Маруся Богуславка

ІІ
 
 
Сю ду­шу мерт­вен­ну гальванізує
 
Великий гук і стук в Святі во­ро­та.
 
Про се­бе так зав­зя­то не ясує
 
Козацька чернь і це­хо­ва го­ло­та.
 
Се, ма­буть, завітав сам воєво­да
 
Або ж гетьман ко­зацький Са­гай­даш­ний,
 
Котрого знає і сільська прос­то­та,
 
І міський мот­лох ди­кий, не­обач­ний,
 
Що ди­виться на світ, як на га­ман ясач­ний.
 
 
ІІІ
 
 
Він, він! Йо­го за ворітьми се го­лос,
 
Гетьманське зна­не й іно­кам гу­каннє…
 
Хоч побілів на ко­за­кові во­лос,
 
Та знявсь він ви­со­ко над ота­маннє.
 
Орлине чу­ти зда­ле­ку клек­таннє…
 
Кричить-клектить, ор­лят на бен­кет зву­чи,
 
На лю­до­жер­не в полі пи­ру­ваннє,
 
І ки­дається на до­ли­ну з кручі,
 
Мов той Зе­весів грім  [107] із до­що­вої тучі.
 
 
IV
 
 
Чернече сер­це зат­ремтіло в гру­дях,
 
Як вов­че на при­зив ор­ли­ний в полі:
 
Красна йо­му й біда, і смерть на лю­дях,
 
Він рад при­годі так, як хлібу-солі…
 
Чи ко­за­ки опи­няться в не­волі,
 
Чи по­ля­га­ють під ме­ча­ми тру­пом,
 
Чи зба­га­тяться здо­бич­чю на морі,
 
Чи повк­ри­ва­ються зли­ден­ним стру­пом, -
 
Чернець по­жи­виться своїм з усіх їх лу­пом.
 
 
V
 
 
Святі Во­ро­та відчи­ня­ють настіж».
 
Готові ниць пе­ред ве­ли­ким па­ном
 
І воїном кап­ту­ро­носці впас­ти, -
 
Тих ко­заків-руїнників гетьма­ном,
 
Що, насміявшись над страш­ним сул­та­ном,
 
На царст­во пра­вос­лав­ницьке Мос­ковське
 
З ля­ха­ми на­летіли гур­ри­ка­ном,
 
Прославили різнею панст­во польське
 
І шар­па­ни­ною - ко­зацт­во за­по­розьке.
 
 
VI
 
 
«Увесь у зо­лоті по­ви­нен бу­ти
 
І мо­ря, і землі страх, Са­гай­даш­ний…
 
Не вгай­мо, братіє, ніже ми­ну­ти!
 
Се час воісти­ну при нас ясач­ний!
 
Син Ко­на­ша, ко­за­ко-не­обач­ний,
 
Все те на церк­ву Бо­жу нак­ла­дає,
 
Чого у нього знач­ний і не знач­ний
 
На су­тих бен­ке­тах не пот­реб­ляє…
 
Достатку він сво­го ніко­ли й сам не знав.
 
 
VII
 
 
Козацтво прос­те й знач­не се­го ра­ди
 
Його, як батька, сер­цем воз­лю­би­ли,
 
І зельно руй­ну­ва­ли весі й гра­ди,
 
І де­же на вразі під ним хо­ди­ли», -
 
Так пу­зані між се­бе го­во­ри­ли,
 
Обтерши піну ме­до­ву на ву­сах.
 
Держались на но­гах з усеї си­ли
 
І ве­се­ли­лись у чер­не­чих ду­шах,
 
Що Ко­на­ше­ви­ча до се­бе за­лу­чи­ли.
 
 
VIII
 
 
Врата от­верз­лись… О пре­див­не ди­во!
 
Не зрять во­ни то­го пе­ред со­бою,
 
Хто грав ко­нем так буч­но-гор­де­ли­во,
 
З гетьманською зла­тою бу­ла­вою.
 
Над білов­ла­сою йо­го гла­вою
 
Пернатий пиш­ний шлик не кра­су­вав­ся;
 
А за со­бою він не мав кон­вою
 
Гетьманського, що поч­том панським звав­ся
 
І кіньми гор­ди­ми, й рон­да­ми ве­ли­чав­ся.
 
