Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯ
І
 
 
Ревуть ба­си кон­дак, не­на­че з боч­ки,
 
І тру­ситься в ста­ро­го гай­да­бу­ри
 
На голім тілі риззє без со­роч­ки,
 
Як дикі стру­ни на п'яній бан­дурі,
 
П'яний він без горілки, по на­турі,
 
Палкий, зав­зя­тий, лю­то-вих­рю­ва­тий,
 
Мов під сьома пе­чатьми де­мон бурі
 
Ненависті дра­кон ог­нек­ри­ла­тий,
 
Жадібний день у день па­ли­ти й руй­но­ва­ти.
 
 
II
 
 
Сам бог пе­кельний, він боїться Бо­га,
 
Лютійшого й по­туж­но­го над нього.
 
В душі й надія в нього, і три­во­га…
 
Жадає раю ти­хо­го, свя­то­го,
 
Боїться пек­ла, пе­чи­ща страш­но­го,
 
Де жизні черв ніко­ли не вми­рає,
 
Де огнь сірча­ний вічно не вга­сає,
 
Де Всеб­ла­гий вовіки не про­щає
 
І са­та­на лю­дей о Гос­поді тер­зає.
 
 
ІІІ
 
 
«Так, не сум­нись! - ре­че архіманд­ри­та
 
Чудовного Ус­пен­ня Пле­те­нецький. -
 
Тепер нам во­ля Вишнього відкри­та:
 
За те, що ти пус­то­шив край ту­рецький,
 
Що пліндру­вав на­род невірний шведський,
 
До те­бе глас Ус­пен­ня про­мов­ляє:
 
Не сни­деш в пек­ло, де тіла мерт­вецькі
 
І грішні душі са­та­на тер­зає,
 
Як суд Все­вишнього бла­гий оп­реділяє.
 
 
IV
 
 
Теци ще й ко Мов­чальни­ку свя­то­му,
 
Одкрий йо­му гріхи твої сми­рен­но
 
І при­об­щи­ся світу не­зем­но­му
 
В оби­телі йо­го бла­гос­ло­вен­ной.
 
Во бла­гості своєй неізре­чен­ной
 
Успеніє те­бе землі да­ра­ми,
 
Сріблом і зла­том угоб­зить пре­зельно.
 
І па­ки воз­ли­куєш куп­но з на­ми,
 
Всечудотвірного Ус­пенія ра­ба­ми».
 
 
V
 
 
І грішник бо­со­но­гий притікає
 
До схо­ви­ща Мов­чальни­ка свя­то­го
 
І, ниць по­верг­нув­шись над ним, віщає,
 
Благаючи те­пер уже німо­го:
 
«Угодниче Твор­ця землі бла­го­го!
 
Ти, що своє за­му­чив мовч­ки тіло
 
Для вічно­го бла­женст­ва не­зем­но­го!
 
Тепер во­но, як сон­це, просвітліло
 
І вірним чу­де­са прем­ногі сот­во­ри­ло.
 
 
VI
 
 
До те­бе притікаю з упо­ва­ниєм:
 
Рятуй ме­не від прок­лят­тя страш­но­го,
 
Що я своїм бе­зум­ним во­юваннєм
 
Од патріарха зас­лу­жив свя­то­го.
 
Набравшись в Січі ду­ху ог­ня­но­го,
 
Москву ру­бав я в пень, мов лях невірні;
 
Не раз по­па в огонь ме­тав жи­во­го,
 
Паливши церк­ву, на­че бе­зувірний
 
Татарин, тур­чи­на-по­ган­ця раб покірний.
 
 
VII
 
 
Накинь на ме­не яку хоч по­ку­ту:
 
Бо патріарха, з Моск­ви по­вер­нув­ши,
 
Рече до ме­не в привітну ми­ну­ту,
 
На ме­не якось див­но по­зир­нув­ши:
 
«Петро-гетьмане! Хрис­ти­янські душі
 
На те­бе вопіють за кров без­вин­ну,
 
Що про­ли­вав єси, на все за­був­ши:
 
На пра­вос­лав­ну зем­лю Ук­раїну
 
І на Мос­ковську Русь, по пра­от­цях ро­ди­ну.
 
