтольці церковні й титули владичніВіддав без короля ченцям своїмІ благочестіє на віки вічніВід Потіїв да Рутських охранив». -«Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, -Нам нічого робити з ним, с в я т и м», -Козацтво напідпитку гомоніло,Про Конаша вже й слухать не хотіло.XV«Коли такі ви, що душі спасеннеІ вам, і діткам вашим, і жінкамБайдужня річ у вас і прославленнєСвятої віри не потрібне вам,І патріархове благословеннеПригідне на щось тільки гетьманам:Дак вас Петро і ми всі покидаємІ до царя на службу від'їжджаєм.XVIВже і Косинського добром московськимЦар обсилав, [114] а в грамотах своїхТитулувавсь Черкаським, ЗапорозькимІ благодітелем церков святих.Да покумались ви з козацтвом польськимЗадля Димитріїв тих підставних. [115]Тепер звелів святий нам патріархаШукати на Москві собі монарха». -XVII«Шукайте. Ми ж благочестиву віруЗуміємо й без вас оборонять,І не попустим турку-безувіруМонастирі козацькі руйновать,А для науки людям і приміруУ Білій Церкві хочем жида драть.Там Остророгів жид, рандар багатий,Почав Святого Спаса зневажати.XVIIIПовиколуповав із лоба очіДля глуму безувірного й сміхуІ до долівки гвіздєм серед ночіПрибив його в оранді у льоху.Та нагодивсь на це підпарубочийІ батюшці відкрився на духу,Що в Спаса сам на грудях бачив рану,Пробиті руці й нозі для догану»…ДУМА ДРУГАТут земля загоготіла,Наче суд настав останній…Чутка дивна пролетілаПо руїні православній.Не було такого диваІ за пращурів великих:Козакам Пречиста ДіваПомогла на турків диких,Що не знають Бога в ТройціЗ Богоматір'ю й святимиІ в безвірному пророціЧтять олжу серцями злими.Золоту галеру, повнуОксамиту й златоглаву,Наші привезли додомуБогородиці на славу.Безліч їм Пречиста златаВ бесурмен лихих накрала,Осліпивши супостата,Талярів налапувала.«Поки сонця, поки світу,Буде людям за що пити -Не вклонятимемось жиду,Дуків будемо лупити!»І безрозумна темнотаДо Дніпра прожогом рине,Заморочена голотаПрославляє диво дивне.І ввесь Київ іздригнувся,Всі міщане й підзамчане;Тільки ти чогось надувся,Конашевичу-гетьмане!Спогадав єси про Байду,Незабутнього вовіки,Про тяжку його досадуІ про жаль його великий.Не один він з козакамиПоказав тобі дорогуПридонецькими шляхамиІд' московському порогу.Спогадав ти й про Остапа, [116]Запорозького гетьмана,Як його скарбова лапаУ Московську Русь погнала.І самого Наливая,Що царем зовуть п'яниці, [117]Спогадав єси, як злаяДоля мчала ті гряниці,«Там, - речеш ти, - центре жизніСтароруської зробилось,А в моїй дурній отчизніГайдамацтво загніздилось.І гніздитиметься, покиПожари та шарпанина,Голод, мір, крові потокиІ повсюдная руїнаНавчать нас в Москву втікатиВід братів своїх коханих,Рідним батьком величати,Кого дерли гірш поганих…»ІСидить один. Вся старшина майнулаНазустріч молодому Кочубею.Його проміннєм слава обгорнулаІ зорявою ризою своєю.«Се цар новий сердець низькопоклонних.Тепер ніщо Петро в них Сагайдашний.Одніс ченцям дві тисячі червоних,Козак, в своїй щедроті необачний.Левко сто тисячей червоних має,І всіх киян до себе привертає.
114
- Куліш має на увазі стосунки ватажка повсталих козаків К. Косинського (? - 1593) із російським царем Федором Івановичем у 1593 р.
115
- Під іменем Дмитрія Івановича (1582-1591), сина царя Івана IV Васильовича, який загадково загинув в Угличі, діяли самозванці Лжедмитрій І (? - 1606) і Лжедмитрій II (? - 1610). Лжедмитрій І протягом 1605-1606 pp. був російським царем. Убитий під час повстання в Москві. Лжедмитрій II видавав себе за російського царя, який нібито врятувався під час повстання 1606 р. В 1608 р. окупував с. Тушино, звідки робив спроби захопити Москву. Наприкінці 1609 в. втік до Калуги, де невдовзі був убитий.
116
- Очевидно, йдеться про київського і черкаського старосту Остапа (Євстахія) Дашкевича (? - 1535). Разом з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави. Історична традиція хибно вважала його першим козацьким гетьманом.
117
- Як пише І. Франко, «при кінці XVI ст. […] в уяві польської шляхти явився претендент на українську корону в особі хороброго вояка та козацького ватажка Семена Наливайка. До його смерті […] розійшла серед польської шляхти легенда, де він за життя велів звати себе «царем Наливаєм» і що його перед смертю посаджено на розпаленого залізного коня, а на голову вложено розпалену залізну корону (по іншій версії після такої коронації спалено в мідянім биці)». Там же Франко говорить про наявність уже в Наливайка ідеї самостійної Української держави. В той же час Франко справедливо висловлює сумнів щодо справжності таких пісень про Наливайка, пов'язуючи це із явно літературним походженням ряду пісень у зібранні Срезневського. Як зазначає упорядник тому творів І. Франка М. Яценко, про С. Наливайка все ж були складені народні пісні і посилається на «Запорожскую старину» І. Срезневського.