Перед ни­ми бо­сий ста­рець…
 
Костур суч­ко­ва­тий;
 
Ветхе різзє обтріпа­лось,
 
І на лат­ках ла­ти.
 
За пле­чи­ма у про­яви
 
Латана тор­би­на;
 
Під тор­би­ною ду­гою
 
Гнеться в діда спи­на.
 
Де гетьманська ділась пос­тать,
 
Де ор­ли­не око,
 
Що з Си­но­пу аж до Моск­ви
 
Зиркало ши­ро­ко,
 
В хрис­ти­ян собі і в турків
 
Здобичі шу­ка­ло,
 
Про ко­зацький хліб на­сущ­ний
 
Всюди пант­ру­ва­ло.
 
Тільки зик зіставсь по­туж­ний,
 
Що скли­кав дру­жи­ни,
 
Мов дзвінкий щит ха­ра­луж­ний,
 
До боїв-руїни.
 
Із-під рам'я зи­ком-кри­ком
 
Босий дід гу­кає
 
І чер­не­че мля­ве сер­це
 
Голосом ля­кає:
 
«Відчиняйте да впус­кай­те
 
Грішника страш­но­го,
 
Що до пек­ла вже не­гай­но
 
Піде ог­ня­но­го!
 
Відчиняйте: бо во­ро­та
 
Костуром підва­жу,
 
Потрощу за­ту­лу ва­шу,
 
Мов ту бро­ну вра­жу!
 
Відчиніте-відомкніте
 
Церкву ту Ве­ли­ку,
 
Що спа­са­ти­ме нас, грішних,
 
Довіку і віку!
 
Відомкніте да впустіте,
 
Щоб я не наб­рав­ся
 
Знов гріха, та ще у глиб­ше
 
Пекло не по­пав­ся.
 
Нехай грішник на чу­дов­не
 
Позирне Ус­пеннє,
 
На прибіжи­ще гріхов­не,
 
Від чор­тяк спа­сен­не.
 
Та й віддасть Ус­пе­нию кля­тий
 
Здобич тяж­ко-грішну:
 
З об­разів мос­ковських ша­ти,
 
Срібну ут­вар пиш­ну,
 
І червінці, що скла­да­ли
 
Люде пра­вос­лавні
 
По церк­вах, як набіга­ли
 
Ми, кри­ва­во славні, -
 
Набігали та й не зна­ли,
 
Що в гріхи впа­да­ли:
 
Бо Русь Рус­сю руй­ну­ва­ли,
 
Москву в пень ру­ба­ли!»
 
І до церк­ви са­ну­ви­тий
 
Дідуган прос­тує,
 
І чер­не­чий дух не­си­тий
 
Здобич доб­ру чує.
 
Брязкотять ключі цер­ковні,
 
Дід у двері преться,
 
І чер­не­че хи­же сер­це
 
З ра­дощів сміється.
 
«Чудотворне ти Ус­пеннє! -
 
Промовляє си­вий. -
 
Сотвори нам во спа­сеннє
 
Благодатне ди­во:
 
Щоб я вкупі не су­див­ся
 
З кля­ти­ми ля­ха­ми,
 
Що в Мос­ков­щині глу­мив­ся
 
З ни­ми над церк­ва­ми.
 
Щоб ме­не не­си­те сер­це,
 
Очі за­ви­дющі
 
І на луп у чу­жо­зем­ця
 
Руки заг­ре­бущі
 
Не вто­пи­ли у гли­бокім
 
Пеклі, як Іуду!  [108]
 
О! Ря­туй! Тобі об­ро­ки
 
Вічно ви­нен бу­ду». -
 
«Не сум­нись!» - оз­веться го­лос
 
З-за іко­нос­та­са…
 
І в гетьма­на в'яне во­лос,
 
Мов у сви­но­па­са.
 
І ле­жить він, і Ус­пеннє
 
Диво по­ка­за­ло:
 
Під йо­го ти­хе мо­леннє
 
Приносу не ста­ло.
 
Так! Бо­ги­ни­но­му до­му
 
Був уго­ден при­нос,
 
І Ус­пенію свя­то­му
 
Реве сла­ву кри­лос.