 
VIII
 
 
Се на тобі, - ре­че, - пе­чать я вид­жу
 
Того вла­ди­ки, що сми­рен­ним ду­хом
 
Однаково стра­шусь і не­на­вид­жу…
 
Ісполнь, - ре­че, - зем­ля про те­бе слу­хом,
 
Но внем­лю славі сій сму­щен­ним ухом:
 
За не…» Тут сло­во пра­вед­не пор­ва­лось.
 
Мене мов по го­лові хто обу­хом
 
Заїхав. Все кру­гом за­ко­ли­ха­лось
 
І сам не тям­лю, що тогді зо мною ста­лось.
 
 
IX
 
 
«Рятуй!» -
 
І глас із гли­би­ни пе­че­ри,
 
Небесний глас таїнствен­но-по­ну­рий
 
Воззвав, і мов­би про­чи­ни­лись двері
 
У ти­хий рай для сер­ця гай­да­бу­ри:
 
«О гетьма­не наш прес­лав­ний,
 
Воїне ве­ли­кий!
 
Да восх­ва­лить пра­вос­лав­ний
 
Мир те­бе вовіки!
 
Ти гріхи з се­бе мос­ковські
 
Здіймеш мов ру­кою,
 
Як по­ту­ги за­по­розькі
 
Поведеш до бою.
 
З ага­ря­на­ми ли­хи­ми,
 
З де­мо­ном Ос­ма­ном,
 
Що за­ду­мав над свя­ти­ми
 
Землями буть па­ном.
 
І на Дністер нас­ту­пає
 
Лютим фа­ра­оном,
 
Православний мир ля­кає
 
Демонським за­ко­ном.
 
Проливав єси річка­ми
 
В Москві кров без­вин­ну:
 
Розливай те­пер мо­ря­ми
 
Пасоку невірну.
 
Як Дніпро за­чер­воніє
 
Рівен з бе­ре­га­ми,
 
З раю на те­бе повіє
 
Дух свя­тий кри­ла­ми.
 
Як на морі піна кров'ю
 
Зашумить-заграє,
 
Узриш, як те­бе ру­кою
 
Божий Син вітає.
 
Як зап­ла­чуть над Бос­фо­ром
 
Старці, же­ни й діти,
 
Бог Отець з не­бес­ним хо­ром
 
Славу бу­де пи­ти.
 
І вся Трой­ця цілих три дні
 
Буде ли­ку­ва­ти,
 
Як зіллєш в Стам­булі слізьми
 
І ха­ти, й па­ла­ти».
 
Тут, мов по манію волх­ва, заг­ра­ли
 
Під ворітьми свя­ти­ми жо­ломійки,
 
Козацькі коні го­лос­но зар­жа­ли,
 
Заголосили сур­мові сопілки.
 
Перед гетьма­ном ко­за­ки з'яви­лись,
 
Гетьманські ша­ти у ру­ках світи­лись.
 
На стар­цеві бла­ва­ти вже сіяють,
 
Турецька шаль аж трийчі стан об­хо­дить;
 
Штани ши­рокі жа­ром чер­воніють,
 
Немов ко­зак в крові по по­яс бро­дить,
 
Підкова срібна об підко­ву б'ється;
 
По шапці пір'є стра­усо­ве в'ється.
 
На пле­чах лук з са­гай­да­ком; при боці
 
Дамаський міч мо­ло­ди­ком сіяє,
 
Червона стьонжка в га­бовій со­рочці
 
З-під бо­ро­ди, з-під снігу ви­зи­рає.
 
Драконом кінь під ним гри­вас­тий в'ється.
 
Крилатим діду­ган те­пер здається.
 
Шугнув з вер­те­пу хит­рощів чер­не­чих;
 
За ним шуг­ну­ли ко­за­ки ор­ла­ми,
 
Мов де­мо­ни з ди­явольської печі,
 
З пе­че­ри мо­ро­ку, ол­жи, ома­ни.
 
Баби й діди з дітво­рою, хо­вай­тесь,
 
Під кінські ко­пи­ти не по­па­дай­тесь!