Маруся Богуславка

IV
 
 
Чабан до­бутків папських Обор­ницький,
 
Гладенький, чис­то го­ле­ний, блис­ку­чий,
 
Ізвивстий ота­ман єзуїтський,
 
Під язи­ком хо­ває яд га­дю­чий
 
І кра­деться до сон­ної ота­ри
 
У за­го­родь, у Лав­ру чу­дот­вор­ну,
 
Де наші пред­ки сотні літ ку­ня­ли
 
Під гук ірмосів, кон­даків, трез­во­ну,
 
Знайшовши в них собі від пек­ла обо­ро­ну.
 
 
V
 
 
Тихенько кра­деться ота­ман єзуїтський,
 
Мов чо­бо­том проміж яєць сту­пає,
 
Дарма, що з ним вельмож­ний пан Брольницький  [76]
 
Як півень, вго­ру но­са за­ди­рає,
 
Як хи­жий раріг, зир­кає очи­ма,
 
Сап'янцями скри­пить, в підко­ви кре­ше,
 
Пишається ши­ро­ки­ми пле­чи­ма,
 
Перснями бо­ро­ду-ло­па­ту че­ше
 
І про свій древній рід за кож­ним сло­вом бре­ше.
 
 
VI
 
 
І ри­ба не­ма­ла сей пан Брольницький:
 
За ним шля­хет­ний по­чет вис­ту­пає
 
Він, каш­те­лян і рай­ця ко­ролівський,
 
Послом чен­цям се­бе тут об'являє.
 
Ведуть пос­ла в тра­пе­зу і ме­да­ми,
 
Ще з Ту­ровських пив­ниць, гос­тей ша­ну­ють  [77]
 
Бо, хоть Потія виг­на­ли ки­ями,  [78]
 
А ко­ро­леві все-та­ки гол­ду­ють
 
І хо­чуть зна­ти, що від реч­ни­ка по­чу­ють.
 
 
VII
 
 
«Се, ма­буть, Рутсько­му,  [79] так як Потію,
 
Дає ко­роль чу­же доб­ро й над­баннє…
 
Та є в нас чим йо­го тур­ну­ти в шию
 
І ни­зо­ве ку­пи­ти ота­маннє.
 
Святі отці пе­чорські та Ус­пеннє,  [80]
 
Наш древній об­раз, тем­ний, чу­дот­вор­ний,
 
Не през­рять на­шо­го до них мо­лен­ня,
 
Коли б ізнов на нас прий­шов день чор­ний…
 
Втікатимеш од нас, ву­жа­ко ти про­вор­ний!»
 
 
VIII
 
 
Так по­шеп­том ченці ксьондза віта­ють,
 
Що справді, мов той вуж, між ни­ми в'ється…
 
До нього повні куб­ки ви­хи­ля­ють.
 
Він, мов сріблом дзве­нить, сміється…
 
«Се мій реч­ник, - про­мо­вив пан Брольницький, -
 
Бо я по­сольських прав не ро­зумію.
 
Я каш­те­лян і рай­ця ко­ролівський,
 
Но ра­яти в обозі тільки вмію,
 
А в спра­вах по­тай­них ту­ма­ном ту­манію.
 
 
ІХ
 
 
Хоч мій отець на По­лоцькім вла­дицтві
 
Давно мені нагрів був місце теп­ле,
 
Та ні, не­хай в цер­ков­но­му дідицтві
 
Кунцевич  [81] в дзво­ни дзво­нить, в би­ло клеп­ле;
 
А я ме­чем во­лю собі дзво­ни­ти,
 
Як славні пра­щу­ри мої дзво­ни­ли,
 
Що за­мок наш, Брольник Ве­ли­кий,
 
Від Ба­тия  [82] над мо­рем бо­ро­ни­ли
 
І флот йо­го з гар­мат роз­би­ли й по­то­пи­ли». -
 
 
Х
 
 
«Оце ж то й го­ре, що місця в вас гріють
 
На всі вла­дицт­ва та й архіманд­ритст­ва
 
І всо­биці між Рус­сю й Рус­сю сіють
 
По хи­жо­му на­ка­зу єзуїтства», -
 
Так відка­зав пос­лові Пле­те­не­цький,  [83]
 
Колись юр­кий мар­ша­лок повіто­вий,
 
Тепер свя­тий архіманд­рит Пе­чорський,
 
До бою за своє доб­ро го­то­вий,
 
Як се по­ка­зує й покій йо­го сто­ло­вий.
 
 
XI
 
 
Скрізь по стінах Тра­пез­ної світлиці
 
Під скле­пом ста­росвітської будівлі
 
Пищалі се­мип'ядні, гаківниці,
 
Луки, са­гай­да­ки, шаблі висіли.
 
Бо й Тур-архіманд­рит  [84] хо­див вой­ною
 
З ко­зацт­вом гро­шо­вим в Лит­ву шу­ка­ти
 
Печорського над­бан­ня, і свя­тою
 
Підмогою Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти
 
Дала йо­му доб­ро своє в ляхів од­ня­ти.
 
 
XII
 
 
А Пле­те­нецький Єли­сей по­туж­но
 
Успенія свя­то­го «хліб ду­хов­ний»
 
Хранив і бо­ро­нив. Сто­яли друж­но
 
Ченці та ко­за­ки за чин цер­ков­ний,
 
За ту бла­го­чес­ти­ву древ­ню віру,
 
Котра нічо­го більш не ви­ма­гає,
 
Як пліндру­ва­ти вся­ко­го невіру
 
І кож­но­го, хто лишні гроші має,
 
Та з єзуїта­ми й ля­ха­ми нак­ла­дає.
 
 
XIII
 
 
Поглядує на нього Обор­ницький
 
З-за куб­ка срібно­го, мов лис хвос­та­тий,
 
Не знає, що ска­за­ти пан Брольницький,
 
Посел, на ро­зум ду­же не­ба­га­тий.
 
«Вельможний па­не мій архіманд­ри­те! -
 
Озвавсь реч­ник. - Не час про те га­да­ти,
 
Як нам «хліби ду­ховні» поділи­ти, і
 
По правді «сто­лиці» по­роз­да­ва­ти
 
І над­ба­не з ми­рян доб­ро по­па­юва­ти.
 
 
XIV