Маруся Богуславка

XXVI
 
 
«Не діжде плід Ага­ри навісної, -  [86]
 
Загомоніли бо­ро­ди-ло­па­ти, -
 
Коснутись віри на­шої свя­тої!
 
Заступить нас чу­дов­на Бо­жа Ма­ти.
 
Вона й од хи­жо­го Менг­ли-Гірея  [87]
 
Серед мо­щей нетлінних при­таїлась
 
І знов на вопль юро­ди До­си­фея  [88]
 
У шаті но­во­ко­ваній яви­лась,
 
І Лав­ра знов її ди­ва­ми зба­га­ти­лась». -
 
 
XXVII
 
 
«Так, так! - ре­че по­ну­ро Обор­ницький
 
Серед ченців, мов у гус­то­му гаї,
 
І за­пи­ває жаль свій єзуїтський
 
На схиз­ма­тицьку віру  [89] і зви­чаї. -
 
Но, чу­да іще, бач­те, рід лу­ка­вий,
 
Прелюбодійіний рід, гла­сить Пи­са­ние:
 
Тим нас Гос­подь зад­ля своєї сла­ви
 
Підводить час­то і під іспи­таннє…
 
Тут от яке зай­шло між нас пи­та­ння:
 
 
XXVIII
 
 
Чи мис­ли­те сидіти все за му­ром,
 
Покіль Ос­ман з по­ту­га­ми надійде,
 
Розправиться по-свійськи із джа­ву­ром
 
І по­топ­том по Ук­раїні пійде:
 
Чи на­шим ро­бом про­тив азіата,
 
Прийнявши міч і щит свя­тої віри,
 
Ще за Дністром стріча­ти су­пос­та­та,
 
Хрестом йо­му за­го­ро­ди­ти двері
 
І внівець обер­нуть усі йо­го хи­ме­ри?
 
 
XXIX
 
 
Бо знай­те, що на вас Ос­ман пря­мує,
 
Не в Польщу йде, а в ва­шу Ук­раїну,
 
І, як Подільський Кам'янець зруй­нує,
 
Тогді йо­му нігде не бу­де впи­ну.
 
Тим скли­кать му­си­те ви все ко­зацт­во:
 
Нехай во­но здо­бич­ну путь по­ки­не,
 
Нехай по­ки­не хи­же гай­да­мацт­во
 
І до Дністра всіма пол­ка­ми дви­не:
 
Бо зник­не так, як дим, як іскра, в полі зги­не». -
 
 
XXX
 
 
«Не на­ше діло ко­заків скли­ка­ти:
 
Рої ко­зацькі ши­ро­ко літа­ють.
 
Як в та­бо­ри їх та в коші зби­ра­ти,
 
Про се гро­мадські тільки мужі зна­ють.
 
Нас приз­ва­но на те, щоб мо­лит­ва­ми
 
Пречисту да свя­тих уго­ноб­ля­ти,
 
Щоб не да­вать не­чис­то­му гріха­ми,
 
Мов повіддю, всі душі за­ли­ва­ти
 
І в морі ог­нянім навіки по­топ­ля­ти».
 
 
XXXI
 
 
Так, ски­нув­шись по сло­ву, чес­на брат­тя
 
Понурилась у мед бла­го­чес­ти­во.
 
Цураючись ла­тинською зав­зят­тя,
 
На єзуїта інші по­зи­ра­ли скри­ва.
 
«Гаразд го­во­риш, ксьондзе па­не-бра­те,
 
А в серці в те­бе пре­по­га­на дум­ка! -
 
Чернецтво сти­ха мим­рить во­ло­ха­те
 
І ви­пи­ває все до каплі з куб­ка. -
 
Ні, не знай­ти тобі між на­ми не­до­ум­ка!
 
 
XXXII
 
 
Ти - по­лом'є, ми - дим: нас не підпа­лиш;
 
Не підой­ти з то­бою нам під па­ру.
 
Ти на землі се­бе між людьми сла­виш,
 
Ми ли­не­мо на не­бе­са, за хма­ру».
 
Озветься знов го­ляк до бо­ро­да­тих:
 
«Панове! Час нас­тав страш­ний, ве­ли­кий:
 
На нас ідуть по­туж­но азіяти,
 
Що до­пов­ня­ють кров'ю мо­ре й ріки
 
І хи­лять, мов тра­ву, під се­бе всі язи­ки». -
 
 
XXXIII
 
 
«Се не ля­кає нас. Не раз ми вже сто­яли,
 
Як смок­ва та Іони­на в пус­тині.  [90]
 
До ко­ре­ня нас бурі сок­ру­ша­ли,
 
Живими нас хо­ва­ли в до­мо­вині,
 
Но ри­зою Ус­пеніє своєю
 
Монастирище на­ше прик­ри­ва­ло,
 
Хранило нас чу­дов­но під зем­лею,
 
Мов Ла­за­ря із гро­бу вик­ли­ка­ло,  [91]
 
І па­ки ту­ком стад і ме­дом на­си­ща­ло». -
 
 
XXXIV
 
 
«Коли б не страш­но вам, мої па­но­ве,
 
Як оди­но­ка смок­ви­на в пус­тині,
 
Як воїнство воісти­ну Хрис­то­ве,
 
Стояти се­ред бурі на Вкраїні:
 
Дак спо­га­дай­те кня­зя Кос­тян­ти­на,  [92]
 
Що пам'ять по собі свя­ту зос­та­вив,
 
Що по­би­вав та­тар і моск­ви­ти­на,
 
Міцну гра­ни­цю від Моск­ви пос­та­вив
 
І трид­цять три бої побіда­ми прос­ла­вив.
 
 
XXXV
 
 
Сей Кос­тян­тин, хо­роб­рий князь Ост­розький,
 
Із руськи­ми охо­чи­ми пол­ка­ми,
 
Воістину був пре­док за­по­розький,
 
Хоч і не звав їх спрос­та ко­за­ка­ми.
 
Ще й сотні літ не­ма, як ви віта­ли
 
Його тріумфом за по­ход та­тарський,
 
Як у Ве­ликій церкві возд­ви­га­ли
 
Йому прес­лав­ний пам'ятник ли­царський;
 
З усіх вождів се був най­більший вождь ко­зацький.
 
 
XXXVI
 
 
Придивимся ж, па­но­ве, оком пильним,
 
Як на войні він з Рус­сю обер­тав­ся,
 
І що ро­би­ло дух йо­го все­сильним,
 
І че­рез що він ди­вом світу став­ся.
 
Memoria всіх sa­ecu­lo­rum prin­ceps
 
Dignissimus,  [93] хо­див він у по­хо­ди
 
Так, як з не­заз­на­них вре­мен при­вик­ли
 
Чинити в хрис­ти­янстві всі на­ро­ди
 
І як чи­ни­ти­муть у всі гря­дущі ро­ди.