Маруся Богуславка

 
 
І справді, навк­ру­ги мов бу­ря за­шуміла,
 
Мов ви­хор-гур­ри­кан в мо­нас­тирі підняв­ся…
 
Якийсь не­пев­ний гук мно­го­го­ло­сий щав­ся…
 
Злякалась братія і мов пот­ве­резіла.
 
Та се був гур­ри­кан ве­се­лості свя­тої:
 
Вітали но­ви­ну ве­ли­ку бла­го­дат­ну,
 
Що з за­по­розької фор­теці ни­зо­вої
 
Принесено чен­цям, мов жерт­ву аро­мат­ну.
 
Святе Ус­пеніє знов чу­до сот­во­ри­ло:
 
Козацьку стар­ши­ну з не­волі сло­бо­ни­ло.
 
 
ІІ
 
 
Іде п'ять ко­заків, чуп­рин­дирів уса­тих,
 
Блищать од­да­ле­ки в ту­рецьких зла­тог­ла­вах,
 
В кар­ма­зи­нах ряс­них, при пірна­чах-бу­ла­вах,
 
У хут­ря­них шли­ках, пре­пиш­них, пре­ба­га­тих…
 
Покидали шли­ки на зем­лю і бу­ла­ви,
 
До ніг ігу­ме­ну сми­рен­но при­па­да­ють
 
І для ве­ли­кої мо­нас­ти­реві сла­ви
 
Чубами си­ви­ми долівку заміта­ють.
 
Стоять нав­колішках, чен­цям цілу­ють ру­ки
 
І оповіду­ють свої при­го­ди й му­ки.
 
 
III
 
 
«П'яних нас мов п'яна хур­то­ви­на но­си­ла
 
Та й за­нес­ла бу­ла в те пек­ло бе­сур­менське,
 
У те вла­ди­чест­во без­бож­ницьке ту­рецьке,
 
Котрим ору­дує са­ма пе­кельна си­ла.
 
Сиділи, братія свя­та, ми на при­кові,
 
У смо­роді, в багні, в тісноті мно­го­люд­но,
 
І до­ве­лось та­ке там зна­ти ко­за­кові,
 
Що в Бо­жо­му до­му і ви­мо­ви­ти труд­но.
 
Щодня по од­но­му нас на га­ки во­ди­ли,
 
На Бай­дині га­ки, і страш­но там гу­би­ли.
 
 
IV
 
 
І, ги­ну­чи ми так, що­ден­но сповіда­лись
 
В своїх пе­рес­ту­пах чес­но­му ота­ман­ню
 
І нуж­ди, го­ло­ду, тяж­ко­му без­та­лан­ню
 
Спасенного кон­ця від Бо­га сподіва­лись.
 
Нас п'яте­ро бу­ло пол­ков­ників ста­рин­них,
 
Таких, що про ди­ва ве­ликі пам'ята­ли,
 
Які, бу­ва­ло, нам ченці на бо­гоміллі
 
З кни­жок своїх свя­тих чи­та­ли й тов­ку­ва­ли.
 
І що мо­лодші там про се­бе не ка­за­ли,
 
Ми знай Ус­пеніє на поміч при­зи­ва­ли.
 
 
V
 
 
І се… О Гос­по­ди! Чу­дов­на в те­бе си­ла!..
 
Отверзлись двері в нас ду­бові у хур­дизі…
 
Явилась Прес­вя­та у світо­зарній ризі
 
І сяєвом своїм нам очі посліпи­ла;
 
Попадали ми ниць і чу­ли чу­дот­вор­ний
 
Небесний глас її, мов ян­гольське співаннє,
 
І смо­род, і баг­но, і мрак вер­теп­ний чор­ний -
 
Почезло все, мов сон; і чес­не ота­маннє
 
З при­ковів і кай­дан, мов з сміття, от­ру­си­лось,
 
І, на­че на сте­пу, на морі опи­ни­лось.
 
