Маруся Богуславка

 
 
Не час і не по­ра: бо з-за Ду­наю
 
Погрожує, мов Бо­жий суд, руїна
 
І на­шо­му, і Дніпро­во­му краю…
 
Заллється по­лом'єм вся Ук­раїна,
 
Почезнуть се­ла й го­ро­ди з церк­ва­ми,
 
В мо­нас­ти­рях медів не бу­дуть пи­ти,
 
І там, де ми бесідуємо з ва­ми,
 
По пуст­ках со­ви тільки бу­дуть ви­ти
 
Проміж німих мо­гил свої пісні кви­ли­ти». -
 
 
XV
 
 
«Сіль на язик тобі! Пе­чи­на в зу­би! -
 
Гукне ста­рий чер­нець, ру­дий і си­вий,
 
Обтерши чор­ною по­лою гу­би. -
 
Що се нам лях про­ва­дить не­чес­ти­вий?»
 
І, мов дріму­чий бір, за­ко­ли­ха­лись
 
Чернечі го­ло­ви під намітка­ми,
 
У пеклі тка­ни­ми. Ченці шеп­та­лись
 
Один з од­ним, не­мов ду­би з ду­ба­ми
 
Або роз­пат­лані вночі відьми з відьма­ми.
 
 
XVI
 
 
Ворожий дух між Рус­сю і ля­ха­ми,
 
«Лукавий» дар гни­лої Візантії,
 
Владикував над ни­ци­ми ума­ми
 
І в ду­шах покріпляв інстинк­ти злії.
 
За куб­ка­ми со­лод­ки­ми сиділи,
 
А д' сер­ця кров не­доб­ра при­ли­ва­ла,
 
І, мов вов­ки, із-за пеньків гледіли…
 
Гостей та­ка ж не­на­висть роз­би­ра­ла,
 
А шлях­та мо­ло­да аж ша­бельки стис­ка­ла.
 
 
XVII
 
 
Один реч­ник, як місяць по­над хма­ри,
 
Угору над тем­но­тою здіймав­ся.
 
Достав з ки­шені срібні оку­ля­ри,
 
Надів, блис­нув і мовч­ки осміхав­ся.
 
Йому Брольницький по­дає ци­ду­лу,
 
Інструкцію ре­ко­му ко­ролівську,
 
Читає він, по­чав­ши з ар­ти­ку­лу
 
Про ту спа­сен­но-муд­ру власть попівську,
 
Що вміє ко­за­ка гнуз­да­ти ма­ца­пу­ру.
 
 
XVIII
 
 
«Від оних давніх літ, як при­лу­чи­лась
 
З Лит­вою Русь до польської ко­ро­ни,
 
Печорська лав­ра сла­вою пок­ри­лась…  [85]
 
Течуть лю­дей до неї міліони,
 
Щоб там мо­щам под­виж­ницьким мо­ли­тись,
 
Дарами шти­ти все­чес­не Ус­пеннє,
 
Святими мо­лит­ва­ми просвіти­тись,
 
Прийняти від гріхів душі спа­сен­не,
 
А тіла з тяж­ких не­дугів ісціленнє.
 
 
XIX
 
 
Вважаючи ж на жизнь бла­го­чес­ти­ву
 
Печорських іноків, ми прос­ти­ра­ли
 
З прес­то­лу на­шу ру­ку ми­лос­ти­ву
 
І їм хліби ду­ховні по­да­ва­ли.
 
Яко ж і в дальших ча­сах обіцяєм
 
У нашій ласці братію дер­жа­ти
 
І на Ус­пеніє, ста­рим зви­чаєм,
 
Церковні доб­ра щед­ро на­да­ва­ти,
 
А чес­на братія нас му­сить пос­лу­ха­ти.
 
 
ХХ
…
XXI
 
 
Ченці оск­ла­би­лись і зу­би ска­лять,
 
Мов пе­ред луб­кою ведмідь куд­ла­тий…
 
Велику ми­лость ко­ролівську хва­лять,
 
Готові їй усяк до­по­ма­га­ти.
 
Питають: що ж чи­ни­ти з ко­за­ка­ми,
 
Як прий­дуть у пе­че­ри сповіда­тись?
 
Якими по­си­ла­ти їх шля­ха­ми,
 
Щоб здо­бичі та сла­ви на­би­ра­тись,
 
І вповні, мов бджо­ла, у мо­нас­тир вер­та­тись?
 
 
XXII
 
 
Киплять ме­ди по куб­ках дже­ре­лас­тих.
 
Премудрі над­пи­си ченці чи­та­ють…
 
Із-за борід, мов кущ ло­зи, мет­лас­тих,
 
Раз по раз кубків служ­ки до­ли­ва­ють…
 
За ко­ро­ля і за йо­го на­даннє,
 
Хлібів ду­хов­них іно­кам сми­рен­ним,
 
Іде гуч­не по­за сто­лом вітаннє
 
І роз­ля­гається під скле­пом тем­ним,
 
Як гомін мерт­вих душ у тар­тарі підземнім.
 
 
XXIII
 
 
І, мов «ко­зацьке сон­це» се­ред ночі,
 
Що світить ни­зов­цям у гай­да­мацтві,
 
Блищали хижі єзуїтські очі
 
У темнім з ро­ду в рід чер­нечім царстві.
 
«Панове! Я ска­жу вам щи­ру прав­ду, -
 
До грецьких ни­цаків ре­че ла­тинський, -
 
У таємни­чу ко­ролівську ра­ду
 
Зібрались біску­пи і нунцій римський:
 
Бо пи­ше патріарх до них єру­са­лимський,
 
 
XXIV
 
 
Що хрис­ти­янст­ву вже кінець при­хо­дить.
 
Уся зем­ля по­над трьома мо­ря­ми,
 
Котрою цар ту­рецький вер­хо­во­дить,
 
Здвигнулась, ніби во­ди під вітра­ми.
 
Ввесь му­сульманський світ за­ко­ли­хав­ся,
 
Як оке­ан ко­ли­шеться ре­ву­чий:
 
Народ невірний на вой­ну підняв­ся,
 
Гогоче, мов та безд­на безд­ну зву­чи,
 
Рикає, на­че лев но­га­ми зем­лю рву­чи». -
 
 
XXV
 
 
«Воістину, - рек­ли ченці, - се діло
 
Не людське, са­та­нинське, лю­те, ди­ке!..
 
І грецьке хрис­ти­янст­во до­пус­ти­ло
 
Таке на­сильство віри пре­ве­ли­ке?» -
 
«Се бу­де не над гре­ка­ми тво­ри­тись:
 
Вони вже й так у тур­ка під но­га­ми.
 
Солома силі му­сить по­ко­ри­тись…
 
А розпічнеться ся біда над ва­ми, -
 
Над чу­дот­вор­ни­ми пе­чорськи­ми мо­ща­ми». -