Маруся Богуславка
Часть 33 из 42 Информация о книге
ІІСю душу мертвенну гальванізуєВеликий гук і стук в Святі ворота.Про себе так завзято не ясуєКозацька чернь і цехова голота.Се, мабуть, завітав сам воєводаАбо ж гетьман козацький Сагайдашний,Котрого знає і сільська простота,І міський мотлох дикий, необачний,Що дивиться на світ, як на гаман ясачний.ІІІВін, він! Його за ворітьми се голос,Гетьманське знане й інокам гуканнє…Хоч побілів на козакові волос,Та знявсь він високо над отаманнє.Орлине чути здалеку клектаннє…Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи,На людожерне в полі пируваннє,І кидається на долину з кручі,Мов той Зевесів грім [107] із дощової тучі.IVЧернече серце затремтіло в грудях,Як вовче на призив орлиний в полі:Красна йому й біда, і смерть на людях,Він рад пригоді так, як хлібу-солі…Чи козаки опиняться в неволі,Чи полягають під мечами трупом,Чи збагатяться здобиччю на морі,Чи повкриваються злиденним струпом, -Чернець поживиться своїм з усіх їх лупом.VСвяті Ворота відчиняють настіж».Готові ниць перед великим паномІ воїном каптуроносці впасти, -Тих козаків-руїнників гетьманом,Що, насміявшись над страшним султаном,На царство православницьке МосковськеЗ ляхами налетіли гурриканом,Прославили різнею панство польськеІ шарпаниною - козацтво запорозьке.VI«Увесь у золоті повинен бутиІ моря, і землі страх, Сагайдашний…Не вгаймо, братіє, ніже минути!Се час воістину при нас ясачний!Син Конаша, козако-необачний,Все те на церкву Божу накладає,Чого у нього значний і не значнийНа сутих бенкетах не потребляє…Достатку він свого ніколи й сам не знав.VIIКозацтво просте й значне сего радиЙого, як батька, серцем возлюбили,І зельно руйнували весі й гради,І деже на вразі під ним ходили», -Так пузані між себе говорили,Обтерши піну медову на вусах.Держались на ногах з усеї силиІ веселились у чернечих душах,Що Конашевича до себе залучили.VIIIВрата отверзлись… О предивне диво!Не зрять вони того перед собою,Хто грав конем так бучно-горделиво,З гетьманською златою булавою.Над біловласою його главоюПернатий пишний шлик не красувався;А за собою він не мав конвоюГетьманського, що почтом панським звавсяІ кіньми гордими, й рондами величався.Перед ними босий старець…Костур сучковатий;Ветхе різзє обтріпалось,І на латках лати.За плечима у проявиЛатана торбина;Під торбиною дугоюГнеться в діда спина.Де гетьманська ділась постать,Де орлине око,Що з Синопу аж до МосквиЗиркало широко,В християн собі і в турківЗдобичі шукало,Про козацький хліб насущнийВсюди пантрувало.Тільки зик зіставсь потужний,Що скликав дружини,Мов дзвінкий щит харалужний,До боїв-руїни.Із-під рам'я зиком-крикомБосий дід гукаєІ чернече мляве серцеГолосом лякає:«Відчиняйте да впускайтеГрішника страшного,Що до пекла вже негайноПіде огняного!Відчиняйте: бо воротаКостуром підважу,Потрощу затулу вашу,Мов ту брону вражу!Відчиніте-відомкнітеЦеркву ту Велику,Що спасатиме нас, грішних,Довіку і віку!Відомкніте да впустіте,Щоб я не набравсяЗнов гріха, та ще у глибшеПекло не попався.Нехай грішник на чудовнеПозирне Успеннє,На прибіжище гріховне,Від чортяк спасенне.Та й віддасть Успению клятийЗдобич тяжко-грішну:З образів московських шати,Срібну утвар пишну,І червінці, що складалиЛюде православніПо церквах, як набігалиМи, криваво славні, -Набігали та й не знали,Що в гріхи впадали:Бо Русь Руссю руйнували,Москву в пень рубали!»І до церкви санувитийДідуган простує,І чернечий дух неситийЗдобич добру чує.Брязкотять ключі церковні,Дід у двері преться,І чернече хиже серцеЗ радощів сміється.«Чудотворне ти Успеннє! -Промовляє сивий. -Сотвори нам во спасеннєБлагодатне диво:Щоб я вкупі не судивсяЗ клятими ляхами,Що в Московщині глумивсяЗ ними над церквами.Щоб мене несите серце,Очі завидющіІ на луп у чужоземцяРуки загребущіНе втопили у глибокімПеклі, як Іуду! [108]О! Рятуй! Тобі оброкиВічно винен буду». -«Не сумнись!» - озветься голосЗ-за іконостаса…І в гетьмана в'яне волос,Мов у свинопаса.І лежить він, і УспеннєДиво показало:Під його тихе моленнєПриносу не стало.Так! Богининому домуБув угоден принос,І Успенію святомуРеве славу крилос.
вернуться
107
- У давньогрецькій міфології Зевс звався також Громовержцем.
вернуться
108
- Після відомої зради Ісуса Христа Іуда Іскаріот, один із апостолів, повісився. Він був проклятий Богом, як і кожен, хто повісився на дереві.