 
VI
 
 
Не ска­жем до­ла­ду, як чу­до со­вер­ши­лось:
 
Бо ми всі п'яте­ро без пам'яті ле­жа­ли,
 
Козацьких го­лосів і лиць не впізна­ва­ли:
 
Усе за­по­ми­ном і не­тя­мом ок­ри­лось.
 
Аж чуєм, віте­рець над на­ми по­ди­хає…
 
Поглянемо - кру­гом на морі хви­ля грає…
 
Над мо­рем сон­це, мов бро­вар­на піч, па­лає
 
І хма­ри зо­ло­тить, не­мов по­жар лу­нає;
 
А той страш­ний Стам­бул над синьою во­дою
 
Увесь по­чер­вонів, не­мов об­лив­ся кров'ю.
 
 
VII
 
 
Перехрестились ми і за­раз обіця­ли
 
Два тижні на свя­те Ус­пен­ня ро­бо­та­ти.
 
Про се ми під свої здо­бичні пишні ша­ти
 
Полатані свит­ки те­пер по­на­да­ва­ли…»
 
І тут же по­ча­ли «оброч­ни­ки» ски­да­ти
 
Кармазини рясні, саєти, зла­тог­ла­ви,
 
І все, мов прах зем­ний, но­га­ми по­пи­ра­ти,
 
Ченцям на ша­ну й честь, Ус­пенію для сла­ви.
 
І, обер­нув­шись так із дуків у го­ло­ту,
 
Просили од­вес­ти їх за­раз на ро­бо­ту.
 
 
VIII
 
 
Тим ча­сом як ченці із служ­ка­ми своїми
 
Кругом пол­ков­ників, мов гай гус­тий, сто­яли,
 
Їх гості з-за сто­ла ти­хенько повс­та­ва­ли
 
І зник­ли, як ма­ра, з тра­пе­зи по­за ни­ми.
 
Побачив єзуїт, що тут і без на­уки
 
Незгірша у ченців дав­но ве­деться мушт­ра,
 
Що доб­ре куд­лаї заб­ра­ли Русь у ру­ки,
 
І сам собі шеп­тав: «Ні, па­по, frust­ra!  [100]
 
Тут схиз­ма гли­бо­ко в ко­зацт­во вко­ре­ни­лась,
 
Його роз­бо­ями в ве­ли­ку сла­ву вби­лась.
 
 
IX
 
 
Ні-ні! Тут, Ри­ме, ти з ро­бо­тою спізнив­ся…
 
Даремно тра­ти­ти ро­зумні з ни­ми речі.
 
Хоч би й по­роз­би­вав макітри сі чер­нечі,
 
Нічого путнього від них би не до­бив­ся.
 
Тут ан­гел тьми вра­та міцні спо­ру­див аду:
 
Сих врат намісни­ку Хрис­та не одоліти,
 
На радість са­тані, а папі на до­са­ду
 
Впотужнились навік ди­яво­лові діти.
 
Єдиний пас­тир душ, єди­не ста­до вірних
 
Противні ро­зу­му ченців сих бе­зувірних.
 
 
X
 
 
Ні, Ри­ме, ні! Шко­да про се вже й го­во­ри­ти…
 
Коли б ти хоч на рік воск­рес­нув, Торк­ве­ма­до,  [101]
 
Грозо єре­тиків, спа­сен­них душ од­ра­до,
 
Та попід Лав­рою по­чав кост­ри па­ли­ти,
 
То б, мо­же, тим ог­нем сі душі просвіти­лись,
 
Ся тьма кромішня, се геєнство пра­вос­лав­не, -
 
Наміснику Хрис­та сми­рен­но пок­ло­ни­лись,
 
Покинули своє вер­зя­каннє безс­лав­не
 
Про чу­де­са мо­щей пе­черських, про Ус­пеннє
 
І виб­ра­ли собі Лой­олу  [102] на хва­леннє».