Маруся Богуславка

  
ПІСНЯ ДЕСЯТА
 
ДУМА ПЕРВА
І
 
 
Далеко від тра­пез­ної па­ла­ти,
 
В яру, проміж мох­на­ти­ми ду­ба­ми,
 
Де го­ло­ву людсько­го не чу­ва­ти,
 
Де ти­хи­ми свя­ти­ми мо­лит­ва­ми,
 
Мов чис­ти­ми нез­ри­ми­ми кри­ла­ми,
 
Душа в чер­то­ги горні возлітає, -
 
Схилившись під ва­жен­ни­ми літа­ми,
 
Анахорет мов­чу­щий про­бу­ває 
 
І грішну плоть свою пос­та­ми умерщв­ляє.
 
 
II
 
 
Літа вже пе­рей­шли за труд­ну по­ру,
 
Котру Псальмист  [103] приз­на­чив на­шим си­лам…
 
«Труд і болізнь» взя­ли над ни­ми го­ру…
 
Ровесники дав­но вже по мо­ги­лам,
 
І вже роз­мо­та­но по мо­то­ви­лам
 
Ту пря­жу, що во­ни по­нап­ря­да­ли;
 
Шумує кров їх по но­вим ба­ри­лам,
 
Нові там зверх­ни­ки по­нас­та­ва­ли, 
 
Де між дрібно­тою во­ни ко­лись бу­яли.
 
 
IІІ
 
 
Сто двад­цять літ жи­ве чер­нець мов­чу­щий,
 
І звуть йо­го Мов­чальни­ком спа­сен­ним,
 
Та він в своїй мо­литві нев­га­ву­щий:
 
На по­ученнє прибіжа­нам тем­ним,
 
Знай, мим­рить го­ло­сом глу­хим, підзем­ним:
 
«О Гос­по­ди, о Гос­по­ди, по­ми­луй!» -
 
І покріпляє річ зітханнєм рев­ним.
 
Давно ста­рий зійшов би вже в мо­ги­лу,
 
Та сі сло­ва да­ють йо­му жи­ву­щу си­лу.
 
 
IV
 
 
Мов чарівник мо­гу­щий чор­ну хма­ру
 
Наодмаш ру­ка­ва­ми роз­ма­ває,
 
Так сей чер­нець свя­тий од Бо­га ка­ру
 
Заслужену в чер­нецтві відхи­ляє,
 
Тим всяк йо­го боїться й по­ва­жає,
 
І навіть сам вельмож­ний Пле­те­нецький
 
Перед Мов­чальни­ком гла­ву схи­ляє
 
І вис­лу­хо­вує оби­чаєм чер­нецьким,
 
Як п'янством той йо­го да сном ко­рить мерт­вецьким.
 
 
V
 
 
З ве­ли­ко­го коліна він по­хо­див,
 
Що па­ну­ва­ло по Десні й Су­лою,  [104]
 
І рід йо­го па­на­ми вер­хо­во­див,
 
Стягав їх під свій слав­ний стяг до бою,
 
А він дав­но сми­ривсь пе­ред судьбою,
 
Презрів ба­гатст­во й суєту мирськую,
 
Душею в Бозі воз­жа­дав по­кою
 
І проміняв пи­ху і вдасть зем­ную
 
На жизнь мов­чальни­ка і ти­ши­ну свя­тую.
 
 
VI
 
 
Судьба ж бу­ла та­ка, що він в по­ході
 
Танця та­тарсько­го пе­ре­ля­кав­ся
 
І, сти­дя­чись ганьби собі в на­роді,
 
Під ря­сою в мо­нас­тирі схо­вав­ся.
 
Тут за чер­нецт­во ду­же цуп­ко взяв­ся,
 
Дарма, що був мо­ло­ди­ком без­ву­сим.
 
Ніхто з йо­го мо­лит­ви не сміявся:
 
Бо се­ред братії в своїм на­вуссі русім
 
В сто­янні був рівен мо­на­хам дов­го­ву­сим.
 
 
VII
 
 
Вистоював афонські літургії,
 
Єрусалимські все­ночні без краю
 
І ви­пов­няв усі пос­ти святії
 
По древньому чер­не­чо­му зви­чаю;
 
Найбільше ж тим дос­лу­жу­вав­ся раю,
 
Що знай шеп­тав: «О Гос­по­ди, по­ми­луй»
 
Сим од­га­няв всі по­мис­ли лихії,
 
Сим побіждав ди­яво­ло­ву си­лу
 
І чу­дот­вор­ною зро­бив свою мо­ги­лу.
 
 
VIII
 
 
В мо­гилі-бо сто літ уже спа­сав­ся,
 
У ямі, що сам ви­ко­пав ру­ка­ми.
 
Без зас­ту­па в цій праці под­ви­зав­ся:
 
Копав са­ми­ми тільки па­зу­ра­ми
 
І си­ли до­да­вав собі сло­ва­ми:
 
«О Гос­по­ди, по­ми­луй!» - і до­рив­ся
 
До тих пе­чер, що йдуть попід мо­ря­ми
 
В Єру­са­лим, і чу­да спо­до­бив­ся:
 
Бо по­ночі з йо­го мо­ги­ли світ світив­ся.
 
 
IX
 
 
Князь Ли­ко він ко­лись у мирі звав­ся:
 
Доводивсь прав­ну­ком Се­ме­ну Ли­ку  [105]
 
Що у Ве­ликій церкві спа­ти вклав­ся,  [106]
 
Мечем собі здо­був­ши честь ве­ли­ку.
 
Сього лег­ко­ду­ха і не­доріку
 
Господь пре­ви­ще прадіда пос­та­вив,
 
Сподобивши йо­го та­ко­го віку,
 
Яким нем­но­гих пра­вед­них прос­ла­вив
 
І від усіх гріхів за жи­во­та ізба­вив. 
 
 
X
 
 
Святий под­виж­ник сей не по­яв­ляв­ся
 
На Бо­жий світ уже дав­но з мо­ги­ли.
 
Шептали іно­ки, що вже дав­но скон­чав­ся,
 
Да прис­ту­пить к йо­го мо­щам не сміли,
 
А тільки, ме­лю­чись, кру­гом хо­ди­ли
 
І обо­ня­ли за­пах бла­го­вон­ний.
 
Бо ян­го­ли нез­ри­мо їм ка­ди­ли
 
Там, де по­чив от­шельник бо­го­мольний,
 
За грішну братію мо­лит­вен­ник без­мов­ний.
 
 
ДУМА ДРУГА
І
 
 
Де труп зотлів про всіх лю­дей ро­зум­них
 
І мля­ва жизнь в пал­ку пе­ре­ро­ди­лась,
 
Там про ченців, о Гос­поді бе­зум­них,
 
Вона не­бес­ним світом засвіти­лась.
 
Перед при­ро­дою нез­на­ною зми­ри­лась
 
Душа чер­не­ча, в бо­гомільстві сон­на,
 
І в тем­ряві без­донній уто­пи­лась,
 
Як дум­ка кня­зя тьми, в омані чор­на,
 
У вірі безвірна, в за­коні без­за­кон­на.