Маруся Богуславка

XXXVII
 
 
Брав із со­бою об­ра­зи чу­довні,
 
І мощі, і ченців ста­рих, по­бож­них,
 
І ри­зи, й ан­ти­мин­си нап­рес­тольні,
 
Як ліки про­ти по­мислів три­вож­них.
 
І два коші, слов'янський і ла­тинський,
 
Усяк по-свой­ому Все­вишнього бла­га­ли:
 
«Те De­um»,  [94] - хір гримів у полі римський,
 
«Тебе, ми Бо­га хва­лим», - ви співа­ли,
 
А спільні во­ро­ги суміли й тре­пе­та­ли…» -
 
 
XXXVIII
 
 
«Отим-то й ба! - оз­вав­ся тут ста­ренький
 
Чернець, стро­итель «царст­вен­ної» Лав­ри.
 
Вже впо­равсь ко­ло куб­ка, був п'яненький,
 
Не до­ба­чав га­разд і в оку­ля­ри. -
 
Те De­um ва­ше нас пе­респіва­ло:
 
Було во­но, ма­буть, аж геть ро­та­те,
 
Що всю Ост­рож­чи­ну мов по­ков­та­ло, -
 
Усі хліби ду­ховні, всі па­ла­ти,
 
А нам зос­та­ви­ло му­жичі тільки ха­ти.
 
 
XXXIX
 
 
Колись з Ост­ро­га,  [95] з Дуб­но­го,  [96] з Зас­ла­ва  [97]
 
До Лав­ри панські їзди­ли рид­ва­ни,
 
І се бу­ла їй і ко­ристь, і сла­ва,
 
Що йшли возів за ни­ми ка­ра­ва­ни.
 
Колись чен­цям червінця­ми пла­ти­ли
 
За па­на­хи­ди та со­ро­ко­вус­ти,
 
Що над мо­ща­ми шлях­ти­чам слу­жи­ли.
 
Тепер панів чорт­ма; пе­че­ри пусті:
 
Одна муж­ва со­пе, на­ло­пав­шись ка­пус­ти.
 
 
XL
 
 
А ко­за­ки хо­ва­ються з гро­ши­ма,
 
Акафістів не вельми-то ба­жа­ють.
 
Їм не сверб­лять гріхи їх за ву­ши­ма:
 
Своє й чу­же бай­дуж­но про­пи­ва­ють.
 
Про церк­ву рідко хто з них спо­га­дає
 
Після му­зик, танців та по­гу­лян­ки,
 
Да й сей до нас на про­щу при­бу­ває,
 
Однісши гріш ос­танній до шин­кар­ки…
 
Не з роз­коші ко­зак і шлях­ту об­ди­рає.
 
 
XLI
 
 
Це все Те De­um ва­ше на­ро­би­ло,
 
Пекельне сло­во, мов огонь же­ру­ще…
 
Із Русі щед­рої во­но нам по­ро­ди­ло
 
Перевертнів за­пек­лих код­ло злю­ще.
 
Воно й під кня­зя Ва­си­ля нак­ла­ло  [98] 
 
Чу­жих яєць, мов під дур­ну сіду­ху,
 
В йо­го синів і до­чок на­ди­ха­ло
 
Латинського не­на­вид­но­го ду­ху,
 
Труїло бідну Русь, як не­обач­ну му­ху.
 
 
XLII
 
 
З Зас­ла­ва й Ост­ро­га зро­би­ло двері,
 
Щоб ни­ми про­вес­ти до нас ла­тинст­во,
 
Гидкі, без­божні, ідольські хи­ме­ри
 
І підгор­ну­ти Русь під єзуїтство.
 
Один ще тільки хліб зіставсь ду­хов­ний, -
 
Ви хо­че­те й йо­го в ченців од­ня­ти,
 
Щоб в унії ди­явольській цер­ковній
 
Одступникам стольці по­роз­да­ва­ти
 
І се­ред Лав­ри в нас Те De­um заспіва­ти!»
 
 
XLIII
 
 
Погладив голі що­ки Обор­ницький:
 
Се був умов­ле­ний знак. До­га­дав­ся
 
Гербований по­пи­хач єзуїтський
 
І, куб­ком стук­нув­ши, за шаб­лю взяв­ся.
 
Рече: «Вельмож­ний па­не Пле­те­нецький!
 
Се ко­ро­леві ганьба і всій шляхті,
 
Що так пе­ред пос­лом язик чер­нецький
 
Розляпавсь у твоїй чесній па­латі,
 
Мов пе­ред хло­па­ми у простій хлопській хаті. -
 
 
XLIV
 
 
І вда­рив­ши се­бе в па­церні гру­ди, -
 
Клянусь моїми пред­ка­ми, мій па­не,
 
Котрим ніхто не зав­да­вав огу­ди,
 
Се привітаннє в вас гос­тей по­га­не!
 
Коли б йо­го не ря­са зак­ри­ва­ла,
 
Сього чен­ця ста­ро­го і п'яно­го,
 
Моя б шля­хетська шаб­ля так ска­ра­ла,
 
Що і до су­ду б не за­був су­да страш­но­го…
 
Чи в вас в мо­нас­тирі та­ких бу­яків мно­го?» -
 
 
XLV
 
 
«Чудні у те­бе, па­не бра­те, речі, -
 
Озвавсь до нього спрос­та Пле­те­нецький, -
 
Спитай, чи мно­го ко­заків у Січі;
 
Козацький зви­чай там, а тут - чер­не­чий.
 
Коли б ми не бу­ли такі бу­яни,
 
Давно б у Лаврі в дзво­ни в нас дзво­ни­ли
 
Короткохвості римські обізя­ни,
 
А го­ля­ки такі, як ти, слу­жи­ли
 
І пра­вос­лав­ний мир ан­тих­рис­том ду­ри­ли». -
 
 
XLVI
 
 
«Бунт! Зра­да! Ґвалт! - гук­не тут Обор­ницький,
 
Покинувши хо­ду ти­ху ко­ше­чу
 
І всі свої зви­чаї єзуїтські, -
 
Чернець роз­бу­до­ра­жив кров чер­не­чу. -
 
Антихристом!.. О, ро­де суєвірний!
 
Невіжества Со­до­ме  [99] ока­ян­ний!
 
Kлeвeт пас­куд­них мот­ло­ху невірний!
 
Сліпого бе­зувірства слу­го п'яний!
 
Да сни­дуть на те­бе всі бурі й гур­ри­ка­ни!..»
 
 
ДУМА ТРЕТЯ
І