Маруся Богуславка
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВАІПремудрість в нужденній, убогій доліПроміж людьми рідка: се диво з див;Ще ж рідша боротьба своєї воліПроміж земних, мовляв, богів-царів.Ся боротьба в душі в царя ОсманаРобила з нього то раба, то пана:На царстві бо т и м був, чим і в орді:Знав і покору, і тяжкі труди.IIПотомок Магомета, що питавсяВвесь вік фініками та молоком,На троні він розкошам не віддався,Не туманив ума свого вином;Його рука за всяку працю бралась,Душа - в великих задумах кохалась.Не забавлявся царственним жезлом,Алкав наук ненаситним умом.IIIЩасливий, хто, як наш Петро Великий, [131]І вмерши, над тим царством царював,Де варварства старого мотлох дикийНа нього, мов на ворога, вставав, -Хто, як Велика наша Катерина, [132] [133]Царської мудрості жива картина,Своїм талантом надихає людейПро нужду і біду грядущих дней.IVНе мав Осман создательної сили,Як той, хто в царство дух новий вдихавІ древню славу, як мерця з могили,В серцях свого народу воскрешав.Йому юрма потужна не корилась,Дарма, що низько перед ним хилилась.Серед гаремників стояв один,Як дерево живе серед руїн.VМов гади, вороги в клубок звилися,Позлазившись із темрявих кутків,Тихцем труїти царство завзялися,Мов серце, повне втаєних гріхів…Приліз і до попа мулла серальський,Так званий в світі духовник султанський, -До сербина, жерця сліпих слов'ян,Під християнським іменем поган.VIПіп жив на одшибі, немов авулом;Мав темний, бо густий, мов гай, садок,Обведений кругом високим муром.Туди пробравсь, у змові з ним, пророкСтрашного всім «безбожникам» Аллаха,Небесного й земного падишаха,Що правовірним їх в ярмо віддав,Як Магомет в Медину ще втікав. [134]VIIТа мусив на той час мулла забути,Як тяжко він «поганців» проклинав:Призначеної тайкома минутиНетерпеливим серцем дожидавІ, як побачив попадю стареньку,Невірної Хасеки рідну неньку,В розмові тихій із її попомОддав їй честь рукою і чолом.VIIIРече: «Паньматко! Ти ножа купилаПро безувірку, про свою дочку.Тебе Всевишнього натхнула сила,Безвірство ї х і нам не до смаку:І нашу, й вашу віру в д в о х руйнують,Із нами й вами рівно ворогують,Умом і серцем в один дух злились,Нечистому служити завзялись».IXСтара за білі пакоси вхопилась,Що з-під очіпка вибились, мов сніг,На жмут волосся вирваний дивилась,З плачем у неї лився злющий сміх.«О! Дайте під сі пазурі султана,Кривавого на християн тирана!Я в серце десятьма йому ввоп'юсь»Сама - до тху отрутою візьмусь!»ХМулла з попом на неї позирали,І серце радощами в них росло,Що з божевільної її печаліТаке страшенне виростало зло.«Ся не злякається, - шептали стиха, -Найгіршого з-між лих нелюдських лиха.Хоч на хресті скаженну розпинай,Хоч на гаку залізному чіпляй». -XI«Ножа купила, - знов той до старої, -Но се знаряддє у твоїй руціПошкодило всім русинкам з тобою,А волі не дало твоїй дочці». -«їй воля тільки смерть! - рече завзята. -Смерть, тільки смерть спасе її від ката,Що очі золотом їй засліпив,Обіцянками серце підкупив.XIIВсезнание обіцяв диявол Єві,Як замутив їй розум у раю [135]Звиваючись на тім запретнім древі:Всезнанием сей вловив дочку мою». -«Так, нене, - піп собі промовив стиха, -Всезнаннє - се почин і корінь лиха,Що всю вселенну древле обняло,Гріх, і проклін, і смерть нам принесло». -
131
- Петро Великий (1672-1725) - російський цар з 1682 р., імператор з 1721 р. Почав царювання як молодший цар разом з Іваном V Олексійовичем і співправителькою Софією Олексіївною. Поступово зосередив усю владу. Ряд енергійних заходів політики Петра І сприяв утвердженню абсолютизму в Росії. Приділяв увагу розвитку науки і культури.
132
- Ліберальна ніби преса новоруська не хоче признати за Катериною Другою титула В е л и к а. Ми ж, староруси, совершали їй хвалу із уст її ворогів, славлених останнім кобзарем козацьким. Як зруйнувала вона Січ (се була не найменша з її заслуг перед потомством), самі зруйновані проложили їй пісню:
Великий світ наша мати
Напуст напустила:
Славне військо запорозьке
Та й занапастила.
133
- …Велика наша Катерина… - Тобто Катерина II Олексіївна (1729-1796) - російська імператриця з 1762 р. За час її правління були оформлені станові привілеї дворянства, посилилось гноблення селян. Приєднала до Росії ряд земель. Ліквідувала гетьманство (1764), зруйнувала Запорозьку Січ (1775). 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині юридичне оформила кріпосне право. Куліш загалом позитивно оцінював її правління. До наведеного Кулішем у тексті автографа свого коментаря у першодруці в ЛНВ Франко подав своє розуміння політики Катерини II: «З тим «великим світом» Куліш багато носився ще й у «Хуторній поезії», забуваючи, що слова «великий світ» зовсім не оригінальний український ковцепт, а давня московська титулятура царів, і що вжиті вони в українській (хто знає ще, чи народній, чи більше книжній) пісні не в значінню похвали, а в зв'язку з докором за те, що Катерина послухала графа Рум'янцова і занапастила козацькі вольности. Таке-то було все з Кулішем: загалом він відмовляв кобзарським пісням і думам усякої історичної стійности, але там, де в тих творах знаходив щось таке, що бодай здалека, вирване зі зв'язку, підпирало його хоробливо-пристрасні погляди, давав тим словам вагу і вартість більшу від яких хочете документальних свідоцтв. Таке було, прим [іром], з тим куплетом народної пісні, де буцімто українські жінки проклинають Хмельницького: «Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула!» Се прокляття Куліш на всі лади повторяв і в своїх українських і в російських памфлетах, не дбаючи зовсім про те, що пісня говорить про «Хмеля-Хмельниченка», отже, по всій правдоподібностя про Юрася, а не про Богдана. Характерний приклад неоправданої заїлості Куліша против Хмельницького вказаний мною в праці «Хмельнищина 1648-1649 років у сучасних віршах».
134
- Медина - друге священне місто (після Мекки) у мусульман. Мухаммед, не визнаний жителями Мекки, знайшов підтримку в Медині, де і похований. Переселення Мухаммеда до Медини набуло в мусульманській традиції типових рис втечі пророка, як і в Біблії.
135
- Живучи у раю, Єва і Адам могли все їсти, крім плодів з дерева із середини саду. Змій, спокусивши Єву, змусив їх обох з'їсти цей плід, обіцяючи, що «ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (Буття, 3, 5).