Маруся Богуславка

  
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
 
ДУМА ПЕРВА
І
 
 
Премудрість в нуж­денній, убогій долі
 
Проміж людьми рідка: се ди­во з див;
 
Ще ж рідша бо­ротьба своєї волі
 
Проміж зем­них, мов­ляв, богів-царів.
 
Ся бо­ротьба в душі в ца­ря Ос­ма­на
 
Робила з нього то ра­ба, то па­на:
 
На царстві бо т и м був, чим і в орді:
 
Знав і по­ко­ру, і тяжкі тру­ди.
 
 
II
 
 
Потомок Ма­го­ме­та, що пи­тав­ся
 
Ввесь вік фініка­ми та мо­ло­ком,
 
На троні він роз­ко­шам не віддав­ся,
 
Не ту­ма­нив ума сво­го ви­ном;
 
Його ру­ка за вся­ку пра­цю бра­лась,
 
Душа - в ве­ли­ких за­ду­мах ко­ха­лась.
 
Не за­бав­ляв­ся царст­вен­ним жез­лом,
 
Алкав на­ук не­на­сит­ним умом.
 
 
III
 
 
Щасливий, хто, як наш Пет­ро Ве­ли­кий,  [131]
 
І вмер­ши, над тим царст­вом ца­рю­вав,
 
Де вар­варст­ва ста­ро­го мот­лох ди­кий
 
На нього, мов на во­ро­га, вста­вав, -
 
Хто, як Ве­ли­ка на­ша Ка­те­ри­на,  [132]  [133]
 
Царської муд­рості жи­ва кар­ти­на,
 
Своїм та­лан­том на­ди­хає лю­дей
 
Про нуж­ду і біду гря­ду­щих дней.
 
 
IV
 
 
Не мав Ос­ман соз­да­тельної си­ли,
 
Як той, хто в царст­во дух но­вий вди­хав
 
І древ­ню сла­ву, як мер­ця з мо­ги­ли,
 
В сер­цях сво­го на­ро­ду воск­ре­шав.
 
Йому юр­ма по­туж­на не ко­ри­лась,
 
Дарма, що низько пе­ред ним хи­ли­лась.
 
Серед га­рем­ників сто­яв один,
 
Як де­ре­во жи­ве се­ред руїн.
 
 
V
 
 
Мов га­ди, во­ро­ги в клу­бок зви­ли­ся,
 
Позлазившись із тем­ря­вих кутків,
 
Тихцем труїти царст­во зав­зя­ли­ся,
 
Мов сер­це, пов­не втаєних гріхів…
 
Приліз і до по­па мул­ла се­ральський,
 
Так зва­ний в світі ду­хов­ник сул­тан­ський, -
 
До сер­би­на, жер­ця сліпих слов'ян,
 
Під хрис­ти­янським іме­нем по­ган.
 
 
VI
 
 
Піп жив на од­шибі, не­мов аву­лом;
 
Мав тем­ний, бо гус­тий, мов гай, са­док,
 
Обведений кру­гом ви­со­ким му­ром.
 
Туди проб­равсь, у змові з ним, про­рок
 
Страшного всім «без­бож­ни­кам» Ал­ла­ха,
 
Небесного й зем­но­го па­ди­ша­ха,
 
Що пра­вовірним їх в яр­мо віддав,
 
Як Ма­го­мет в Ме­ди­ну ще втікав.  [134]
 
 
VII
 
 
Та му­сив на той час мул­ла за­бу­ти,
 
Як тяж­ко він «по­ганців» прок­ли­нав:
 
Призначеної тай­ко­ма ми­ну­ти
 
Нетерпеливим сер­цем до­жи­дав
 
І, як по­ба­чив по­па­дю ста­реньку,
 
Невірної Ха­се­ки рідну неньку,
 
В роз­мові тихій із її по­пом
 
Оддав їй честь ру­кою і чо­лом.
 
 
VIII
 
 
Рече: «Паньмат­ко! Ти но­жа ку­пи­ла
 
Про бе­зувірку, про свою доч­ку.
 
Тебе Все­вишнього натх­ну­ла си­ла,
 
Безвірство ї х і нам не до сма­ку:
 
І на­шу, й ва­шу віру в д в о х руй­ну­ють,
 
Із на­ми й ва­ми рівно во­ро­гу­ють,
 
Умом і сер­цем в один дух зли­лись,
 
Нечистому слу­жи­ти зав­зя­лись».
 
 
IX
 
 
Стара за білі па­ко­си вхо­пи­лась,
 
Що з-під очіпка ви­би­лись, мов сніг,
 
На жмут во­лос­ся вир­ва­ний ди­ви­лась,
 
З пла­чем у неї лив­ся злю­щий сміх.
 
«О! Дай­те під сі па­зурі сул­та­на,
 
Кривавого на хрис­ти­ян ти­ра­на!
 
Я в сер­це де­сятьма йо­му ввоп'юсь»
 
Сама - до тху от­ру­тою візьмусь!»
 
 
Х
 
 
Мулла з по­пом на неї по­зи­ра­ли,
 
І сер­це ра­до­ща­ми в них рос­ло,
 
Що з бо­жевільної її пе­чалі
 
Таке стра­шен­не ви­рос­та­ло зло.
 
«Ся не зля­кається, - шеп­та­ли сти­ха, -
 
Найгіршого з-між лих не­людських ли­ха.
 
Хоч на хресті ска­жен­ну роз­пи­най,
 
Хоч на га­ку залізно­му чіпляй». -
 
 
XI
 
 
«Ножа ку­пи­ла, - знов той до ста­рої, -
 
Но се зна­ряддє у твоїй руці
 
Пошкодило всім ру­син­кам з то­бою,
 
А волі не да­ло твоїй дочці». -
 
«їй во­ля тільки смерть! - ре­че зав­зя­та. -
 
Смерть, тільки смерть спа­се її від ка­та,
 
Що очі зо­ло­том їй засліпив,
 
Обіцянками сер­це підку­пив.
 
 
XII
 
 
Всезнание обіцяв ди­явол Єві,
 
Як за­му­тив їй ро­зум у раю  [135]
 
Звиваючись на тім зап­ретнім древі:
 
Всезнанием сей вло­вив доч­ку мою». -
 
«Так, не­не, - піп собі про­мо­вив сти­ха, -
 
Всезнаннє - се по­чин і корінь ли­ха,
 
Що всю все­лен­ну древ­ле об­ня­ло,
 
Гріх, і проклін, і смерть нам при­нес­ло». -